Відродження Церкви та України. Під Кремлем — синьо-жовті прапори! Боротьба за легалізацію УГКЦ

Представляємо низку публікацій з архіву «Галичини» про події 30-річної давності на теренах Прикарпаття, коли починала розвалюватися «червона імперія» і в Україні, як і в інших республіках СРСР, проявлялися перші паростки національної самоідентифікації…

ПІД КРЕМЛЕМ СИНЬО-ЖОВТІ ПРАПОРИ! БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ УГКЦ

Активний вірянин підпільної УГКЦ Іван Бойчук з Кут брав участь у панахиді, яка відбулася в Івано-Франківську на понищених могилах Січових Стрільців 18 червня 1989 року, в перший день Зелених Свят. Тоді він передав отцеві Миколі Сімкайлу тернового вінця, тримаючи якого отець виголосив полум’яну промову до народу про волю і свободу Церкви й України. Хоч, напевно, більше мене вражала його постать на голодівці за легалізацію УГКЦ в Москві, де ми ближче запізналися. На Арбат він завжди виходив зі своїм плакатом, якого йому виготовив і намалював російський художник.

Пройшло тридцять років і ми зустрілись у редакції «Галичини», куди його направив о. Василь Мельничук, щоб Іван Юрійович, як активний учасник ланцюгових голодування і пікетів священства і вірних підпільної УГКЦ за її легалізацію в Москві, поділився своїми спогадами про минулі події.

Пропонуємо нашим читачам витяги з сигнального примірника його книжки «Христові воїни катакомбної УГКЦ».

З 21 травня по 25 листопада 1989 року я був весь час у Москві і разом з пікетуючими домагався реабілітації УГКЦ. Всі люди, які приїжджали з України підтримати і продовжити пікет у Москві, то їхали на 3—4 дні і поверталися додому, а на їх місце приїжджали інші люди з України, і таким чином був створений безперервний ланцюговий пікет у Москві. У той час було нелегко знайти людей вільних від роботи, аби могли довший час підтримувати ланцюговий пікет у Москві. Всі учасники пікетування у Москві мали спільне завдання: безперервно інформувати місцеву громадськість і діаспору про легалізацію УГКЦ, і цим ланцюговим пікетом змусити владу легалізувати нашу Церкву, яка на той час була поза законом і переслідувана, як зі сторони безбожних комуністів, так і зі сторони РПЦ.

Голодування віруючих УГКЦ в Москві. Травень, 1989 р. Активний вірянин підпільної УГКЦ Іван Бойчук

Степан Хмара, як організатор і керівник ланцюгового пікету у Москві, був весь час занятий організацією почергового пікетування та постійних дзвінків за кордон до різних громадських організацій і державних установ про підтримку ланцюгового пікету. Для широкого розголосу треба було послуговуватися представниками влади. Якраз тоді у Москві на той час розпочався ХХІІ з’їзд КПРС. І Степан Хмара довідався, що у готелі «Москва», на відстані 300 м від Кремля, перебуває 700 депутатів і між ними є депутати зі Львова. Отож Хмара зустрівся з депутатом Юрієм Сорочиком і з ним домовився, що коли депутати будуть масово виходити з готелю й іти в Кремль на з’їзд, то Юрій Сорочик має відкрити віконце зі свого номера і помахати хустинкою, даючи Хмарі умовний знак, що усі депутати виходять з готелю. Крім Сорочика і Хмари ніхто про це не знав.

З нами, пікетуючими, був Юрій Руденко з кінокамерою, який повинен був цю подію зняти на відео. Перед восьмою годиною ми прийшли до готелю «Москва» і всі чекали команди. Нас усіх було десь до 40 осіб, більшість з яких — мужчини. Нам сказали чекати біля входу в метро і біля підземного переходу до Червоної площі біля Кремля, щоб усі депутати, які будуть іти попри нас змогли побачити наше пікетування.

Ми мали плакати про легалізацію УГКЦ напоготові і було декілька синьо-жовтих прапорів. Поряд повальцем ходили міліціонери, але вони нас не чіпали. Біля нас був Хмара і весь час проходжувався туди-сюди, і ми бачили, що він сильно переживає. Нарешті Хмара підійшов до нас і сказав розгорнути прапори і плакати. Хтось підійшов до мене, подав мені в руку один край плакату, а другий край простягнув іншому чоловікові. У другу руку мені дали синьо-жовтий прапор.

Окремі люди зупинялися і читали наші плакати, а були і такі, які запитували: «Ви откуда прієхалі?» «Ми з України приїхали», – відповідали. Сторонні люди не дуже цікавили, ми прагнули, аби депутати з Верховної Ради на нас звернули увагу. І зараз таки за пару хвилин ми їх побачили. Депутатів було легко пізнати, бо на грудях мали депутатські значки. Всі вони проходили попри нас і не звертали на нас ніякої уваги, хіба що котрийсь тільки так на ходу гляне на наші плакати і все. Але пройшло кілька депутатів із Західної України, які найперше звернули увагу на синьо-жовті прапори і раптом зупинилися і здається, що й рота відкрили, як побачили наших людей з українськими прапорами і плакатами.

Вони довго не затримувались, але все ж таки зо дві хвилини з нами поговорили і були раді з того, що українські католики приїхали у Москву виборювати свободу для Католицької Церкви. Та найбільше вони були здивовані і раді тому, що побачили синьо-жовті прапори, бо молоді депутати ще за свого життя не бачили цих прапорів, аж тут, у Москві, недалеко від Кремля перший раз побачили, а на Батьківщині і говорити про синьо-жовті прапори ніхто не буде — бо за це страшна кара чекає. Отак кілька депутатів з України біля нас зупинялися і тим самим привертали увагу інших, що і сторонні цікавилися, хто ми і чого домагаємося?

Та ми довго не пікетували, бо скоро нас побачили міліціонери, то прискочили до нас з криком як ошпарені: «Убєрітє своі плакати. Скорєє убірайтєсь отсюда. Ви нє імєєтє на ето разрєшенія стоять здєсь». Міліціонери на нас кричали і намагалися когось ударити, але насправді вони тільки так страшили, бо самі без команди не знали, що мають з нами робити.

Всю цю ситуацію Юрій на віддалі знімав на відео, як нас міліціонери проганяють і кожна сторона чекала якоїсь команди. Міліція хоч з криком нас проганяла та самі не могли дати собі раду з нами, а це тим більше привертало увагу перехожих, які зупинялися і цікавилися тим, хто ми і чому міліція нас проганяє? Ми так само без дозволу Хмари не мали права залишити пікет. З часом депутати уже пройшли і уже не було сенсу стояти, тоді Хмара підійшов до нас і сказав скласти плакати і чекати дальшого розпорядження. Наше пікетування тривало близько пів години. Ще через 10 хв. біля нас почали крутитись «омоновці» в касках, та ми цьому не надали ніякого значення. Якби ж були знали, що вони збираються нас арештовувати, то завчасу були би пішли в підземний перехід і нас би не арештували… У скорому часі під’їхала міліцейська машина, з неї вискочило певно 20 або і більше «омоновців», усі вони накинулися на нас і почали тягнути до машини. Я і ще пару осіб не чинили опір, бо то була марна справа. Зі всіх 40 чоловік арештували найактивніших пікетувальників, особливо тих, хто тримав прапори. Та велике щастя в тому, що Юрій Руденко був поблизу нас і коли нас почали арештовувати, то він трохи віддалився, і всю сцену нашого арешту зняв на відео, а потім той запис передав англійським кореспондентам, і, здається, що таки тої самої днини по іноземних телеканалах показували наше пікетування, і як влада за це нас арештовувала.

Арештували тоді шістьох чоловік: Петра і Василя Січків, Ореста Кареліна, Михайла Маковея, Ярослава Корнелюка й мене. Нас повезли у відділення міліції неподалік Кремля.

У двох Січків, Петра і Василя, здається, було скручено кілька прапорів і певно з п'ятнадцять плакатів, так їх міліція поклала в куток і зірвала з наших грудей синьо-жовті значки. У Ярослава були розірвані штани по швах, від паска аж до низу, він боровся з міліцією і одного міліціонера вдарив так, що у міліціонера розчепився годинник з браслетом і розбився. Так за це міліціонери його побили, а люди його виривали від міліції.

Так от, залишили нас в міліції біля чергового і Василь Січко каже:

- А чого ми будемо тут без діла сидіти? Маємо травень місяць. Давайте прямо тут відправимо Маївку.

А хтось із нас відповів:

- Та ж тут поряд черговий міліціонер, ми йому будемо заважати.

- А ми самі не прийшли, нас сюди привели, – відповів Василь.

І всі дружно та з задоволенням погодилися відправити Маївку. Отож Січки, Петро і Василь, взяли з кутка два прапори і вклякнули на підлогу, а за ним і ми усі поклякали. І тепер мені здається, що Орест Карелін і ще хтось витягли з кишені молитовник і почали на повний голос співати вступ до Молебня, так черговий відразу почав кричати:

- Замолчітє, ви мнє мєшаєтє работать.

Ми не звертали уваги і продовжували співати уже молебень і на повний голос затягнули: «Пресвята Діво Маріє Непорочно Зачата радуйся і спаси на Тя уповающих». Цей виголос співає хтось один, а потім шість чоловік всі разом на повний голос заспівали: «О, Маріє, Мати Божа, молися за нас». Під час цього співу черговий почав на нас кричати, гримати кулаком по столі зі злості, та ми ніякої уваги не звертали і продовжували відправляти молебень. Черговий весь час говорив по телефону і ні на одну секунду не переставав з кимось говорити. І коли ми на повний голос почали співати, то він одною рукою затикав слухавку до вуха, а другою рукою затикав друге вухо і багаторазово кричав: «Я вас плохо слишу. Здєсь хохли поют». Міліціонер так голосно кричав,що і його голос було чути разом з нашою піснею, а часом він брав другу слухавку, і так у два апарати кричав, що бідний аж упрів від крику і нервів.

Ми це бачили і до якоїсь певної міри нас тішило і трохи смішило, що ми у міліції Молебень співаємо. Коли ми відправляли Маївку, то була ще одна смішна сцена. Ми співали на повний голос і хоч на всі сторони двері були закриті, то все одно наш голос було чути і поза двері по коридору і до найближчих кабінетів, в яких хтось працював.

Так от, ми здається проспівали уже пів молебня і перед нами відкриває з коридору якась жінка двері, взялася за боки і перестрашеним голосом каже: «А-а-а-а е-то, что та-такоє про-і-схо-діт». Ось так пані загикуючись та сказала «что здєсь проісходіт», хвильку постояла і, бачучи, що ми не звертаємо на неї увагу, то розвернулася і гримнувши дверима, кудись пішла. Ми молебень таки відправили і чекаємо. Чекали певно з десять хвилин і виходить до нас з коридору міліціонер і каже, щоби хтось один з нас ішов з ним на слідство. Василь Січко сказав, аби ніхто не йшов, та я таки пішов за міліціонером по коридору і увійшли до якогось кабінету. Міліціонер записав моє прізвище та адресу, а тоді питає:

- Ви когда прієхалі в Москву?

- Сєгодня утром.

- Какая цель вашого прієзда?

- Ми трєбуєм, чтоби лєгалізіровалі Грєко-Католічєскую Церковь.

Міліціонер ще щось мене запитував, та я уже не пригадую, але тільки так загально пригадую, що він почав з’ясовувати наш арешт і щось довго записував, а тоді каже, аби я розписався. Я відмовився підписувати, бо не знаю, що там написано? Тоді міліціонер мені почав читати, та я відразу його зупинив, аби дальше не читав, бо той протокол підписувати не буду. Він у протоколі записав, що ми перші напали на міліцію і одного міліціонера навіть тяжко побили.

Цей протокол аж надто неправдоподібний і я зрозумів, що він абсолютно не є слідчим і ним не може бути, бо цілком не логічно, що якісь люди пікетували, а потім міліцію почали бити. Міліціонер настоював, аби я підписував цей протокол, а я йому відповів «Ви возлє нас нє билі і нє відєлі, как ето било. Ви протокол запісалі со своїх лічних соображеній. Я вам етого нє говоріл, а раз самі запісалі, то самі і подпішитє, а нє хотітє подпісивать, то пусть ваша жена подпішет ваш протокол». Міліціонер певно з хвилину на мене пильно дивився і видно зрозумів, що протокол дійсно не обґрунтований, бо ж це явна вигадка.

Після цього міліціонер перейшов на іншу тему і питає: «Какіє у вас трєбованія на плакатах?» Я кілька слів сказав і не міг пригадати докладно, що конкретно записано на кожному плакаті, бо їх особисто не писав і ще не було часу, щоби до них приглянутися і запам’ятати. Та міліціонер бачить, що я напам’ять наші вимоги не перекажу, то він мені показав рукою, що у кутку є наші плакати. Я думав, що всі плакати у Січків, а то видно, що міліція ще якісь підібрала плакати, які видно погубили, як тікали або самі міліціонери відібрали під час баталії і арешту. Так отож я устав з кутка взяв всі плакати, а тоді один плакат розгорнув і кажу міліціонерові, аби сам читав і сам записував. Міліціонер мабуть і трьох слів ще не записав, як у кабінет входять два міліціонери в чині полковників і один міліціонер нижчого рангу, а за міліціонерами увійшли наші арештанти. І, як тільки увійшли в кабінет, то один полковник підійшов до слідчого і, повернувшись лицем до нас, арештантів, якось мляво та неохоче почав вибачатися перед нами.

Я був не тільки здивований, але просто ошелешений від такої раптової зміни, що міліція аж пробачення в нас просить. Усіх слів що говорив полковник не запам’ятав: «…Ви понімаєте, нємножко ви нарушаєтє закон, нємножко і ми іногда нарушаєм... но ми должни разойтісь по-харошему». Ми були надзвичайно задоволені та щасливі, що так сталося.

За будь-яких обставин в тих часах мали би записати наші прізвища і навіть адресу проживання на всякий випадок, а нам сказали відразу, що ми вільні і можемо собі іти. Отож, сталося щось непередбачене, нам кажуть іти, а ми всі хором сказали, аби нам віддали прапори, плакати і значки. А вони нам кажуть: «Ви сєбє достанєтє новиє флагі і плакати, а ми нє імєєм права іх отдавать». А ми відповіли: «Ви нє імєєтє права отдавать, а ми отсюда нє уйдьом, пока нє отдадітє всьо, что у нас отобралі».

Мабуть зо п’ять хвилин ми сперечалися з міліцією і нарешті вони бачили, що твердо стоїмо на своєму і віддали нам прапори і плакати, а Січко Василь каже: «Віддайте нам ще й значки». І здається, що міліціонер нижчого рангу витяг з кишені один значок і дав Василеві. «А где остальниє значки?». Міліціонер тільки розвів руками і сказав: «Больше нєту». На цьому ми розійшлися і вийшли з міліції з таким настрієм, що по дорозі підспівували, і люди дивилися на нас, як на якихось «блатних». Особливо на них скидався Ярослав, штани якого були подібні до запаски або до стильної моди сучасних жінок, бо, щоб не було видно голих ніг, він їх шпильками пощеплював, але все одно в ході показувалися голі ноги, і зі сторони ми були якісь підозрілі для сторонніх людей. Та це нам було байдуже. З міліції ми відразу поїхали на квартиру, де зустріли Хмару і від нього дізналися, що наші прізвища подали на радіо «Свободу». Ми усі були задоволені, а я особливо цьому був радий. Думав собі: якби мене не заарештували, то тоді я б страшенно завидував заарештованим, у яких міліціонери ще й пробачення просили.

Так відбувся перший день масового пікетування, який дуже успішно закінчився, і про це пікетування будуть говорити у всьому світі, та й по телебаченню ще будуть показувати. Тоді ми цього не передбачували, але коли тепер це пригадую і пишу, то усвідомлюю, що наш пікет перед депутатами Верховної Ради СРСР, і наш арешт спричинили найсприятливіші умови для подальшого пікетування у Москві. Чому так? А тому, що якби нас арештували у майбутньому і без відома депутатів, то тоді нас могли б у міліції оштрафувати або й до в’язниці запроторити, і всі пікети у майбутньому, напевно, були би категорично заборонені та нездійсненні. А так сталося як найкраще, бо депутати,які нас бачили то одні одним про нас розповіли. Згодом ми довідалися, що коли депутатка Заславська дізналася про арешт греко-католиків біля готелю «Москва» неподалік Кремля, то вона відразу підійшла до Горбачова і сказала: «Міхаіл Сергеєвіч, у нас второй дєнь сьєзда, і сегодня у девять часов утра, возлє гостінніци «Москва», ізбілі українських грєко-католіков і арєстовалі. І сейчас стоіт задуматься. Как после етого будут смотрєть іностранци». «Нє может етого бить», — відповів Горбачов, одразу подзвонив у міліцію і переконався, що дійсно католики знаходяться під арештом. Тоді він наказав міліціонерам, шоб вони перед нами вибачалися і нас відпустили…

Приблизно у десятій годині вечора на квартирі включили радіо «Свободу» і першою новиною було повідомлено, що сьогодні греко-католики із Західної України пікетували у Москві за легалізацію УГКЦ. Міліція пікетувальників розігнала і з них шістьох чоловік заарештували і назвали прізвища заарештованих. Після цього було сказано, що у міліції нас дві години тримали, а потім відпустили. Ви шановні читачі собі не уявляєте, яке я мав величезне задоволення і піднесений настрій, коли почув по радіо своє прізвище, що я теж був арештований. Мені тоді подумалося, коби ще мене знову арештували, а потім так само відпустили і так само по радіо про мене оголосили. А правда, що у мене фантазія рафінована?

Я собі бажаю, та й не тільки собі, але і всім, які зі мною пікетували, аби нас спочатку міліція арештовувала, а потім у нас пробачення просили і на кінець, щоб про все це було по радіо на цілий світ оголошено. Це, що з нами трапилося, є надзвичайно рідкісне і то дуже рідкісне явище, яке було заплановане самим Паном Богом, аби нашу Церкву виявити перед цілим світом, що у Радянському Союзі катакомбна Греко-Католицька Церква вистояла і тепер виходить з підпілля. Це була дуже і дуже важлива подія першого дня пікетування, яке сколихнуло цілий світ і багатьом людям вселило надію на краще майбутнє.

Після цього арешту, нас ще кілька разів арештовували, і навіть один раз оштрафували на 50 карбованців, але я уже згадував вище, що Горбачов випустив нас з міліції і міліція про це знала. Тому хоч вони нам часто погрожували і забороняли нам деколи пікетувати, а коли терпець їм увірвався, то для страху нас пару раз арештовували, але певно мали завжди на увазі: а може знову Горбачову хтось повідомить про нас арешт і він їм знову подзвонить і скаже цих українців ще й перепросити і тоді їх випустити?.. Це звучить як фантастика і не хочеться вірити, що це істинна правда та історичний факт, що кляті вороги комуністи перепрошували нас католиків за те, що без дозволу Горбачова нас арештували.

Отож наше пікетування з першого дня набирало великого розголосу і наступного дня ми пікетували на Арбаті, навпроти магазину «Українська книга». Нами уже цікавилися закордонні кореспонденти, і так з кожним днем все більше і більше людей дізнавалося про нашу УГКЦ через довготривале пікетування у Москві.

Редактор відділу газети “Галичина”