Відродження Церкви та України

Представляємо низку публікацій з архіву «Галичини» про події 30-річної давності на теренах Прикарпаття, коли починала розвалюватися «червона імперія» і в Україні, як і в інших республіках СРСР, проявлялися перші паростки національної самоідентифікації…

ВІДРОДЖЕННЯ ЦЕРКВИ ТА УКРАЇНИ. 1989-й. (червень, 2007 р.)

20 років тому, 18 червня 1989 р., на понищених і сплюндрованих комуністами могилах січових стрільців в Івано-Франківську (сьогодні Меморіальний сквер за готелем «Надія»), відбулася 50-тисячна панахида вірних і прихильників УГКЦ. Того дня вперше на Західній Україні вона переросла у спонтанну велелюдну демонстрацію українського народу за свої релігійні та національні права. Нашим містом вперше під українськими національними прапорами, об’єднавшись у колони, люди йшли вулицями міста, співаючи стрілецькі та повстанські пісні. Стало зрозуміло, що комуністичному режимові з його ідеологією войовничого атеїзму приходить кінець. Тим священиком, який відслужив панахиду і виголосив проповідь, що сколихнула тоді всіх присутніх, був о. Миколай Сімкайло — сьогодні владика Миколай.

— Як вважаєте, владико, чому комуністи так нищили пам’ять про січових стрільців?

— Не лишень вони, а й усі окупанти України. А нищили тому, що саме січові стрільці своїм чином вказали шлях вільної самостійної України — тільки від власних докладених зусиль українського народу залежить його майбутнє. Сказали те, чого вчив ще Іван Франко: нам як нації ніхто не поможе, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням. Пам’ятаєте слова «марширують наші добровольці» з пісні «Ой у лузі червона калина...»? Так-от: ті, хто мав бажання зголоситися до легіонів січових стрільців, за австрійськими законами могли набиратися тільки з незобов’язаних до військової служби добровольців, тобто до 18 і понад 50 років. І найбільшою честю для них було померти за рідний край — саме з тих часів на хрестах стрілецьких могил з’являються написи «Впав за волю України». І панахида 1989 року в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу.

— На ту пору потрібно було мати мужність, щоб поєднати національне і релігійне питання. Адже на понищених могилах національних героїв зробили міський парк, а тут — привселюдна релігійна відправа в атеїстичній країні греко-католицького священика в ризах, яка переросла в «націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами». Це була вже не просто опозиція до влади, це було конкретне заперечення існуючого суспільного ладу.

— Від часу, коли сталінська репресивна машина загнала УГКЦ в підпілля, і до згадуваних подій як священство, так і вірні вірили й надіялися на кращі часи — обов’язково прийде свобода для Церкви і нашого народу! І ми ніколи не відділяли одне від одного. А щодо мене особисто, то прикиньте, де 1989 рік, а де був 1974-й, коли мене висвятили на священика. Тобто 15 років священичого служіння в умовах підпільної УГКЦ. І мені під рукою владики Павла Василика було абсолютно не страшно йти на будь-яку місію служіння нашому народові, так був я вихований, так були виховані його учні. Владика Павло казав чітко: «Якщо зловлять, тюремний термін однаковий — чи ти будеш у фелоні відправляти Службу Божу, чи без фелона». Я завжди відправляв у священичих ризах.

— Ще в серпні 1987 р. Львівський обком партії повідомляв ЦК КПУ, що «ряд націоналістично налаштованих осіб — Хмара, Горинь, Тереля та інші, які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій».

— Так Бог дав, що народ і Церква йшли нога в ногу. Тому коли з комуністичних тюрем повиходили наші свідомі патріоти отець Ярослав Лесів, Зеновій Красівський, Іван Гель, брати Горині, Василь Барладяну — вони тоді не раз мали пристановище в Підпечарах, де я мешкав, — інші борці за права народу, природно, що питання легалізації УГКЦ займало одне з ключових місць. Де би ми тільки не зустрічалися, завжди мали з ними одну розмову: Церква й Україна. Ті люди віддали добрий шмат свого життя за власні переконання. Ми були готові разом вести відповідну боротьбу за свої права з комуністичним режимом і показати світові, що ми є, як це показала Церква 4 серпня 1987 року заявою про вихід із підпілля. Отож щоб далі йти в цьому напрямі священство на чолі з владикою Павлом і представники національних сил, зійшлися на думці, що 18 червня 1989 року на Зелені свята, за традицією, яка панувала ще за Польщі, хоч тоді також вона переслідувалася, бути відправі.

— Я наведу ще один витяг із компартійного документа тих часів: «...виявляти інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню нечинних культових споруд та проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, монахів і монахинь; рішуче припиняти факти проведення ними нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів».

— Так, тоді перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І. Посторонко заявляв, що «уніатське питання — не що інше, як прикриття націоналізму». Ну а щодо справи виявляти, підглядати, забороняти і контролювати, — комуністи на ній добре зналися і любили її. Перед тим, як мала відбутися панахида, прокуратура і правоохоронні органи почали збирати в усіх «потенційно небезпечних» священиків підписки, щоби не дай Боже хтось не взяв участі у відправі. Якось так сталося, що я ніколи й нікому ніяких підписок не давав і не бажав давати. Натура в мене така. Чого я маю під якимись дурницями підписуватися? Коли заходила бесіда з тими людьми, роботою яких були перелічені вами обов’язки, то я їм пояснював: у мене є Конституція, де записано про свободу совісті. Мені ж уповноважені у справах релігій завжди казали, що там ще є доповнення. А я їм відповідав, що ті доповнення тільки для них. На тому ми й розходилися, залишившись кожний при своїй думці.

— Розкажіть, як Ви готувалися до відправи? Знаю, що за священиками, як у детективному екшені, була погоня, тільки пострілів бракувало...

— На одній з нарад було вирішено, що збір священиків відбудеться у неділю зранку в Підпечарах. Наші священики — отці Григорій Сімкайло, Володимир Війтишин, Іван Сеньків, Миколай Сімкайло на чолі з владикою Павлом Василиком відправлять Службу Божу, молебень і панахиду, по закінченні якої владика виголосить проповідь до народу. Але ми не передбачили, що наш виїзд із Підпечар до Івано-Франківська в неділю можуть зірвати «доблесні представники» радянської влади. Коли всі з’їхались, то нас заблокували «бобиком» на подвір’ї. Але на мить наші охоронці десь від’їхали, і гріх було не скористатись такою нагодою, тим більше що наближався час відправи, яку призначили на 12 годину. Ми спробували прорватися, і нам це вдалося, хоч навколо Підпечар, по всіх шляхах і дорогах стояли розкладені блок-пости: куди тільки не виїдеш — потрапляєш на міліціонера. Машина з владикою Павлом, за кермом якої був тоді ще отець, а нині владика Володимир Війтишин, вирвалася на тисменицьку трасу і на всіх парах помчала до Івано-Франківська. Почалася погоня за нами. Зупинили машину на «Майзлях», але до того часу я встиг швидко вискочити з неї, прихопив валізку з церковними речами і попрошкував до могил січових стрільців. А владику Павла, отця Володимира зупинили і повернули до Підпечар. Повернули також отців Григорія та Івана.

— І зустріла Вас тоді комуністична влада з оркестром і співами...

— І гучною музикою, і днем екології, який вона влаштувала в Івано-Франківську — жодна машина не могла в’їхати до центральної частини міста. Тепер би нашій владі так відзначати Зелені свята! І чим ближче підходив до могил січових стрільців, тим більше ставало представників радянської міліції. Дорогою зустрів рідну тету сестри-монахині Павлії з Монастириська, передав їй церковні речі, я йшов поодаль, за нею, і так ми добралися на місце. З гучномовців лунали слова перестороги: «Мітинг несанкціонований!». Поблизу пам’ятника Січинського, як став одягатися в білий фелон, то мені зразу передали записку від правоохоронних органів з вимогою повернутися до Підпечар. Але я не збирався відповідати на якісь цидулки, коли велика сила народу чекає на священика. Багато людей плакали, коли появилися наші заборонені національні стяги, багато стареньких ставали на коліна і з великим зворушенням цілували українські прапори. Відправив я з народом молебень і панахиду за наших полеглих героїв. Потім, під час проповіді, Іван Бойчук із Кут передав мені терновий вінець, обвитий жовто-синіми стрічками. Взявши його в руки, я сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави й Україна займе гідне місце в колі світових держав». Опісля мені довелося ще закликати людей до обачності, аби не сталося якогось інциденту, аби люди не піддались на провокації, бо всі розуміли, що до цього недалеко.

— Як почувалися в тюрмі після тих подій? Сьогодні Ви вчинили б так само?

— Дякувати Богу за все. Я так накричався на мітингу, що коли в четвер закликали мене до міської міліції Івано-Франківська на Московській вул., а звідти забрали до суду, де присудили 15 діб арешту, то з них десять днів у Надвірнянській тюрмі я відпочивав. Принаймні морально. Жартую, звичайно. З вдячністю згадую мужніх людей, завдяки яким тоді появилися на стихійних мітингах чорні транспаранти, на яких було написано: «Свободу отцю Миколаю Сімкайлу!». Десь ще, можливо, вдома у моєї мами зберігся один такий. То була велика насолода говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, від 60 до 90 тисяч. Однозначно, більше 50 тисяч було точно, але то вже справа істориків. Взагалі, для мене той незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи для народу нашого, так і на адміністративні штрафи за них від не нашої влади. Штрафів таких було понад 100. Щодо другого питання, то скажу вам, що священний обов’язок кожного священика — бути з народом. А сучасний стан речей, як і майбутнє, в розбудові молодої Української держави та розвитку нашої Церкви визначальною мірою залежатиме від нас самих. І ми ще далеко не всі наявні для цього засоби використали і не всі таланти своїх людей розкрили, нам ще сьогодні ой як бракує єдності в народі, яка б могла привести нас до кращих часів.

Редактор відділу газети “Галичина”