Євген Гірник – громадсько-політичний діяч, тісно пов’язаний із Калушем, де долучився до роботи місцевого самоврядування як голова виконкому міської ради першого демократичного скликання. Один із засновників «Просвіти», Народного Руху України та Конгресу Українських Націоналістів, народний депутат двох скликань, він був серед тих, хто виборював українську Незалежність у вирішальні дні 1991 року, а згодом активно долучався до Помаранчевої революції та Революції Гідності. Нині – голова Фундації імені Героя України Олекси Гірника, свого батька, який віддав життя за свободу України. Євген Гірник переконаний: армія, мова і віра – це червоні лінії, яких не можна переступати, а звання «Почесного громадянина Калуської громади», якого недавно удостоєний, сприймає як визнання не лише власних заслуг, а й усього покоління кінця 80-х – початку 90-х, а також як аванс на майбутнє – працювати й боротися, доки стане сил. Саме про ці переконання, уроки минулого і виклики сьогодення ми говоримо в інтерв’ю.
– Пане Євгене, що означає для Вас особисто отримати звання «Почесний громадянин Калуської громади»: це більше про визнання минулого чи про відповідальність перед майбутнім? Ви були серед тих, хто формував українську державність у вирішальні моменти кінця 80-х – початку 90-х. Які уроки з досвіду відродження Незалежності наприкінці ХХ століття нам не можна забувати зараз, у час російсько-української війни?
– Я особисто ніколи не напрошувався на це звання. За тривалий час діяльності у суспільному житті та в політиці маю чимало нагород. Ніколи ними не хвалився, але й не відмовлявся, бо вважаю їх – зокрема й звання почесного громадянина – визнанням не лише власних заслуг, а й заслуг усього покоління кінця 1980-х – 1990-х років, яке ризикнуло виступити проти комуністичного СРСР під час тієї першої української революції новітніх часів і домоглося проголошення Незалежності України в 1991 році.
Час бере своє: з того покоління нині живими залишилася, можливо, лише чверть активістів. Мені ж пощастило не тільки пройти цей шлях, а й взяти активну участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, а останні десять років – ще й у громадсько-політичному житті Калущини, де вдалося реалізувати багато корисних ініціатив. До цього покоління належав і мій добрий товариш, справжній герой українського народу Андрій Парубій, якого нещодавно злочинно вбила Москва. Я міг би назвати десятки, а може й сотні прізвищ своїх соратників і десятки прізвищ ворогів, але це буде предметом інших публікацій.
Тому підсумую: це звання є насамперед визнанням минулих заслуг, але водночас і нинішньої діяльності на користь громади, держави, Збройних сил України, а також своєрідним авансом на майбутнє – працювати й боротися, доки стане сил.
Головний урок усього пережитого – бути пильним, не здаватися і не розчаровуватися. Гасло дисидентів «не вір, не бійся, не служи» залишається актуальним. Кравчук і Кучма здали нашу ядерну зброю, не витримали тиску, а якби зберегли, то не сталося б такої нахабної агресії Росії. Росії довіряти не можна. А в нас, на Прикарпатті, дехто повірив – і допустили, щоб московити приватизували «Калуську хімію», навіть підписали договір про співпрацю між Івано-Франківською та Новгородською областями. І який результат? Сьогодні велика «Калуська хімія» зупинена, а договір з Новгородщиною виявився не вартим і паперу, на якому був підписаний.
Фатальна поступка – президентство Януковича – призвела до відходу від Європи, фактичної ліквідації армії, новітньої русифікації мовним законом Колісниченка–Ківалова. Майдан 2013–2014 років урятував ситуацію, але маємо пам’ятати: є червоні лінії, які не можна переступати, бо тоді ми зникнемо як нація. Армія, мова, віра – це ті основи, у яких не можна поступатися жодним вимогам агресора під час перемовин, так само, як і нахабним вимогам інших сусідів щодо ролі ОУН, УПА чи постатей Степана Бандери, Романа Шухевича, Євгена Коновальця та багатьох інших.
Ми ввійдемо в сім’ю європейських народів зі своєю історією і своїми героями, зі своєю символікою – і ніхто нам у цьому не указ.
– Ви завжди були вірним ідеалам свободи й національної гідності. Чи відповідає сучасна українська політика цим ідеалам?
– Ідеал – це орієнтир, якого досягнути неможливо, але до якого потрібно невпинно прагнути. Українська політика розвивається зиґзаґами, синусоїдою: ми то наближаємося до ідеалу, як у серпні–грудні 1991 року, то падаємо вниз – на президентських виборах 1994–1998 років. Знову піднімаємося під час Помаранчевої революції, опускаємося в часи Януковича, перемагаємо на Майдані 2014 року й знову скочуємося в обійми популізму у 2019-му.
Мій оптимізм ґрунтується на тому, що за понад 30 років Незалежності в Україні сформувався прошарок людей, для яких вона – не порожній звук, а сенс життя і діяльності. Саме ці люди не допустили узурпації влади ані Кучмою, ані Януковичем, і саме вони не дали Путіну завоювати Україну.
Ще є певна загроза в тому, що й нинішня влада може спокуситися залишитися «вічною», скориставшись неможливістю проведення виборів у час війни. Та, як показав «картонний майдан», суспільні настрої вже інші, і я впевнений: цього не станеться.
– Яке значення, на Вашу думку, має місцеве самоврядування для сили та стійкості української держави?
– Я певний час працював в органах місцевого самоврядування: був першим головою Калуського міськвиконкому першого демократичного скликання, депутатом Калуської міської ради, чотири рази обирався депутатом обласної ради, хоча фактично працював лише в першій і другій каденціях, адже згодом складав повноваження з огляду на обрання до Верховної Ради.
На мою думку, місцеве самоврядування є фундаментом і стінами державної споруди, тоді як усе інше – лише надбудова. Саме місцеве самоврядування зразка 1990 року в Галичині, у Києві та в багатьох містах України відіграло вирішальну роль у впровадженні українських символів – прапора, герба, гімну – ще тоді, коли вони не мали статусу державних. Воно стало силою, яка чинила опір ГКЧП у серпні 1991 року, підтримало Помаранчеву революцію та Революцію Гідності.
Реформа місцевого самоврядування, здійснена за президентства Петра Порошенка, була необхідним етапом наближення України до європейських стандартів. І сьогодні воно відіграє величезну роль –допомагає фронту, опікується ветеранами та їхніми сім’ями, водночас утримуючи (часом у складних умовах) власну інфраструктуру і навіть подекуди розвиваючи її. Це безумовно свідчить про успіх реформи.
Але чи означає це, що настав «кінець історії»? Зовсім ні. І досі існує великий розрив у спроможності різних громад, нераціональним виглядає районний поділ, незрозумілою залишається роль районних рад, а функції районних адміністрацій потребують уточнення. Отже, система потребує подальшого розвитку, але вже після нашої перемоги.
– Як Ви оцінюєте роль Калуської громади в історії національно-визвольного руху та сучасному становленні України?
– Оцінюю позитивно. Калуська громада обрала націоналістичну раду першого демократичного скликання, яка позбавила влади компартію, однією з перших в Україні повалила пам’ятник Леніну (в чому є і моя скромна заслуга), реформувала місцеву освіту, вчинила опір ГКЧП у 1991 році, дієво підтримала Помаранчеву революцію та Революцію Гідності.
Сотні могил на Полі Слави міського цвинтаря, десятки калушан з бойовими державними нагородами, загальний патріотичний настрій свідчать, що нинішнє покоління калушан робить вагомий внесок в оборону і розбудову держави.
З такими людьми, яких тут більшість, Україна буде!
– Ваш батько – Герой України Олекса Гірник, який віддав життя в ім’я боротьби за Незалежність. Як Ви особисто осмислюєте його подвиг сьогодні?
– У 70-х роках минулого століття Україна була лише географічним поняттям. Московське централізоване управління, суцільна русифікація, відсутність свободи, переслідування дисидентів – такою була сумна картина. Але держава тримається, якщо є ті, хто за неї бореться. У 1978 році, в умовах масових арештів дисидентів, Олекса Гірник, можливо, був єдиним, хто в обраний ним спосіб продовжував боротьбу за Україну. Чи мало це значення? Мало – якщо не тоді, то в майбутньому.
У кінці 1980-х років повіяв новий вітер українського відродження, і його вогонь розпалював також подвиг Олекси Гірника. Він горить і нині, запалюючи тисячі й тисячі патріотів на боротьбу з російським агресором.
– На Вашу думку, наскільки сучасне покоління українців знає і розуміє жертовний вчинок Олекси Гірника? Чи належно вшановує держава та суспільство пам’ять про Вашого батька?
– Найгострішим викликом є сучасна війна з десятками тисяч полеглих, поранених і тих, що зникли безвісти. У кожного свій біль. Але коли на зустрічах і з дітьми, і з дорослими розповідаєш історію боротьби та подвигу Олекси Гірника, люди це розуміють і щиро переймаються. Тож переконаний: розуміння є, якщо його доносити до людей. Інша справа, що цього, мабуть, робиться замало, адже більшість людей досі не знає про цей трагічно-героїчний епізод нашої історії.
Щороку в річницю подвигу Олекси Гірника відбувається вшанування на його малій Батьківщині – в Калуші та Богородчанах, а також на Тарасовій горі. Йому присвоєно звання Героя України, встановлено пам’ятні знаки в Калуші, Івано-Франківську, Богородчанах і на Тарасовій горі в Каневі. Та, на жаль, знає і пам’ятає його здебільшого політично активна публіка.
– Що особисто для Вас означає бути людиною незламних переконань: це характер, виховання чи вибір, який доводиться робити щодня?
– Я не завжди мав ті переконання, які маю тепер: з віком вони дещо змінювалися, хоча основа, закладена ще в дитинстві, залишалася незмінною. Через надто впертий характер я часто мав неприємності, але ще в молодості взяв собі за девіз одну фразу з Гете: «Лиш той життя і свободи гідний, хто кожен день іде за них на бій…» Може, це звучить занадто пафосно, але я добре знаю: сидячи на дивані й нарікаючи на владу, московитів, начальство чи сусідів, нічого не здобудеш.
Тому для мене важливі щоденний вибір, щоденні дії, щоденні надії та сподівання на краще майбутнє – і для моїх онуків, і для всіх українців, і для цілої України.
Заради цього я живу й працюю, наскільки дозволяють сили моїх сімдесяти років.
