Хоча відомий український письменник, мистецтвознавець, журналіст Мирослав ЛАЗАРУК, уродженець Королівки під Коломиєю, вже понад 40 літ живе і працює у Чернівцях, він часто презентує свої твори землякам-прикарпатцям. Ось і недавно в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка він читав поезії зі своєї нової книжки «Тилинка й литаври»...
Назва збірки дещо загадкова як для невтаємничених, бо якщо про литаври чи не кожному з нас відомо, що це ударний музичний інструмент, то що таке тилинка – мабуть, не знає більшість українців. Тож з анотації до книжки читач довідається: «Тилинка – музичний гуцульський духовий інструмент, його знавці і ті, хто його виготовляє й грає, вважають Господнім творінням, де однаково народжуються як сумовиті, печальні ноти, так і розважливі, веселі». Сюрпризом для присутніх у бібліотечній залі стала нагода, окрім прочитаного автором вірша «Тилинка», насолодитися мелодіями – грав на цьому та й інших доволі екзотичних гуцульських інструментах, які сам же й виготовив, народний умілець і музикант уродженець Мишина, а нині коломиянин Михайло Тимофіїв.
Справді, змістовий і настроєвий діапазон презентованої нашим земляком 216-сторінкової збірки поезій, циклів і поем досить широкий – від ніжного й переливчастого, що жебонить гірським потічком, звучання тилинки до гучних акордів литавр, які закликають українців до боротьби за волю і справедливість. Це вже 11-й випуск започаткованої 2011 року самим же Лазаруком, а він ще й видавець, серії «Третє тисячоліття: українська поезія», яка знайомить із творчістю сучасних поетів. Як стисло й водночас вичерпно охарактеризував у передмові Мирославову збірку молодий, та вже знаний літературознавець Дмитро Ільницький, її перший розділ «Тилинка» – це універсально-філософська поезія з мотивами любові, медитативного внутрішнього самовдивляння та самовслухання автора; другий – «Листи з падолиста до Ейлін» – містить взірці високої інтимної лірики; у третьому – «Литаври» – автор зосереджується на своєму контакті з попередниками чи сучасниками в літературі й культурі.
Певна річ, крізь душу поета проходять долі його рідних, яких за їхню любов до України було репресовано окупаційним совєтським режимом. Для Мирославого діда Василя місцем вічного спочинку стала могила не в рідному краю, а «за Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру…». «Останній лист від нього пожовтів, але не втратив присмаку гіркого і запаху їдкої самоти…», – пише поет в одному з віршів. Поезії уродженця Коломийщини насичені глибокими рефлексіями, витонченою чуттєвістю, самобутньою образністю. Є серед цих художніх образів і такі, що вимагають від читача не сприйняття їх як «гладкопису», а готовності поринути думкою й відчуттями в досить складну систему авторських метафор та асоціацій, – зате він отримає духовну поживу й естетичне задоволення від осягнення підвалин Лазарукового поетичного мислення. Скажімо, ліричний герой вірша «Іди на бій» (він про себе мовить: «Летить в тобі гарячий вершник, аж – до зірок»), зачудувавшись розквітлим садом, звертається до Бога: «Допоможи мені, Всевишній, допоможи зрівнятися із цвітом вишні, – мій шлях вкажи». У цьому ж ряду – прочитані гостем головної книгозбірні Прикарпаття слухацькій аудиторії вірш «Сльоза Почайни», диптихи «Пістинька» та «Позивний – «Кіт», у якому автор захоплюється вірністю свого чернівецького сусіда Ростислава Котіва громадянському обов’язкові перед Вітчизною – той цілі вісім років відвоював у зоні АТО/ООС. У книжці вміщено більші чи менші за обсягом поетичні твори, що їх М. Лазарук присвятив побратимам по літературному цеху Василеві Герасим’юку та Анатолієві Томківу, як і тим, хто вже за межею Вічності, – українським світочам, Василеві Стусу та Іванові Дзюбі, котрі «долю, мов хрест, назавжди прийняли», Миколі Вінграновському, Тарасові Мельничуку, Ігореві Римаруку.
До виданої наприкінці минулого року книжки «Тилинка й литаври» побачили світ Лазарукові збірки віршів «Коломия» (1988), «Покрова» (1993), «Ночі з амазонкою» (1996), «Містечкові містерії» (2001), «Пантір» (2006), «Цісарська дорога» (2011), «Покуття» (2016). Та в кожній книжці бачимо прагнення поета, щоб вона своїм змістом і стилем авторського письма не повторювала якусь із попередніх. Отож згаданий Д. Ільницький свою передмову до нової книги поета не випадково назвав «Іншого разу все буде інакше». Він пише: «Його вірші, як і награвання на тилинці, флоярі чи сопілці, – це буття зараз, вже, тут і тепер. Іншого разу все буде інакше. Інакші мотиви, інакші сенси, інакший семантичний і семіотичний набір. А відтак – рух далі, вперед… У наших руках – не підсумкова збірка, не збірка вибраного, натомість вірші конкретного періоду: ми запрошені до слухання імпровізацій у неповторному моменті. Імпровізацій творчо дозрілих, хоча й творених спонтанно, імпульсивно, як і належиться поетичним творам».
Сам М. Лазарук на презентації збірки «Тилинка й литаври» сказав: «У своїй творчості стараюся не повторювати використані раніше художні образи, прагну щоразу шукати нове поетичне слово, а це дуже марудна справа. Бо в нього має бути закладена філософія, воно повинно будити свідомість, яка дрімає. Найбільший секрет того, хто пише, – як він знаходить це своє слово». А щоби знайти його, як випливає з поетового зізнання, потрібен не тільки приплив творчого натхнення, а й саможертовна інтелектуальна праця – неодмінна умова ефективності того пошуку. Праця розуму й душі, праця щоденна, без перепочинку. Зрештою, і сам автор презентованої книжки у вірші, присвяченому В. Герасим’юку, ставить перед земляком-прикарпатцем та й перед самим собою далеко не риторичне запитання: «Ну як зробити слово золотим?..».
У творчому доробку М. Лазарука – також немало книжок художньої і документальної прози. З-поміж них згадаю хоч би філософський роман «Ріка», роман у новелах «Посаг для приречених», який ґрунтується на реальних подіях боротьби УПА проти «совітів» у нашому прикарпатському краї, на фактах жахливих репресій і виселення до Сибіру десятків тисяч українців, у тому числі й родини автора. Окремі книги пан Мирослав присвятив поетам М. Вінграновському та І. Римаруку, зустрічі і спілкування з якими залишили незабутній слід у його душі. А роман у новелах «Чорторийські марева-видіння» – про долю знаменитого актора й режисера буковинця Івана Миколайчука.
Пише наш земляк поетичні та прозові твори і для дітей. Звісно, адресує їх усім хлопчикам і дівчаткам, але передовсім – своїм п’ятьом онукам. Найновішу серед цих книжечок назвав «Хрущограй» – влучним словом-неологізмом, яке сам придумав.
М. Лазарук також є упорядником низки видань. Як-от виданого позаторік збірника спогадів, есеїв, наукових розвідок, присвят, фотоматеріалів «Червона рута»: від земного – до небесного», присвяченого 50-річчю першого виконання цієї пісні та «Водограю» Володимира Івасюка 13 вересня 1970 р. на Театральній площі в Чернівцях під час прямої телепередачі «Камертон доброго настрою» місцевого ТБ. Цю книжку відкриває передмова М. Лазарука, серед спогадів про славетного буковинця є і Мирославів, вміщено також його триптих пам’яті композитора «Травнева тризна».
Власне, наш земляк уже 17 років працює директором Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. Водночас він з 1999-го – заступник головного редактора, з 2002 р. – головний редактор «Буковинського журналу». Торік цей громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній всеукраїнський часопис мав ювілей – 30-ліття від часу реєстрації, а нинішнього року уже вийшов №1 (123) щоквартальника, який на сьогодні залишається одним із декількох ще наявних літературних журналів на всю державу.
«І тримає його марку Мирослав Лазарук. Тримає відважно правду слова й чин культури на своїх плечах», – мовив на зустрічі з нашим земляком її модератор – голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка, літературний критик та есеїст Євген Баран. Відзначили подвижницьку багатогранну працю нашого земляка на буковинській землі, спрямовану на популяризацію української літератури, свіжість його поетичного письма письменники Василь Бабій, Іван Гаврилович з Івано-Франківська, Анатолій Тимків із Чернівців, редактор надвірнянської районної газети «Народна Воля», колишній однокурсник М. Лазарука з факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка, головний редактор надвірнянської районної газети «Народна Воля» Іван Гриджук, голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Степан Волковецький.
