В Івано-Франківську громада церкви Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів івано-франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ заклала «Сад перемоги» і будує Хресну дорогу.

У нашому щоденному бутті, зокрема його емоційно-психологічному вимірі, у часі війни нерідко важливу роль відіграють не потужні резонансні чини чи гучні публічні дійства, а надзвичайно прості й часом навіть непомітні за інших обставин позитивні речі. Вони не нав’язливі і головно – не напускні, а справжні і предметні, тож навіть у порівняно глибокому тилу для кожного можуть бути великою поживою для піднесення сили духа і крилами для життя – стійким духовним фронтом…

Триває війна, і, на мій погляд, ефективне капеланство, тобто, образно кажучи, не лише духовні пастирі, а й пастухи, потрібні не тільки у фронтових окопах, а й у тилових буднях.

Хто нечасто буває поблизу колишньої «шкірфірми» в Івано-Франківську – на вулиці Степана Ленкавського (за «газконторою»), той сьогодні може і не впізнати цей віддавна занедбаний, перетворений на пустир, непривабливий для ока й небезпечний для здоров’я спадок радянського промислового господарювання. Там ще 2015 року виросла унікальна за архітектурою велична красуня церква, що не лише оживила духовне життя в мікрорайоні, а й стала його архітектурною і ландшафтною окрасою. А в цьому духовному осерді життя церковної громади служать парох храму Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів івано-франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ о. Ігор Пелехатий та отці-сотрудники Василь Слобода і Петро Козак. Ці священники – не лише добрі Божі пастирі, а й ревні трудівники, яких на церковному подвір’ї можна застати будь-якої пори року й з лопатами, косами, тачками чи шуфлями в руках. Вони разом зі своїми парафіянами вдихнули життя у той шматок колись запустілої і сплюндрованої виробництвом землі – і Божим словом, і працею рук.

Часто пригадую, як десять років тому виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ світлої пам’яті о. Василь Поточняк під час однієї із зустрічей родин мігрантів на базі парохії назвав о. І. Пелехатого пастирем, який «бачить далі, ніж його очі». Думаю, що о. Василь також був, образно кажучи, «далекозорим», бо не помилився, адже плоди праці о. Ігоря впродовж чверті століття на чолі християнського часопису «Нова Зоря», і духовного проводу парохії, церковної громади та Молодіжно-християнського центру ім. Св. І. Боско УГКЦ сьогодні наяву. Колись для боротьби з апетитами забудовників о. Ігор, не завагавшись, застосував меч Божий – збудував на церковному подвір’ї як духовну варту дерев’яну Хресну дорогу, на місці якої сьогодні постає нова – добротна й велична, а недавно для покращення морального духу та настрою у часі війни заклав біля церкви «Сад перемоги».

Навесні біля храму Пресвятого Серця… на місці колишніх стацій з великими дерев’яними хрестами, якими був означений маршрут Хресної дороги, освятили п’ять перших стацій нової Хресної дороги – з цегельних блоків, з металевими дашками, увінчаними хрестами, з підмурівками та величними мальованими образами з біблійних сюжетів, а колишні високі дерев’яні хрести добре вписалися в новий архітектурний задум. Війна руйнує, а Бог будує…

– Чому, отче, Хресну дорогу, на якій страждав і в муках помер Ісус, ми тепер, коли війна щодня забирає в України десятки життів її найдостойніших дітей, називаємо Дорогою Життя? – запитав я пароха храму о. І. Пелехатого.

– Коли ще наш храм був на завершальній стадії будівництва, то склалися і сприятливі, і несприятливі обставини, пов’язані з постанням цієї Хресної дороги на церковному подвір’ї. Пригадую 2017-й – 150-річчя від дня народження блаженного священномученика єпископа Станиславівського УГКЦ Григорія Хомишина і 100-річчя від дня народження його наступника – нашого доброго татуня єпископа Івано-Франківського УГКЦ світлої пам’яті владики Софрона Дмитерка. Ми на честь цих ювілеїв планували біля нашого храму зробити якусь пам’ятку. Але навесні названого року виникла нестандартна ситуація – з’явилися особи й фірми, зацікавлені звести на церковній офіційно приватизованій земельній ділянці ще один бетонний житловий квартал.

Ці спритні ділки не знали, що земельна ділянка навколо церкви є власністю релігійної громади й захопити можна її тільки рейдерським способом. Але у деяких підприємців часто мета виправдовує засоби, тож ми знайшли спосіб, як відзначити ювілейні роки наших владик і водночас убезпечити територію від зазіхань – збудували на церковному подвір’ї стації Хресної дороги.

Встановили уздовж периметру церковного двору величні дерев’яні хрести. А освятив їх тоді єпископ-помічник Івано-Франківської архієпархії УГКЦ владика Йосафат Мощич. Оперативно ж виготовив хрести світлої пам’яті підприємець Володимир Тихонюк. Ми разом з ним вантажили колоди на авто, везли їх до столярів у Тисменицю. А ті вже виконали свою роботу дуже якісно.

Хресна дорога має вище єпископське благословення. Упродовж багатьох років ми на ній щомісяця молимося, а Господь нам допомагає у розбудові церковної спільноти. А нове архітектурне вирішення стацій – ідея, привезена з відпустового місця Меджугор’я у Боснії і Герцеговині, де мені не раз доводилося бувати під час паломництва. Там біля парафіяльної церкви Святого Якова є схожі на наші каплички (чи, може, навпаки, то наші схожі на їхні). Конструкція тих стацій – п’яти таїнств Світла – мені дуже сподобалася. Є навколо простір. І я після повернення в Україну самотужки виготовив їх креслення.

Уже спорудили п’ять стацій і завезли матеріали для будівництва й решти. Хочемо завершити Хресну дорогу ще цього року. Все залежить, наскільки ми заслужили Божого Благословення. Віримо, що з часом територія нашої церкви буде добрим відпустовим місцем усієї нашої архієпархії чи, може, й України. Адже територія простора. Є молодь, є діти… Громада церковна зростає.

А Хресна дорога – то Дорога Життя, бо воскресіння Ісуса є символом життя у Всесвіті, тобто життя вічного. З початком повномасштабної війни будівництво Хресної дороги було на якийсь час припинено. Адже для її зведення ми використовуємо блоки, які виробляє єдина в Україні фірма – під Києвом, в Андріївці Макарівської селищної територіальної громади Бучанського району.

Це велике село під час навали московитів дуже постраждало. Водій, який нам недавно привіз блоки, розповідав, що в Андріївці вціліло всього чотири хати – решта розбомблені. А коли я напередодні зателефонував менеджерці тієї фірми, що провадить своє виробництво у селі, і почав розказувати про Хресну дорогу, то вона сказала: «Отче, та я добре знаю і що це таке, і для чого Ви споруджуєте Хресну дорогу. Я ж переселенка – після початку наступу російських загарбників на Київщину була у вас на Прикарпатті і вже повернулася додому. Ми вам виготовимо потрібні блоки, більше того – за довоєнними цінами…». Так і сталося. То знак, що Бог хоче, щоб тут була ця Хресна дорога.

Думаю, що і сьогодні ще є очевидці, які пам’ятають «сади перемоги» – воєнні сади чи городи для захисту, які закладали чи висаджували у приватних садибах і громадських парках у США, Великій Британії, Канаді, Австралії, Німеччині та інших країн під час Першої і Другої світових воєн. Їх використовували нарівні з картковою системою для зменшення тиску на систему постачання продуктів харчування. Крім допомоги військовим, такі сади також сприяли поліпшенню морального духу. Це була частка щоденного життя тилу. І тепер, у часі війни з російськими загарбниками, стартувала всеукраїнська кампанія, спрямована на ефективне використання земельних ділянок і спрямування всіх ресурсів для вирощування харчових продуктів і недопущення продовольчої кризи в Україні.

– Отче Ігорю, наскільки я розумію, закладений на парохії «Сад перемоги» – це не так матеріальна, як велика духовна пожива…

– Після побудови храму виникла інша ідея – закласти церковний сад. Так сталося, що ми мали і маємо добрі стосунки з нашими парафіянами – колишнім міським головою Віктором Анушкевичусом та його дружиною, відомою благодійницею і волонтеркою Лідією, які багато допомагають фронту. Якось у розмові Віктор Андрюсович запропонував озеленити територію навколо нашої церкви – продовжити закладання саду, яке ми почали ще 15 років тому. Він нас познайомив з чудовою людиною і фаховим садоводом Михайлом Когутом із Тлумача, який привіз щепи яблунь, груш, слив, черешень, горіхів, персиків, абрикосів.

Ми боялися, що деревця не приймуться, бо грунт тут не вельми годиться для того. Адже там, де тепер церква, було колись міське звалище і місце для відходів «шкір фірми». Ми цей сад назвали «Садом перемоги», тому що ті маленькі і кволі деревця перемогли пустир, запустіння та людську безгосподарність і проросли – жодне не всохло, а всі прийнялися. Справжнє диво – перемога Божа.

Тепер закладають багато садів і скверів, започатковують різні ініціативи чи акції на державному рівні. А ми у нашій церковній громаді заклали сад ще задовго до згаданої всеукраїнської кампанії, і він уже плодоносить. Кожен крок такої праці піднімає дух людей. Ще 15 років тому керівник екологічного бюро УГКЦ професор Володимир Шеремета придбав 50 саджанців яблунь, і ми з семінаристами і вихованцями нашого Молодіжно-християнського центру заклали першу частину саду.

Зо два десятка дерев свого часу посадив і наш великий приятель Володимир Тихонюк, якого я згадував. Брали участь у закладенні саду і представники спільноти колишніх заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська. Загалом у саду тепер ростуть дві сотні дерев. Це перемога життя над смертю, духовна і реальна пожива для людей. Коли ми восени збираємо урожай, то не марнуємо його. Обриваємо садовину і ставимо на лавки перед нашим храмом, а поряд – одноразові пакети, і кожен охочий після Святої Літургії може собі набрати для споживання чи сушіння.

Пригадаймо Біблію. Ісус у Страсний четвер молився не деінде, а в оливному саду. Та й коли Ноїв ковчег ще плавав водами потопу, то першим до нього прилетів голуб з оливковою галузкою в дзьобі – символ життя. Сад при нашій парафії символізує біблійний оливний сад. А також ми продовжуємо традицію єпископа Григорія Хомишина, який був великим природолюбом. На теперішній вулиці Шевченка – колишній Липовій, де була колись єпископська резиденція, були великі сад і город, і владика їх доглядав особисто. Дуже полюбляв споглядати, як проростає з грунту нове життя. Ось чому на його 150-річчя ми висадили біля церкви 150 різних плодових дерев, які нагадуватимуть про той духовний сад, який він заклав своїм служінням на території всієї нашої єпархії.

Дуже часто і нам, священникам, на нашій парафії доводиться фізично працювати. Буває, що сторонні люди, побачивши, як я працюю на церковному подвір’ї, запитують, чи мені не нудно самотужки працювати. Я завжди кажу, що працюю не сам: зі мною у роботі – владики Григорій Хомишин, Софрон Дмитерко, добродій Володимир Тихонюк, а ще зі мною трудяться мурахи і тисячі бджілок і… все Небо. Тут квітне природа і співають пташки. Мені мій добрий приятель-лікар Віктор Шавлак завжди повторює, що я щасливий чоловік, тому роблю те, що можу і хочу. То дуже рідкісне поєднання. Бо якщо маєш одне, а не маєш другого, то вже не будеш нічого робити. Ще рік чи два – і наша церковна територія буде чудесною. А доглядає за всім отим квітковим і зеленим дивом навколо храму невтомна трудівниця пенсіонерка Лідія Ідак, а також наші працівники і парохіяни – подружжя Марії та Миколи Босовичів…

…Осердям церковного довкілля в розмаїтті квітів, декоративних кущів і плодових дерев, окрім унікальної архітектури модерного храму та новозбудованих стацій Хресної дороги, є ще перші на Прикарпатті пам’ятник блаженному священномученику єпископу Станиславівському УГКЦ владиці Григорію Хомишину та стела пам’яті про четверту хвилю української трудової міграції в Італії.