Під час молитовного чування перед входом до базиліки Святого Петра в Римі 27 березня в намірі припинення пандемії коронавірусу у світі, Папа Римський Франциск виголосив проповідь, скорочений текст якої пропонуємо увазі читачів. «Настав вечір» – так починається уривок з Євангелії від Марка (Мк 4:35), в якому йдеться про бурю на морі, яка зненацька спіткала апостолів, котрі пливли в човні…

Уже протягом кількох тижнів здається, що на Землю зійшов вечір. Густа пітьма спустилася на наші площі, вулиці та міста; вона запанувала над нашими життями, наповняючи все оглушливою тишею та гнітючою порожнечею... Ми виявилися зляканими та розгубленими. Як учнів з Євангелії, нас несподівано застала неочікувана та несамовита буря. Ми усвідомили, що перебуваємо в одному човні, вразливі та дезорієнтовані, але водночас важливі й потрібні, покликані залишатися разом, аби взаємно підтримувати одні одних. У цьому човні… присутні всі ми… Як ті учні, котрі одноголосно з тривогою кажуть: «Гинемо», так і ми зрозуміли, що не можемо прямувати далі кожен сам по собі, але тільки разом.

Але важко збагнути в тій євангельській проповіді поведінку Ісуса. Учні стривожені й у відчаї, а Він спить на кормі човна... Це єдиний випадок у Євангелії, коли бачимо сплячого Ісуса. Коли ж Його розбудили, то Він, заспокоївши вітер і води, звернувся до учнів з картанням: «Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?».

У чому полягає брак віри в учнів? Вони не перестали вірити в Ісуса, кличуть Його. Але погляньмо, як кличуть: «Учителю, прокинься, тобі байдуже, що ми гинемо?». Бо гадають, що Ісус не цікавиться ними, не дбає про них. Власне, й нас у наших сім’ях найдужче болить і викликає бурю в серці, коли чуємо: «Чи ти мною не турбуєшся?». Воно потрясло й Ісуса. Бо ніколи Спаситель не був байдужим до тих, кого довірив Йому Отець, а отже, не байдужий і до нас. Як Він спас Своїх зневірених учнів, так порятує і нас, хто довіряється Йому.

Але нинішня буря викриває нашу крихкість та фальшивість і поверхневість того, на чому ми збудували свою програму дій, наші проекти, звички та пріоритети. Вона показує, як ми залишили приспаним і покинутим те, що живить, підтримує та дає сили нашому життю, позбавляючи імунітету, необхідного для того, аби долати випробування.

Завдяки бурі спав макіяж отих стереотипів, якими ми приховували наші «еґо», завжди перейняті власною зовнішністю; ще раз відкрилася ота благословенна спільна належність як братів і сестер.

«Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?». Господи, Твоє слово цього вечора вражає нас і стосується всіх. У нашому світі, який Ти любиш більше від нас, ми на шаленій швидкості мчали вперед, почувалися сильними й здатними на все. Жадібні заробітків, ми дозволили речам поглинути нас, а поспіхові – відволікати. Ми не зупинилися на Твої заклики, не пробудилися перед обличчям війн планетарного масштабу, не почули волання бідних, нашої важкохворої планети. Ми, незворушні, прямували вперед, вважаючи, що будемо завжди здоровими в недужому світі. Тепер, коли перебуваємо серед розбурханого моря, благаємо Тебе: «Прокинься, Господи!».

Господи, Ти звертаєшся до нас із закликом до віри. Увірувати не так у те, що Ти існуєш, як довіритися Тобі. В цей Великий Піст по-новому звучить Твій нагальний заклик: «Поверніться до мене всім серцем». Ти закликаєш нас прийняти цей момент випробування, як час вибору. Це не мить Твого суду, але нашого: час обирати, що є цінним, а що проминає, відокремити необхідне від того, що не є таким. Це час перевстановити курс нашого життя в напрямі до Тебе, Господи, й до ближніх. І можемо скерувати свій погляд на численних зразкових супутників, які серед страху відповіли даром свого життя. Це діюча сила Святого Духа вилилася й сформувалась у сміливій і великодушній самопожертві. Це життя Святого Духа, здатне показати, як наші життя підтримують прості люди, зазвичай забуті, імена яких не з’являються в заголовках газет і журналів, ні на великих подіумах, але котрі, без сумніву, пишуть сьогодні вирішальні події нашої історії, – лікарі, медбрати й медсестри, працівники супермаркетів, санітари, доглядальниці, перевізники, правоохоронці, волонтери, священники й багато інших осіб, які зрозуміли, що ніхто не спасається поодинці. Перед обличчям страждання, де можна по-справжньому виміряти поступ наших народів, відкриваємо та відчуваємо архиєрейську молитву Ісуса: «щоб усі були одно». Скільки ж то людей кожного дня вправляється в терплячості та поширює надію, дбаючи про те, щоб сіяти не паніку, а співвідповідальність. Скільки ж то татів, мам, дідусів і бабусь, вчителів показують нашим дітям за допомогою малих щоденних жестів, як долати, як проходити через кризи, пристосовуючи звички, підводячи погляд і спонукаючи до молитви. Скільки ж тих людей моляться, жертвують і заступаються за добро всіх. Молитва й тихе служіння: це наша переможна зброя.

Початок віри – розуміння, що потребуємо спасіння. Ми не самодостатні, наодинці потонемо: ми потребуємо Господа як давні мореплавці – зірок. Запросімо Ісуса до човнів нашого життя. Вручімо Йому наші побоювання, аби Він переміг їх. Як учні, пересвідчимося, що з Ним на борту не потрапимо в корабельну аварію. Бо такою є Божа сила: повернути на добро все те, що трапляється, також і жахливі речі. Він вносить спокій у наші бурі, бо з Богом життя ніколи не вмирає.

Господь ставить перед нами виклик і запрошує нас розбудити солідарність і надію, здатні додати нам стійкості, підтримки й значення у тій порі, коли здається, що все летить шкереберть. Господь пробуджується, аби оживити нашу пасхальну віру. Ми маємо якір: у Його хресті ми були спасенні. Ми маємо штурвал: у Його хресті ми були викуплені. Маємо надію: в Його хресті ми були оздоровлені та пригорнуті, аби ніщо й ніхто не відокремили нас від Його спасенної любові. Серед ізоляції, в якій страждаємо від нестачі почуттів і зустрічей, досвідчуємо нестачу багатьох речей, ще раз послухаймо звіщення, яке нас спасає: Він воскрес і живе поруч з нами. Зі Свого хреста Господь закликає нас віднайти життя, яке нас чекає, поглянути на тих, які ставлять перед нами вимоги, закликає зміцнити, розпізнати та посилити благодать, що в нас перебуває.

Обійняти Його хрест означає віднайти мужність обійняти всі суперечності теперішнього часу, покинувши на мить наше стремління до всемогутності й володіння, аби звільнити місце для креативності, яку лише Святий Дух здатен викликати. Це означає знайти мужність відкривати простір, в якому всі можуть почуватися покликаними, та дозволити на нові форми гостинності, братерства й солідарності. В Його хресті ми були спасенні, щоби прийняти надію та дозволити на те, аби вона посилювала та підтримувала всі заходи та можливі шляхи, що можуть допомогти нам вберегтися та оберігати. Пригорнутися до Господа, щоби пригорнутися до надії: ось сила віри, що визволяє від страху та дає надію.

Дорогі браття й сестри, хочу довірити вас усіх Господеві за заступництвом Богородиці, Нехай жезійде на вас Боже благословення. Господи, благослови світ, даруй здоров’я тіла та утіш серця. Ти закликаєш нас не боятися. Але наша віра слабка, Господи, й ми боязкі. Але Ти, Господи, не залиш нас під владою бурі. Ще раз скажи: «Не бійтеся» (Мт 18,5). І ми, разом зі святим Петром, «усяку журбу покладемо на Тебе, бо Ти піклуєшся про нас».