У розмові з наймолодшим депутатом Івано-Франківської обласної ради Святославом Никоровичем ми підсумували три роки його депутатства, виокремили основні проблеми Богородчанського району, який він представляє в обласній раді, поговорили про особливості переходу православних громад Московського патріархату до єдиної помісної Православної Церкви, а також про кризу математичної освіти та парламентські амбіції.

– Ти став депутатом доволі молодим, у 24 роки. Як гадаєш, коли найкраще розпочинати політичну кар'єру? Чи не шкодуєш нині, що так рано пов'язав свою долю з політикою?

– На все воля Божа. Я пішов у політику, коли зрозумів, що очікувані зміни треба реалізовувати власноруч. Вважаю, що Богородчанський район, який представляю в обласній раді, зруйнували недолуге керівництво та корупція. Куди не глянь – об'єкти інфраструктури потребують величезного фінансування, а куди ж тоді поділися державні кошти всіх минулих років? І я вам відповім. Зверніть увагу, на яких машинах їздять колишні чиновники і в яких маєтках живуть!

Якщо хтось і шкодує, що я пішов у політику, то це батьки, котрі хотіли бачити мене науковцем. На початках казали, що депутатство – це добре, але запитували, коли ж нарешті допишу кандидатську дисертацію. Та побачивши той обсяг роботи, котрий мені доводиться виконувати, тепер уже лише інколи ніби жартома запитують, чи хоч пам’ятаю її тему. Щодо мене, то ні про що не шкодую. Я взяв на себе відповідальність за громаду і зобов’язаний виправдати її довіру.

А молодий вік, навпаки, був моєю перевагою. За ці три роки набув величезного досвіду. Найголовніше, що побачив, проаналізував ті умови, процеси, підводні течії, в яких живе наше суспільство і котрі заважають йому нормально розвиватися. А коли знаєш, з чим боротися, то легше знайти й відповідні засоби. В політиці мене засмучує брак однодумців,тож не завжди вдається здійснити задумане.

– Наскільки реально депутат обласної ради може змінювати ситуацію в області зокрема та в країні загалом?

– Щоб змінити ситуацію в області, слід мати 15-20 депутатів-однодумців. Наведу такий приклад. Близько півроку тому в обласній раді відбувалося голосування за імпічмент Президента. Зрозуміло, що це абсолютно популістський та голослівний політичний хід. Але це позиція найвищого представницького органу Прикарпаття. А тепер зайдіть на сайт обласної ради і подивіться, як ті, що рвуть на собі вишиванки і кричать про погану владу, чи ті, хто нині каже про відставку Порошенка, голосували. От вам і відповідь про вплив і зміну системи держави. Ще одна ситуація. Депутат виголошує палку патріотичну заяву про те, що голосування за певне рішення є продажем українських багатств, а потім без докорів сумління тисне кнопку «за».

Поспостерігавши за цим, тепер можу справжніх депутатів перелічити на пальцях. На жаль, люди ще не зовсім відповідально ставляться до вибору свого представника в органах самоврядування. А це вигідно олігархам, які нині де-факто керують державою.

– Чи маєш амбіції балотуватися до Верховної Ради?

– Мабуть, нема такого політика, котрий не мав би певних амбіцій. В одному зі своїх інтерв`ю я сказав, що єдиною умовою балотування до Верховної Ради є велика підтримка громади. Згідно з різними соціологічними дослідженнями, нині вона у нашої команди найбільша на Богородчанщині, бо займаємося реальними справами, а не популізмом. Зрозуміло, що на рівні Верховної Ради можна зробити набагато більше.

– А якщо трішки пофантазувати та уявити, що ти таки став депутатом Верховної Ради… Що хотів би змінити в країні і яким напрямам роботи в цьому статусі віддав би пріоритет?

– Гарна фантазія. Народний депутат, який тепер представляє Богородчанський і Надвірнянський райони (87-й округ), вважаю, забув про своїх виборців. Тому моїм головним завданням буде всіляко підтримувати округ та відновити довіру кожного жителя до свого депутата. В обласній раді голосую лише так, як того прагне громада. Це легко перевірити. Так і продовжуватиму. Щодо напрямів роботи, то загалом працював би з метою цілковито змінити ситуацію в державі. Щоб, наприклад, доброякісні дороги на Богородчанщині не залежали від того, чи пролобіює представник у ВР чи обласній раді відповідні кошти. І добрі дороги не лише загальнодержавні, а й місцеві – такою має бути політика держави.

Або візьмімо таке питання, як транспортний збір. Наскільки мені відомо, він був спрямований саме на утримання та ремонт доріг і його сплачували окремо. Не розумію, чому його заклали у вартість пального. Як на мене, від цього виграли тільки олігархи. Вважаю, що слід повернути, як було, – ці кошти мають залишатися на місці. Тоді можна вже було б оперувати конкретними цифрами, визначити, чи вистачить їх на ремонт доріг, чи, в разі потреби, яку суму потрібно докласти…

Свого часу казали, що, мовляв, кошти від транспортного збору мізерні, порівняно з вартістю ремонту доріг. Але це було років десять тому. Подивіться, як за цей час збільшилася кількість автомобілів в Україні. І саме це питання можна вирішити на рівні Верховної Ради.

Так само слід навести лад з нашими правоохоронними органами та судами. Не раз доводилося стикатися з їхньою діяльністю, але більше – з бездіяльністю. Я переконався, що попри добре матеріальне забезпечення і різні пільги, вони переважно й далі обслуговують певні інтереси. Наприклад, суддя за заявою промосковського батюшки зобов’язує поліцію порушити кримінальне провадження, в тому числі й проти мене, за начебто перешкоджання здійсненню релігійного обряду. Хіба це не абсурд? Хіба він розбирався в ситуації? Кажуть, що до цього суддю спонукає певна норма закону. То треба її переглянути. І не тільки її, а й загалом слід створити такі умови, щоб правоохоронні органи і суди відчували відповідальність за свої вчинки та рішення, і не тільки моральну. В тому числі й судді Конституційного Суду. Бо ухвалене ними рішення про скасування такого поняття, як незаконне збагачення, негативно сприйняли не лише в Україні, а й на Заході, і це дало поштовх до розмов про скасування «безвізу». Такого подарунка Путін давно не отримував.

Ну і насамкінець. З огляду на те, що я маю дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, здобув, хоч і невеличкий, досвід викладацької роботи, то найближча мені освітня галузь. Зокрема виховання молодого покоління нашого суспільства ще з дитячого садка і школи. Цим наша команда займається вже впродовж трьох років на Богородчанщині. Даруємо премії талановитим дітям, підтримуємо спорт, облаштовуємо спортивно-ігрові майданчики для здорового відпочинку наймолодших, організовуємо патріотичні лекції та покази художнього, історичного, документального українського кіно. Але окреме питання, яке потрібно вирішити в найкоротший термін, – це дитсадки. Таке враження, що держава просто забула про наймолодших, а працівників дошкільних навчальних закладів покинула напризволяще. Це відчувається і в зарплатах, і в матеріально-технічному забезпеченні. Коли ознайомився з ситуацією, то просто жахнувся…

– Якщо підсумувати три роки твого депутатства, то якими вони були? Що вдалося за цей час зробити, які проблеми виборців розвязати?

– Тут можна казати багато, та зосереджуся на найважливіших моментах. Насамперед ми намагалися допомогти з ремонтом об`єктів інфраструктури. А це школи і дитячі садки у Богородчанах, Забережжі, Грабовці, Іваниківці, Похівці, Жураках, Горохолині, Підгір`ї. Наприклад, у Горохолині під час ремонтних робіт у дитсадку виявили грибок підлоги і в найкоротші терміни виділили кошти на нове покриття. Також терміново придбали бойлер для Богородчанського ДНЗ. Цього року вже в кожному із сіл мого округу будуть ігрові майданчики для здорового відпочинку діток.

Одним із найбільших досягнень, мабуть, є повернення громаді Богородчан Домініканського костелу. Його перебування у віданні Московського патріархату, по суті, призвело до знищення культової споруди, єдиної в містечку пам’ятки архітектури загальнонаціонального значення. Я доклав максимум зусиль, щоб собор став доступним для богородчанців, однак через конфлікт влади мусимо продовжувати боротьбу за збереження собору.

Якщо підсумувати, то за ці три роки здобув великий досвід і готовий формувати команду, яка не на словах, а на ділі вболіває за свій населений пункт, район, область. Ми повинні брати владу в свої руки, адже у статусі депутата я можу лише писати звернення та запити, що є дуже декларативним. Мені боляче, коли ігнорують корисні управлінські рішення на догоду політичним чи меркантильним інтересам. Ми просто змушені це змінити.

– Як депутат обласної ради курируєш Богородчанський район, який для тебе рідний. У чому особливості цього округу і які його найбільші проблеми?

– Найскладніше і найстратегічніше питання – ремонт доріг. Якщо в інших районах про це турбуються народні депутати, то наш обранець займається виборчими гастролями. І ми самотужки вирішуємо свої проблеми. Приміром, аж після трьох років дискусій і сварок із владою ми отримали дорожню карту центральної дороги в Богородчанах. І вже цього року матимемо понад півтора мільйона гривень, щоб зробити поточний ремонт, поки формуються всі необхідні документи для капітального. Ще близько шести мільйонів гривень виділили на відновлення сполучення між селами Жураки і Монастирчани. Закликаю всіх жителів району контролювати хід робіт, щоб жодна копійка не була втрачена, як це часто буває.

– В Україні відбувається процес переходу православних громад Московського патріархату до єдиної помісної Православної Церкви. Знаю, що для тебе це справа принципу. Яка ситуація з тим на Богородчанщині? Чи громада підтримує цей процес чи, навпаки, демонструє спротив?

– На мою думку, в Україні нема такої релігійної громади, як Московський патріархат. Це закрита структура, яка в оманний спосіб, використовуючи назву «Українська Православна Церква», затягнула людей до себе. Скажіть, будь ласка, чи може священик молитися за смерть людей? А настоятель Києво-Печерської лаври, яку в українців було цинічно вкрадено, може! Не маю жодного сумніву, що після відкриття архівів КДБ люди нарешті побачать, як їх нахабно обманювали. Коли у вересні відбувався процес повернення митрополичих келій у Богородчанах, то наближені до Московського патріархату сайти брехали про ту ситуацію, а слідом за ними – російські телеканали.

Я запитав служителя Володимира Шувара, чому їхні ресурси подають відверто неправдиву інформацію і чи можуть ті, хто називає себе Церквою, таким займатись? Відповіді не почув. Коли в Домініканському соборі, який донедавна належав Московському патріархату, молилися до ікони російського царя Миколи II, котрого з повним правом можна назвати гнобителем нашого народу, то яка це українська церква?!

Тож не дивно, що під час ситуації навколо Митрополичих палат – власне, наша газета про це писала, – одна з тих парафіянок нахабно заявила мені, що не вважає себе громадянкою України. Відомо, що найбільші прихильники Московського патріархату – колишні комуністи, працівники радянських каральних органів або їхні нащадки – тих осіб, котрі закривали церкви, забороняли похорони зі священиком, стежили за дітьми, котрі ходили колядувати.

Але не можна загалом звинувачувати всіх парафіян Православної Церкви МП. Адже людина за своєю природою є слабкою істотою. І коли вона знаходить сильнішу – потрапляє під вплив. А ми ще з радянських часів пам`ятаємо, як «кагебісти» легко входять в довіру.

Що стосується ситуації зі створенням парафій Православної Церкви України (ПЦУ) у Богородчанському районі, то, як відомо, першу утворили в селі Похівці, де більшість колишніх парафіян Московського патріархату виявила бажання перейти до єдиної помісної Української Православної Церкви, попри активний спротив згаданого о. Володимира Шувара. За ними слідом – богородчанці. В цьому їх підтримали жителі селища і парафіяни інших конфесій, зокрема греко-католики, бо на прикладі подій в Похівці передбачали можливість провокацій з боку «батюшки» та його прибічників, і не помилилися. Ми просто хотіли показати людям, котрі стали ініціаторами створення Богородчанської парафії ПЦУ, що вони не одні і можуть розраховувати на нашу допомогу. Бо яка різниця – чи ти греко-католик, чи православний. Україна в нас одна.

– Як сприймаєш критику своєї роботи?

– Я дуже не люблю критику заради критики. На жаль, часто у ній мало конструктиву, натомість багато тих, хто хоче висловити думку, а то й просто зачепити, образити. Наприклад, допомагаю дитячим садкам, а пишуть, мовляв, піарюся на цьому, та ще й брешуть. Чи після ситуації з Домініканським собором і створення у нас парафії ПЦУ невеличка купка прихильників Московського патріархату таке виписує на мене, і така злоба в тих коментарях, що мимоволі задумуєшся, наскільки адекватними є ці «ревні християни». Але я стараюсь відповідати на більшість зауважень та коментарів. Навіть тоді, коли бачу, що мене провокують з політичних міркувань. Горджуся здобутками своєї команди, і ми й далі працюємо в тому ж дусі.

– За освітою ти математик. Як гадаєш, наскільки гостро в Україні відчувається криза математичної освіти і в чому вона виявляється?

– Треба розуміти, що розвинуті країні інвестують величезні кошти в науку і «полюють» за математиками з цілого світу. Ця наука всюди. Ваш мобільний телефон – це суцільна математика. Зверніть увагу, що однією з найбільших витрат США під час Другої світової війни було фінансування наукових розробок. Саме так з`явилась ядерна зброя. Сьогодні світ розвивається не за принципом ресурсу: чи то зернового, чи корисних копалин. Подивіться на Японію чи Сінгапур!

Україна відстала від світових течій майже на 30 років. Ми досі не маємо системного державного управління, тому говорити про якісь тенденції в науці не доводиться. Наприклад, у середній освіті цього року акцентували на математиці, а у вищій – забрали всі гранти з цієї галузі. Абсурд.

– Тебе можна привітати, адже восени ти одружився з журналісткою ОТБ «Галичина» Іриною Владикою і на одного прикарпатського холостяка стало менше. А наскільки важливі для тебе сімейні цінності?

– Але на одного щасливого чоловіка стало більше. Дружина є моїм найбільшим помічником і підтримкою. З сім`ї починається все, про що би ми не говорили. Вважаю це одним із найбільших здобутків моєї депутатської діяльності, адже вперше побачив Іринку на одній із сесій обласної ради, де вона була як журналіст. Врешті-решт, у день свого 28-річчя я отримав чи не найцінніший подарунок долі – дружину. В нас є багато чого символічного і спільного. Тато і дружина – журналісти, тож можна говорити про своєрідну династію. Наші батьки мають однакові імена. І вірю, що з Божою допомогою моя сім’я принесе чимало доброго людям і країні.