Про Пістинь Косівської територіальної громади вже написали дві поважні книжки: і колективно – автори Василь Гаврилків, Ганна Бейсюк та Наталії Пліхтяк, й осібно – Ольга Курищук-Хрипко. А нині село щодня добровольчою працею для фронту – в офісі місцевого старости, в церкві та школі, на кожному обійсті – пише сторінки і наступної книжки: про громаду у війні.

– Зрозуміло, що навіть попри дев’ять років війни наша громада не очікувала такого віроломного повномасштабного нападу російських загарбників торік, 24 лютого, – розповідає голова Пістинського старостинського округу Косівської міської ради територіальної громади, депутат Косівської районної ради Дмитро ТОДОРАК. – Шок, страх і невідомість паралізували людей. Але вся майже чотиритисячна громада дружно взялася допомагати ЗСУ. Щонайперше у дворі старостату ми терміново зібрали всіх мисливців та інших чоловіків, які мають зареєстровану зброю, розділили їх на групи і запровадили чергування на блокпостах на в’їзді-виїзді із села.

Згодом у центральній садибі в Косові організували підрозділ територіальної оборони. Хлопці вартували ночами. Значна частина пістинців – понад сто осіб – пішли до лав ЗСУ. Вже є втрати – загинув Вадим Яровой, зник безвісти Микола Кравчук, а ще один наш односелець наразі в полоні.

Громада побачила зблизька обличчя війни й тоді, коли приймала біженців із Гостомеля, Бучі. Ми разом з головою бюджетної комісії територіальної громади Василем Табахарнюком та директором ліцею Василем Лавруком радилися, як приймати переселенців. Пістинці зносили все потрібне. У шкільній їдальні «Веснянка», якою керує Олеся Тодорак, дівчата упродовж двох місяців безоплатно годували людей тричі на день.

Це вже згодом була допомога волонтерських організацій чи з-за кордону, а спочатку вся відповідальність лягла на громаду. Переселенці жили у школі – до восьмидесяти осіб. Довелося навіть невідкладно криницю копати у дворі, тому що бракувало води. Робили все, щоб людей належно прийняти, а про витрати ніхто й не думав. А біженці відтак дякували.

Допомагали пістинчани одночасно й ЗСУ. Та й у нас у старостаті було багато роботи – адміністрація в селі працювала за вказівкою голови територіальної громади Юрія Плосконоса без вихідних. Ніхто не нарікав на втому… Я намагаюся спілкуватися з людьми відкрито і без брехні. Комусь це подобається, а комусь, може, й ні. Наша громада чи не найбільше в області придбала і відправила автомобілів для фронту, ми зібрали чимало коштів, придбали квадрокоптер тощо. Все зафіксовано.

Дуже багато допомагало підприємство «Пістинська джерельна», меценати з-за кордону. Бо спочатку бійцям на фронті бракувало всього – від лопат чи сокир до тепловізорів. І тепер у ліцеї продовжують плести маскувальні сітки. До речі, насамперед використали футбольну сітку нашого клубу «Кремінь». Дуже багато допомагає ЗСУ у нашому селі родина Василя Табахарнюка – депутата міської ради. Його дружина Марія займається випічкою, а Василь із сусідами виготовляє окопні свічки. Вже виробили їх понад три тисячі. Для нашого села цей чоловік робить дуже багато, недарма громада чотири рази обирала його депутатом районної ради, а тепер – і міської.

Гордістю нашого села є також волонтерська організація «Бартка» на чолі з Василем Максимчуком. Його у селі кличуть «Бартко» – звідси й назва добровольчого згромадження. Він учасник Революції Гідності, а волонтерством займається з 2014 року… Загалом чи не кожен у громаді допомагає ЗСУ. Чимало хлопців повернулося із заробітків з-за кордону, щоб піти захищати Україну чи волонтерити. Так, роботи є дуже багато. Чи втомилися люди? Думаю, що ні. Бо вірять у перемогу. Ми тісно співпрацюємо з церковним комітетом на чолі з митрофорним протоієреєм ПЦУ отцем-деканом Петром Дяківим. Церковна «двадцятка» – дуже велика й надійна наша опора у допомозі ЗСУ. А в єдності – сила народу…

Своє обійстя родина Василя і Галини Максимчуків перетворили на осердя добровольчого батальйону волонтерської організації «Бартка» ще дев’ять років тому – у перші дні російської агресії. Тут кожен куток запакований як не продуктами, то іншим необхідним начинням для потреб ЗСУ. Навколо хати – спеціальні будки-холодильники на колесах. А в одному із приміщень, обладнаному як м’ясопереробний цех, кипить робота – Роман Табахарнюк нарізає сало для тушкованок чи смальцю, а поруч чистять овочі для закруток і переселенці. І так люди трудяться щодня.

– Ми з однодумцями почали волонтерити і допомагати бійцям АТО відразу після того, як я повернувся з Євромайдану. Не я один, а багато інших добровольців, і не тільки з нашого села. Наприклад, Ольга Герасим’юк із села Прокурава, Дмитро Малкович... А вирішили об’єднатись у волонтерську організацію «Бартка» після повномасштабного вторгнення окупантів. Перші дні були у ступорі. Я не розумів, до чого сі брати і як діяти. Найперше ми взялися робити запалювальні коктейлі. А через два дні приїхав мій товариш-волонтер і каже: «Для чого вам ті коктейлі? Їх будуть робити ті, що мають робити. Цю справу вже налагоджено. Але скоро солдатам не буде що їсти – треба найперше допомогти продуктами...».

Відтоді ми й тримаємо трудовий фронт разом з добровольцями багатьох сусідніх сіл. Якось прийшли до мене два молоді хлопці Назар і Сергій Лютаки і запитали, чи не обробив би я їм свиню: «Ми беремо свиню для хлопців на фронті... Що це має коштувати?» Я сказав, що зроблю, але грошей не братиму. Я багато років був масарем по весіллях. А навчився того ремесла від свого шваґра Василя Мосейчука. То як все почєлосі, то й по нинішний день…

Відтоді загалом ми вже обробили понад сто тридцять свиней. Є молоді люди, які займаютсі лише забоєм свиней, купуючи тварин навіть в інших областях. Маємо свій сайт «Наші бесаги». Якось нам зателефонував Дмитро з Воскресінців на Коломийщині, щоб зробити відеоролик про нашу роботу. Бо доти ми обходилисі самі чим могли. Наприклад, Роман Табахарнюк дав на фронт свою свиню безкоштовно, потім люди зібрали гроші і наступну вже купили…

Через два дні вже був майже мільйон переглядів того відеоролика. Ми відкрили рахунок, і почали надходити кошти. Тішилисі – се бомба! Навіть зателефонував мені один чоловік з Америки, уродженець Печеніжина на Коломийщині, і надіслав тисячу доларів. Для фронту виготовляємо ковбасу, буженину, тушкованки, смалець зі шкварками й без них, сальцесон, паштети, каші з усіх круп, горох з м’ясом і фасолю, восени навіть робили салати тощо, а відтак у ящиках відправляємо нашим захисникам. Транспортую все особисто. Разом зі знайомим волонтером Володимиром із Кутів возимо це у різні куточки фронту. І не тільки продукти, а все необхідне й першочергове. Також ремонтуємо для фронту автомобілі. Дуже тісно співпрацюємо з отцем-деканом ПЦУ митрофорним протоієреєм Петром Дяківим і нашою церковною «двадцяткою». Які є проблеми? Сьогодні «Бартка» найбільше потребує фінансової підтримки і... скляного посуду. Можна телефонувати нам з Галиною на такі номери: (097) 739-82-57 або (098) 884-14-13 і запропонувати щось із того. Наперед дуже вдячні…

Усі м’ясні вироби в «Бартці» виготовляють за традиційними гуцульськими рецептами – м’ясо, сіль і перець, а на кожному виробі обов’язково ставлять свою фірмову етикетку «Добровольчий батальйон. Волонтерська організація «Бартка» і вказують адресу її осердя: село Пістинь. Але добровольчий батальйон дислокується не лише в Пістині, а й у Кобаках, Кутах, Рожневі, Хімчині, Рибному, Микитинцях, Смодному, Вербовці, Яблунові, Березовах, Яворові, Розтоках, Лючі, Старому Косові, Космачі, Брустурах, Шешорах, Прокураві. Долучаються добровольці і з Коломийщини.

Пістинський ліцей на чолі з директором Василем Лавруком з початку війни разом із сільською владою, церквою, громадою, волонтерською організацією «Бартка», бізнесовими структурами та іншими також став однією із потужних підвалин того трудового фронту в тилу, який ми означили «пістинським добровольчим форпостом».

– Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну рік тому було для нас шоком, – розповідає Василь ЛАВРУК. – Та вже з 27 лютого тоді розгорнули в ліцеї роботу з плетіння маскувальних сіток, яку і досі не припиняємо. Кожен з адміністрації нашого навчального закладу мав своє осібне доручення, за яке відповідав. Зокрема моя заступниця з виховної роботи Христина Федорчук відповідала за організацію плетіння маскувальних сіток. Інша тодішня моя заступниця Юлія Довбня відповідала за гуманітарну допомогу, а я – за внутрішньо переміщених осіб, які з 9 березня по 15 червня жили у приміщеннях нашого ліцею. Завдяки депутатові Косівської міської ради територіальної громади Василеві Табахарнюку та старості села Дмитрові Тодораку ми належно зорганізували роботу і були забезпечені необхідними матеріалами. Також багато чого приносили й односельці.

Спочатку роботу виконували тільки жителі Пістині, бо діти до обіду навчалися дистанційно, а батьки під керівництвом Х. Федорчук плели сітки. Загалом для потреб ЗСУ зв’язали орієнтовно дві сотні сіток – понад дві тисячі квадратних метрів... Попри все люди не втомилися допомагати і пропонують свою поміч. Волонтерська допомога зробила наш колектив – шістдесят п’ять осіб – набагато дружнішим. Як людина я почуваюся потрібним…

За словами Х. Федорчук, людей, котрі хотіли допомогти, було дуже багато – вони прагнули не лише допомогти, а й відволіктися від гірких новин з фронту. Коли у спортзалі забракло вже місця для роботи, то працювали в коридорі. А головно працюють учителі, технічні працівники та учні. «Для мене ця робота – то передусім віра, – каже Христина. – Ми, і вчителі, і учні, віримо у перемогу. Інакше не може бути. Кожен робить свій посильний внесок – стараємося як можемо».

Знайомство з пістинським добровольчим форпостом вкотре переконало мене, що найбільше диво на землі – то людина. А в часі воєнного лихоліття найдужче видно, хто є ким серед людей.

P. S. Особлива вдячність за організаційне сприяння у роботі над матеріалом голові Косівської міської ради територіальної громади Юрієві Плосконосу та старості села Пістинь Дмитрові Тодораку.