Сім років президентства Володимира Зеленського – це історія політика, якого найбільше змінила війна. У 2019 році він прийшов до влади на хвилі запиту на «нові обличчя», прості рішення і швидкі зміни. На початку 2022 р. через невиконані обіцянки довіра до нього різко впала. Але повномасштабне вторгнення повністю змінило політичну реальність – Зеленський став символом спротиву країни. Водночас саме війна загострила питання, які дедалі гучніше звучать і всередині країни, і серед партнерів: чи не стала надмірною концентрація влади, чому влада уникає складних розмов із суспільством і якою буде політична ціна рішень воєнного часу після завершення війни? Про це читайте в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» з провідним політологом, професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковим радником Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Олексієм ГАРАНЕМ.

– Пане Олексію, як би Ви охарактеризували сім років президентства Володимира Зеленського? Це більше історія трансформації чи втрати очікувань?

– Насамперед Зеленський увійде в історію як президент країни під час повномасштабної агресії. І в перший період війни він повівся адекватно: залишився в країні, очолив опір, спирався на енергію українського народу. Й у цьому була його сила.

На початку повномасштабної війни він дуже ефективно проводив міжнародну кампанію. Тут навіть не треба було вигадувати спеціальних меседжів – він говорив про те, що реально відбувалося в Україні, і саме це було переконливим.

Але якщо говорити ширше, то це водночас історія і трансформації, і втрачених очікувань. Війна змінила Зеленського як політика, однак більшість очікувань 2019-го так і не справдилася.

– Які три головні здобутки Зеленського за цей час?

– Перший і головний – це його роль на початку повномасштабного вторгнення. Те, що він залишився в країні, мало величезне значення для стійкості держави.

Другий – це міжнародна підтримка України. Зеленський на початку війни дуже добре вів міжнародну кампанію, і це дозволило мобілізувати безпрецедентну підтримку партнерів. Третій здобуток – його особиста еволюція. Повномасштабна війна змінила Зеленського як політика і як лідера. Він зрештою зрозумів, що таке Україна, українська державність, ідентичність, значення мови, церкви. Він перетворився на патріота, представника української політичної нації.

Якщо говорити про конкретні рішення, то варто згадати ринок землі, який, хоч і був непопулярним, а його запровадили вперше за 30 років. Також важливими були санкції проти Медведчука та його телеканалів. А під час війни – прогрес у євроінтеграції, коли Україна отримала статус кандидата до ЄС.

– Які ключові помилки або прорахунки президентської команди стали визначальними?

– Найбільша проблема – надмірна концентрація влади. Це почалося ще до війни, коли Офіс президента фактично почав підміняти парламент і уряд, а під час війни ця тенденція лише посилилася.

Позитивний рейтинг Зеленського після лютого 2022 року буквально зашкалював – і в Україні, і за кордоном. Це посилило його месіанство, яке було у нього і раніше.

Президент не зробив належних висновків. Він не зрозумів вчасно, що це війна на виснаження, і потрібна чесна розмова із суспільством. Зокрема щодо мобілізації.

Влада уникала непопулярних рішень, думаючи про рейтинги.

– Наскільки повномасштабна війна змінила самого Зеленського як політика і лідера?

– Дуже сильно. Я вже казав, що війна зробила з нього більшою мірою державника і патріота. Але є й інший бік. Після зростання рейтингів і концентрації влади виникло відчуття, що Президент дедалі більше покладається на вузьке коло людей.

Ми почули від Зеленського тезу, що він довіряє лише «п’яти-шести менеджерам». І це вже небезпечна тенденція, бо Президент почав спиратися не на суспільство, а на дуже вузьке коло наближених.

До речі, ми у Фонді «Демократичні ініціативи» проводили дослідження після звільнення Київщини. І коли людей запитали, кому насамперед завдячуємо тим, що вдалося відбити росіян від Києва, на першому місці була армія, на другому – український народ, на третьому – волонтери, а вже на четвертому – Президент та органи влади. Це важливий сигнал про те, як суспільство бачить природу української стійкості.

– Чи можна сказати, що Зеленський виконав головні очікування виборців 2019 року?

– Ні, не виконав. Але, відверто кажучи, значну частину тих очікувань і неможливо було виконати. Передвиборча кампанія Зеленського містила дуже багато популістських обіцянок. Згадаймо хоча б «кінець епохи бідності» наступного дня після виборів. Очевидно, що такі речі не могли бути реалізовані.

До початку великої війни довіра до Зеленського перетворилася на недовіру. За даними КМІС, якщо у 2019 р. довіра становила 80 відсотків проти дев’яти, то вже на початку лютого 2022 р. недовіра була 52 відсотки проти 37. Було очевидно, що на наступних виборах монобільшості вже не буде. Але повномасштабна війна повністю змінила політичну ситуацію – рейтинг Зеленського різко зріс, а українці почали говорити, що країна рухається в правильному напрямку, навіть попри війну.

– А нині існує проблема надмірної централізації влади?

– Безперечно. І це вже стало системною проблемою. Ми бачимо концентрацію влади навколо Офісу президента. Під час війни це частково можна пояснити необхідністю швидких рішень, але коли інституції фактично підміняються вузьким колом людей, то це вже ризик.

Ми також бачимо корупційні скандали навколо президентського оточення і спроби послаблення незалежності антикорупційних інституцій. Історія з НАБУ і САП це показала дуже добре. Попри суспільний протест і реакцію західних партнерів, президент підписав закон, який викликав величезну критику, а вже за день змушений був відступити. Це свідчить про його впертість, яка не завжди працює на користь держави.

– Чи став Зеленський заручником власної вертикалі влади?

– Певною мірою – так. Але треба розуміти: він сам цю систему будував. Він хотів такої моделі управління. Проблема в тому, що вертикаль влади починає працювати і проти самого Президента. Вона не ефективна, а дії оточення б’ють по його репутації. Тобто Зеленський певною мірою став заручником тієї системи, яку створив.

– Чи можна говорити про втому суспільства від нинішньої влади?

– Тут ситуація неоднозначна. З одного боку, Зеленський досі має високий баланс довіри-недовіри. Для західних президентів мати такі показники на п’ятий рік каденції – майже неможливо. Це значною мірою працює чинник війни: Зеленський залишається символом країни, що воює, і Верховним Головнокомандувачем. Люди психологічно хочуть довіряти людині, яка веде країну в умовах війни. З іншого боку, цей баланс поступово знижується. Корупційні скандали, труднощі на фронті, проблеми мобілізації – усе це впливає.

Але навіть серед тих, хто не довіряє Президенту, багато хто вважає, що зараз не час для зміни влади через вибори, бо це може дестабілізувати країну.

– Якою, на Вашу думку, буде головна політична спадщина Зеленського?

– Це значною мірою залежатиме від того, як завершиться війна. Якщо вибори будуть уже після завершення війни, то Зеленському згадають і помилки, і провали, і корупційні історії навколо його команди. Якщо ж це буде коротке перемир’я, без гарантій безпеки й у стані невизначеності, тоді в нього в умовах швидкої виборчої кампанії ще можуть залишатися шанси на переобрання. Але в історії він все ж залишиться передусім Президентом воюючої країни. І саме війна визначатиме, як оцінюватимуть його політичну спадщину.

Також важливо розуміти: поки немає виборів, ключовим механізмом контролю влади залишається громадянське суспільство і тиск західних партнерів. Саме така модель – тиск знизу і ззовні – вже не раз працювала в Україні й може спрацювати зараз.