Переможемо або поляжемо. Сьогодні, як ніколи, актуальні наші націоналістичні гасла «Воля або смерть», «Здобудеш свободу або загинеш у борні за неї»…

Укотре доводиться й без того зайве переконуватися чи то в персональній тупості, чи окремішній ницості, чи в суцільному «державницькому» шкідництві багатьох із тих осіб, котрим ми 2019-го довірили долю Української держави та свої життя. Справді, не так легко визначити, чим керуються в тих чи інших своїх діях наші можновладці. Тому що впадаєш у ступор, коли, скажімо, в один і той самий день прочитуєш у стрічці новин таке: перше – з ініціативи Міністерства цифрової трансформації методом усенародної толоки зібрали 200 мільйонів гривень на закупівлю бойових дронів для ЗСУ, а друге – уряд виділив 6,4 мільярда гривень на відновлення дорожньої інфраструктури, поруйнованої внаслідок бойових дій…

З такою новітньою американською зброєю перемогти давнього ворога буде легше.

Відчуваєте весь розпач від споглядання тієї «огромної» дистанції між цими двома цифрами: порівняно мізерним обсягом коштів, зібраних з людей доброї волі для українських бійців, які нині ціною величезних зусиль стримують рашистів на сході нашої держави, й утридцятеро з гаком більшою сумою, призначеною, без перебільшення, на закопування в землю…

Безумовно, що потрібно відновлювати все поруйноване війною у звільнених від загарбників регіонах, а не лише автошляхи. Але чи варто вкладати аж такі великі кошти в інфраструктурні проєкти нині, коли війна ще не закінчилася, коли «прилітає» й може «прилетіти» скрізь і всюди й може цілком «бахнути» й по відновлених об’єктах? Зрештою, коли у країні киплять бойові дії, яким має бути головний напрям виділення коштів з Держбюджету чи інших державних фондів, себто грошей платників податків? Та кожен нормальний українець скаже, що лише потреби фронту мають бути чільним пріоритетом для теперішніх розпорядників державних фінансів!

А якщо вже так конче треба відремонтувати десь дороги й мости, то, може, варто хоч би половину з тієї кількамільярдної суми виділити все ж на купівлю безпілотників чи іншого оснащення-спорядження для українських військових, щоб назване вище державне відомство не виставляло себе на посміх, ініціюючи збір пожертв із громадян на потреби сил оборони України на тлі таких щедрих урядових асигнувань другорядних потреб.

Або ще ліпше: з огляду на те, що рф явно перейшла до терористичних ракетних атак цивільної інфраструктури, через що лише за останній місяць загинуло до сотні мирних жителів у Кременчуці, Краматорську, Вінниці, Часовому Ярі на Донеччині, Харкові, на Одещині й інших населених пунктах, переказати всі ті 6,4 млрд на будівництво бомбосховищ. Чи й підземних укриттів для органів влади, як пропонує волонтер і військовий оглядач Юрій Касьянов. «Як же так, що й досі, на фініші п’ятого місяця війни, ключові військові й державні об’єкти в нас функціонують у центрах міст? – резонно запитує він. – Ви що, на шляхетність кремля розраховуєте?.. Дарма. Вдарять і по Грушевського, й по Банковій. Загинуть сотні мирних жителів. Може, саме пора 6,4 млрд грн, виділених на ремонт доріг у розпалі війни, витратити на будівництво бункерів?..».

Та враження таке, що на владному Олімпі України й досі не сприймають серйозно війну, яка точиться на території нашої держави і вже призвела до загибелі десятків тисяч її громадян, за що, безумовно, нинішнім українським можновладцям доведеться свого часу й відповісти. Точнісінько як не вірили в можливе вторгнення рф у лютому, про що доти кілька місяців поспіль Київ попереджали не лише зі США й Великобританії як провідних держав світу, а й навіть з маленької Естонії. А тим часом, повторимо, як показали вже трагедії Бучі, Ірпеня, Гостомеля, у форматі «спеціальної військової операції» московія оголосила нам війну на цілковите знищення, на ліквідацію українців як нації та України як їхньої держави, на стирання з лиця землі самих людей та їхніх домівок і поселень у буквальному розумінні цих слів.

«Ми повинні чітко усвідомлювати: щодня і щохвилини триває одна з найбільших воєн на знищення в сучасній історії, – так, приміром, написав у фейсбуці журналіст і військовий оглядач Юрій Бутусов. – Це тотальна війна, мета якої – ліквідувати Україну. Передусім знищити нашу армію й оборону, потім економіку і, зрештою, державу загалом.

У росії використовують усе, що в них є, аби зламати наш спротив. Якби в них не було застереження щодо ядерної зброї, то вони б уже її застосували. Але поки що не хочуть стати паріями вже для всього світу, людьми, яких усі бояться й заразом ненавидять та розривають з ними всі контакти. Тож роблять усе можливе тими боєприпасами, які мають, кидають у бій усе, що є, залучають до того всі свої склади, арсенали, усе, що будували-нагромаджували впродовж десятків років. Вони й далі гатитимуть усюди, куди лише зможуть. Тому не треба мати ніяких ілюзій. Вони битимуть ще і ще, і протягом тривалого часу».

Про це саме пише й відома політикиня Орися Яхно: «Коли в Росії розпочинали цю війну, то, очевидно, виходили з перспективи «Є Росія – немає України». Але аж ніяк не від зворотного «Є Україна – немає Росії». РФ веде війну на знищення, не залишаючи вибору ні іншим, ні собі, й у підсумку робить несумісним своє співіснування з усім цивілізованим світом. У всякому разі в тому форматі, в якому живе вся федерація, – зневажливого ставлення до неї з боку інших спільнот як до держави-терориста, в якій війна – єдина ідеологія… Тому серпень і вересень в Україні у ключі підготовки до «зимової» фази війни будуть вельми гарячими. Можливо, дійде до апогею».

Словом, картина досить похмура, як висловилася недавно глава Національної розвідки США Евріл Хейнс, яка водночас озвучила й можливі сценарії розвитку бойових дій на теренах нашої держави, два із трьох в їхньому переліку все ще передбачають певні успіхи рашистів: 1) російські сили домагаються лише поступових успіхів, але не прориву до мети путіна (американська розвідка вважає цей сценарій найімовірнішим); 2) великий прорив росії; 3) успіх України у стабілізації лінії фронту при досягненні невеликих локальних перемог поблизу тимчасово окупованого Херсона та в інших районах на півдні.

Але ще похмуріше ситуація виглядає після недавнього спільного засідання в москві держдуми й радбезу, на якому вирішили перелаштувати економіку «ерефії» з ринкової на воєнну – з по-сталінськи масштабним виробництвом боєприпасів, військової техніки й запасних частин до неї. Зокрема запланували такі пріоритети, як налагодження масового виробництва дронів і компонентів для реалізації чинних ракетних програм. Тобто, оскільки російським «купцям» сьогодні скрізь, навіть в Ірані, відмовляють у продажі озброєння чи й лише мікрочипів до деякого високоточного оснащення, ухвалили сформувати так звані замкнуті цикли з виготовлення всього необхідного для тривалої війни й такого ж довгочасного протистояння західним санкціям у самій московії. Ясна річ, що це означає не що інше, як те, що економіку всієї держави поставлять на службу її військовій машині.

Власне, господарку московії й раніше було значно мілітаризовано. Дужче, ніж не лише економіку України, а й будь-якої іншої європейської держави. Адже жодна країна не вела стільки воєн за останні три десятиліття, як росія. Вже й не кажемо, що попередні кільканадцять років поспіль у кремлі готували-програмували державну машину на війну проти України, а її кампанії проти Грузії та в Сирії були порівняно лише військовими маневрами. Тому на 24 лютого в нас з «ерефією» були вкрай неоднакові стартові можливості.

Сили й тепер нерівні, і все ще на користь ворога, попри те, що нам допомагає весь світ. Але в рф, як бачимо, взялися ще більше нарощувати свою військову потугу. А в Україні влада як після 2014-го більше імітувала підготовку до війни з одвічним північно-східним ворогом, ніж насправді готувалася до неї, так, схоже, й далі заспокоює себе і свій «великий народ», як полюбляв звертатися першими місяцями війни до глядачів власних «відосиків» Президент Володимир Зеленський, за тим самим принципом, який широко тиражували у вже де-юре самостійній Україні ще на початку 90-х: «Захід нам допоможе». Й майже нічого не робить у стратегічному плані для зміцнення оборонних можливостей держави.

Ще, скажімо, чи не з 2014-го йдеться про нагальність спорудження власного патронного заводу, але віз і досі там. Про відновлення ж «заморожених» після 2019-го вітчизняних ракетних програм і казати годі. Більше того, досі в Україні не налагодили не те що виробництво власної бронетехніки, а й ремонт підбитих танків, «бетеерів», БМП… Ні глибоко в тилу, ні у прифронтовій зоні. Москалі, наприклад, лише на Донбасі розгорнули в польових умовах неподалік од передової до півсотні ремонтних майстерень, а з нашого боку їх лише кілька.

Тому маємо те, що є. Якщо, скажімо, переглянути статистику, то в рф за останні п’ять – сім років перед війною випустили стільки нових бойових літаків, гелікоптерів, бронетехніки, установок РСЗО й гармат різних калібрів, а також крилатих і балістичних ракет, що то не йде в жодне порівняння з українськими «досягненнями» в такій справі...

Втім, заслуговує на шельмування не лише наша влада. Ось які спостереження наводить конгресменка США українського походження Вікторія Спартц, ім’я якої останнім часом стало вельми популярним у світовому інформаційному просторі: «Ви до війни не готуєтеся. Ви навіть поводитеся так, наче у вас війни немає! Не розумієте, що у вас найбільша війна після Другої світової!...

Кожна людина в Україні, від малого до великого, має бути її частиною. Та коли проїжджаєш вашими містами, коли дивишся, як у них готуються до ракетних ударів, то бачиш, що багато де до такої підготовки й не беруться. Все ще чекаєте, що Захід робитиме за вас. Нi – вся індустрія, всі ваші громадяни мають над цим працювати. Кожен українець, повторюю, мусить зрозуміти, що у вас дуже серйозна війна. Потрібно, щоб люди, хто чим може, допомагали вашій армії, допомагали військовим. Ви повинні перейти на воєнні рейки. Я раджу вам не недооцінювати свого противника»…

В Україні і справді ситуація така, що наші давні націоналістичні гасла «Воля або смерть», «Здобудеш свободу або загинеш у борні за неї» сьогодні актуальні, як ніколи. Дарма що для теперішнього владного режиму в Україні ці слова й нічого не значать.

Головний редактор газети "Галичина"