Уже вісім років українці живуть у війні з російськими окупантами, а віднедавна – у її повномасштабному вимірі. З наростанням загрози й агресії люди щораз гостріше відчувають психологічний дискомфорт, різноманітні страхи, напливи панічних атак, вибухи лякливості, неспокій і тривогу... Та їхня головна причина – вже не коронавірусна пандемія, а війна з російськими агресорами.

З одного боку, кажуть, що страх – не гріх, а боягузтво, навпаки, – вада моральна людини. А з другого боку, добре відомо, що саме страх убиває розум, знищує совість, спопеляє мрії, паралізує і, зрештою, народжує паніку. І не лише воякам на передовій часто доводиться воювати на два фронти – проти видимого і невидимого ворога, а й кожному з нас в тилу – боротися з собою та зі своїми негативними емоціями і страхами. Тож наша нинішня розмова з практичними психологами Наталією Чаплинською та Галиною Герасимів – спроба допомогти кожному чи бодай спонукати віднайти у психологічній боротьбі з собою ту ефективну зброю, якою не лише можна подолати відчуття панічної навали, а й зробити страх своїм надійним побратимом у боротьбі з ворогом. Бо ж сьогодні значна частина з нас – ще глибокий тил, а завтра може бути – «нульовка».

Щонайперше наголошую, що думці таких фахівців, як Наталія Чаплинська та Галина Герасимів, я б радив довіряти безсумнівно, тому що знаю їх багатолітню волонтерську працю як практичних психологів для допомоги й учасникам Революції Гідності, і захисникам України та їхнім родинам у війні з російськими окупантами. Недавно у зв’язку із повномасштабним вторгненням російських ординців в Україну психологи активізували в Івано-Франківську роботу свого часу створеної групи «Психологічний фронт», а щоденні чергування фахівців від 8 до 18 год. проходять у приміщенні «Просвіти».

– Ми віддавна займаємося психологічною допомогою для учасників Майдану та українських вояків. Тож фактично психологічний фронт, який сьогодні активізувався, ми відкрили ще вісім років тому. Така наша робота потрібна для всіх громадян. І не лише Прикарпаття, а й загалом України. Є воїни – це, умовно кажучи, перша лінія, тож найбільш вразлива. Є їхні рідні і близькі – це друга лінія, яка також не менш вразлива. А є жителі чи волонтери, які співпереживають, та ін. – це майже вся Україна. Звісно, без тих кількох відсотків байдужих. Тож кожна зі згаданих ліній вже отримує чи отримає згодом свою травму війни, а це значить, що матиме і наслідки таких травм. Тож нині ми приймаємо всі звернення від охочих. А номери наших особистих телефонів вже стали «гарячими лініями» для всієї України. Відтак всі дзвінки делегуємо нашим колегам-психологам. Також із необстріляними вояками провадимо вишкіл до першого бою. На актуальності такої роботи наголошують також ветерани війни, які жалкують, що свого часу не мали такої психологічної підготовки, тому що не надавали їй належної ваги. Крім того, працюємо і з родинами переселенців чи біженців із зони активних воєнних дій. Такі люди не лише потребують психологічної підтримки, а й часто – соціального супроводу. Нерідко таким людям потрібно просто показати потрібну вулицю, місце, де можна взяти матраци для нічлігу чи навіть мисочку для песика… Просто бути поруч.

Думаю, що наш репортаж з головного центру територіальної оборони в Івано-Франківську, на жаль, можна назвати ексклюзивним – журналісти «Галичини» стали першими серед ЗМІ області і, очевидно, єдиними на п’ятий день війни, хто навідався, щоб підтримати захисників обласного центру на інформаційному фронті. Ми не знаємо і навіть не можемо передбачити, чи з часом матимуть представники територіальної оборони і прикарпатці загалом бажання чи можливості для читання сторінок нашого часопису у часі війни, але переконалися, що живе спілкування з журналістами, які творять ті сторінки газети, їм дуже і дуже потрібне. І що неочікувано – вже і тепер. Зрештою, як і нам, журналістам.

Щоб фізично потрапити до приміщень новоствореного центру чи осердя територіальної оборони в Івано-Франківську, потрібно пройти належну і неодноразову перевірку особи. Все – як у діючій військовій частині. Навіть відвідини рідних чи друзів відбуваються за КПП. Така серйозна організованість роботи дуже тішить та головно – вселяє неабиякі оптимізм і надію. Скажу відверто, що все зроблено надійно, але кардинально інакше, хоч і з врахуванням того досвіду, як було організовано схожий центр в будинку облдержадміністрації під час Революції Гідності. Ми там були, тож маємо право порівнювати. Звісно, зі зрозумілих причин не можемо розповісти все, про що хотіли би, не маємо також права ілюструвати щоденний побут тероборонців чудовими світлинами. Війна диктує свої правила. Але наголошуємо, що все життя у центрі, де базуються захисники нашого міста – представники формування територіальної оборони, налагоджено до ладу. А новобранці добре вмотивовані. Тож приміщення, в яких проводять свої заняття Наталія Чаплинська та Галина Герасимів, заповнені вщент. Слухачі за потреби навіть гардеробні тумби використовують для сидіння, а то й стоячи сприймають науки. Тероборонці не лише уважно слухають про те, як щонайшвидше і без втрат пройти дорогу від «гарматного м’яса» до солдата, а відтак до воїна, а й аналізують почуте та ставлять чимало цікавих запитань кризовим психологам.

– Україна є і буде – слава Україні! Вже не перший день триває нова і дуже страшна фаза восьмирічної війни з Росією. Але після трьох перших днів люди поволі вже розтелепуються і повертаються до реальності. Кілька днів всі були в шоці – просто на реакції і ще не розуміли, що з ними відбувається. Думаю, вже настав час змінити страх на гордість і почати пишатися собою і своїм героїчним українським народом. Уже пора перестати боятися як своїх бурхливих емоцій, так і загострених відчуттів. Вони вже не є загрозою для людей. Насправді є тільки два види страху – страх тілесних відчуттів і страх, що скажуть люди.

– Наскільки я розумію, потрібно відпустити чи правильніше – вихлюпнути ті емоції: якщо хочеться виплакатися, то виплакатися, а коли є бажання повередувати, то повередувати, якщо ж потребуємо вдатися в істерику – не забороняти собі цього і т. ін.?

– Так, треба дозволити собі виразити емоції в межах і без меж. Ми ж не летимо в космос, коли сходимо на вершину якоїсь високої гори? Просто потрібно на неї вийти, щоб побачити сонце. Скажу парадоксальну річ. Я ще ніколи так не тішилася, що можу в цей час бути цинічною і що можу так ненавидіти ворогів, як ненавиджу тепер. Я розумію, в іншій життєвій ситуації і за інших обставин такий стан не може бути ознакою психічного здоров’я. Але такі емоційні напливи не слід у собі тамувати і думати, що це на благо нашого психічного здоров’я. Потрібно викинути цей непотріб, позбутися його і в собі не тримати. За такої психологічної напруги дозволено вираження емоцій без меж.

– То так відбувається своєрідне психологічне очищення?

– Так, відбувається психологічне розвантаження. Тепер і саме тепер маємо слушний час, образно кажучи, вбити у собі москаля: відмовитися від усіх негідних звичок – таких, як матюки, пияцтво, зверхність, ницість, безкультур’я, нахабність та інший непотріб, які нас асоціативно пов’язують з москалями та їхньою «культурою», і потрібно навчитися тішитися, що гинуть наші вороги. Розумієте, у цей час наші найгірші емоції так само потрібні, як і найбільш позитивні. Не дивуйтеся, але ненависть сьогодні нам потрібна такою мірою, як і любов. Якщо не можемо ненавидіти, то й любити не зможемо. Це два боки одного і того самого. Наскільки я можу ненавидіти ворогів, настільки ж можу любити свою батьківщину і своїх рідних.

– Чи мають психологи якісь поради для людей у часі війни?

– Слово «поради» у праці психологів узагалі ліпше не застосовувати. Ми не даємо порад. У тому разі, коли мене просять про таке, я кажу: люби себе і роби, що хочеш. А нашим захисникам ми все розказуємо значно детальніше, вичерпніше і глибше, щоб вони змогли подолати той страх тілесних відчуттів і реакції оточення. Тривога, злість чи емоційна піднесеність не можуть змусити людину, образно кажучи, сісти тихенько. Потрібно задуматися, що можемо зробити саме тут і зараз, чим я можу бути корисним для себе, своїх рідних і близьких та головно – для своєї України. Ми всі маємо право пережити і прийняти пережите, щоб виразити його на тому рівні, на якому ми перебуваємо. Страх береже життя. І не лише вояків, а й кожного з нас. Страх – це природно.

– Кому важче пережити оту емоційну навалу – дорослим, молоді, дітям?

– Ті люди, з якими ми працюємо, дуже вмотивовані. Звісно, там нема неповнолітніх чи дітей. Але я вже давно не бачила одночасно стільки здорових, сильних і тверезих чоловіків. Захоплююся ними і не можу цим натішитися. Якщо людина розуміє, що з нею відбувається, знає, що і як є, то вона починає керувати своїми емоціями. І страхом також. Не потрібно себе накручувати і не треба «включати» паніку. Це стосується і дорослих, і молоді. Що таке паніка? Це поведінка. А поведінка – то вже наш вибір. Страх – емоції. Якщо дозволити собі їх максимально пережити, дозволити їм відбутися, то людина стає мужньою, дуже стійкою до стресів. У такому разі ще кажуть – безстрашною. А паніка є поведінкою, яку ми обираємо. Я панікую, тому що думаю, ніби мені щось загрожує, і я цього боюся. Паніку можна «виключити». А того, хто панікує, можна ізолювати. Адже паніка – заразна емоція, а точніше – поведінка, яка дуже шкодить і швидко вражає оточення. У таких випадках можна людину твердо, строго чи командним способом спонукати заспокоїтися. Людина і сама може собі сказати: «виключи» паніку і берися до якоїсь роботи. Дуже допомагає, якщо долучитися до праці чи якоїсь справи – відчути себе потрібним, причетним.

– Що ви робите у такому центрі територіальної оборони? Це волонтерство чи частина якоїсь спеціальної програми?

– Це волонтерство, а наша робота з тероборонцями – психологічна підготовка їх до бою. Ми з Наталею Чаплинською маємо свою спеціально розроблену і вже апробовану систему занять, за якою працюємо. Постала необхідність – і ми готові.

– Чи потребують ваші заняття якогось корегування? Адже хоч війна триває вже вісім років, та її фази дуже різняться між собою.

– Колись хлопці не мали такої великої мотивації до занять, як тепер. Їх часто насильно спонукали до таких наук і спілкування з психологами. Сьогодні ж – черги стоять, щоб воювати. Люди вбирають у себе всю інформацію, поглинають її, вони стовідсотково включені. Хочуть знати. А ми з Наталією Чаплинською працюємо разом, тому що так нам сьогодні зручно. Ми вже разом спрацьовані. Але, звісно, запрошуємо до навчання, а відтак роботи всіх охочих дівчат і хлопців. Провадимо роботу з групами тероборонців по 30 осіб.

…Ми переконалися особисто, що ті суворі чоловіки, котрі охороняють приміщення центру територіальної оборони в обласному центрі або чергують на відповідних постах реєстрації чи деінде, дуже пильні, зосереджені і навчені. Вони однозначно надійні, тому що навіть візуально вселяють відчуття захищеності і звільняють від панічних емоцій. Уявіть собі, що таких чи схожих центрів територіальної оборони в Україні – маса. У кожному місті, селищі чи селі. І не по одному чи кілька, а гурма. Ні, я зовсім не романтик. Але дуже мрію після нашої перемоги обов’язково ще зустрітися з цими чудовими людьми. Дуже прикро, але ми свідомі і добре розуміємо, що не маємо права показати їхні мужні обличчя всім. А було б добре, щоб їх побачили ті, хто ще у собі не подолав раба паніки. Бо наші воїни – не лише гарантія нашого життя, а й добрі ліки від емоційного панічного непотребу.