Наприкінці серпня журналіст «Галичини» побував у Польщі. Ця поїздка залишила багато вражень, з якими хочеться поділитись з широким колом читачів. На жаль, незначна частина прикарпатців має можливість подорожувати, відвідувати інші країни з туристичною або пізнавальною метою. Якщо наші люди і потрапляють за кордон, то переважно на важку роботу, після якої вже немає часу дивитися на величні архітектурні будівлі або ошатні вулиці.

Кордон сорому

Перше знайомство з країною починається на кордоні. Українсько-польський кордон – це у певному розумінні цивілізаційна межа між Заходом і Сходом, тобто між «першим світом» і «другим». Правда, в нашому випадку, найімовірніше, «третім». Адже наша країна посідає останнє місце в Європі за доходами на душу населення. Тож якщо пострадянську Україну ще можна було зараховувати до «другого світу», то економічна деградація останніх 25 років кидає нас до числа найвідсталіших країн «третього світу».

Переїзд українсько-польського кордону – це особлива процедура для кожного мандрівника. Насамперед через неможливість прогнозувати час, який доведеться витратити на його перетин. Тривалість залежить не лише від кількості транспорту, часу доби, пори року, дня тижня, а й від таких суб’єктивних чинників, як настрій прикордонників. Хтось із великих сказав, що немає нічого гіршого, ніж чекати і наздоганяти. Стояти на кордоні особливо важко, бо не знаєш: процедура затягнеться на дві години чи на 22.

Готуючи цей матеріал, наштовхнувся на враження головного редактора люблінського видання «Gazeta Wyborcza» Павела Крисяка, який вирішив провести свою відпустку у Львові. Він також подорожував автобусом і перетинав кордон через пункт Гребенне–Рава Руська.

«Довжелезні, багатогодинні черги, неввічливі прикордонники, відсутність достатньої кількості туалетів. Якщо кордон – це візитна картка країни, то ми показуємо себе страшними. На всіляких конференціях чиновники наших країн говорять про співпрацю, еліта бере участь у різноманітних спільних заходах, а ми примушені чекати на кордоні тисячі ночей і днів. Жоден уряд не вмів цього змінити, пунктів перетину кордону надто мало, працівників бракує, а інфраструктурні рішення – погані. Польсько-український кордон – це кордон сорому», – констатував польський журналіст. Готовий підписатись під кожним його словом. Від себе додам, що кордон – це символ того стану, в якому опинилась Україна. Ми застрягли між Сходом і Заходом, причому в дуже незручній позі

На щастя, моє стояння в обох випадках (як туди, так і назад) не тривало більше двох з половиною годин. Туристичні автобуси проходять контроль на окремій смузі. Але водіям приватного транспорту не позаздриш. Часто їм доводиться перетинати кордон протягом усієї ночі. Тому й не дивує збільшення кількості трагічних аварій на польських дорогах. Водій внаслідок нервового напруження і втоми може просто заснути за кермом. І винна у цьому влада з обох боків кордону, яка в третьому тисячолітті за сучасного розвитку технологій не може забезпечити достойні умови перетину кордону.

Люди – не квадратні метри

Перший шок, який відчувають українці, – через якість польських доріг. Про це написано і сказано чимало. Але варто визнати, що за останні роки ситуація з українського боку кордону змінилася на краще. Під’їзд до кордону вже не нагадує трасу з перешкодами. Однак попри хороший стан доріг поляки не збираються заспокоюватись і продовжують реалізовувати нові проекти за підтримки Євросоюзу. Приміром, на під’їздах до Варшави тривають масштабні роботи з будівництва нової автомагістралі. Будова розтягнулась на кілька десятків кілометрів, до неї залучено тисячі одиниць важкої будівельної техніки (бульдозери, вантажівки, грейдери). Втім, не лише прокладають автошлях, а й будують усю супутню інфраструктуру: дорожні розв’язки, естакади, надземні переходи та мости. У певний момент здається, що це відбувається десь у Китаї, але це не міраж, це справді Польща. Подейкують, що на таких проектах працює дуже багато українських будівельників. З одного боку, приємно, що українці причетні до таких мегапроектів, а з другого – прикро: чому у нас не так?

Варшава – це особлива гордість Польщі, її столиця. Історичну частину міста майже вщент знищили під час Другої світової війни. Тому від старого міста залишилось небагато. Можливо, тому Варшава й виглядає як дуже сучасний мегаполіс. Ідеальні дороги, транспортні розв’язки, величезні офісні та торговельні центри, сучасний транспорт – автобуси та трамваї… Метро не так розвинуте, як, приміром, у Києві. Тут роблять ставку саме на розвиток трамвайного руху.

Це все – також результат співпраці Польщі з Євросоюзом. Неможливо не помітити ще один європейський тренд, який активно поширюється у Польщі. На вулицях – величезна кількість велосипедистів, по місту встановлено пункти велопрокату, на одній з вулиць автор цих рядків зафіксував навіть підземний велопереїзд. Усюди порядок, чистота, гарний благоустрій – зелені насадження, лавочки, зупинки транспорту. Відчувається правильне планування міського простору. Біля будинків та офісних центрів – невеличкі скверики, спортивні та дитячі майданчики. З огляду на агресивну забудову Івано-Франківська, яка триває кілька років, виникає відчуття, що польські забудовники думають насамперед про людей, а не про здані квадратні метри.

Як наздогнати сусідів?

Окремо хочеться відзначити розвиток економіки. Досліджувати польську господарку з вікна туристичного автобуса – заняття доволі невдячне. Але навіть під таким кутом зору видно, що Польща стрімко розвивається. Більшість промислових об’єктів вздовж траси нашого руху – в робочому стані. Біля доріг величезна кількість стоянок для вантажівок та місць продажу нової сільськогосподарської техніки (тракторів, комбайнів). Поля засіяно різними культурами, часто трапляються величезні сади (яблуні, груші, сливи), плантації з хмелем. Також нерідко можна побачити оголошення про продаж землі. Очевидно, польське законодавство стимулює власника або ефективно користуватися землею, або продавати її.

У певний момент під враженнями польських здобутків запитую себе: на скільки ми відстали від поляків і чи зможемо їх наздогнати? Пробую шукати варіанти – 10, 20, 50 років. Потім розумію, що навіть найкращий футуролог (фахівець із прогнозування майбутнього) не зможе однозначно відповісти на це запитання. У цьому рівнянні занадто багато невідомих. Як розвиватимемось ми, а як вони? Чи поталанить і Україні отримати такий економічний локомотив у вигляді Євросоюзу, який підчепив польський вагон і потягнув у майбутнє? Як нам знайти вихід з війни на сході і вийти з-під політичного, економічного та культурного впливу Росії? Очевидно, Польща зробила висновки з помилок минулого і будує краще майбутнє для себе. Нам ці уроки ще потрібно засвоїти і сформувати еліту, яка забезпечить реальний цивілізаційний розвиток країни.

Юрій КРИВЕНЬ.