З-поміж людей, що їх Господь дає нам упродовж життя, є особистості, котрі дивують, яких хочеться слухати й надихатися їхніми життєвим досвідом, духовністю, справжністю. Ці рядки є виявом вдячності Михайлові ГУЙДАШУ (1940–2026), котрий відійшов у засвіти 17 вересня. Його я зустрів на своїй життєвій дорозі і мав змогу спілкуватися упродовж п’яти років: біля храму, на трапезі чи просто на вулиці. І щоразу він захоплював мене своїми мудрістю, порядністю, дотепністю, тонким розумінням людей, світу та Господа Бога.
Початок його свідомого життя затьмарила трагедія, яка назавжди закарбувалася у пам’яті та серці п’ятирічного хлопчини назавжди. Одного дня 1945 року до їхньої хати увірвалися енкаведисти й на його очах вбили батька Макара, воїна УПА, якому було тоді лишень 30 років. Кров фонтаном бухнула з батькових грудей. Що могло бути страшніше за звірство, яке малій дитині довелося побачити й пережити! Який важкий тягар ліг на його ніжну дитячу душу! Якось я запитав пана Михайла: «Ви все це пам’ятаєте з п’яти років?». «Так, отче, пам’ятаю, і пам'ятатиму до останнього подиху», ? зі зболеним серцем відповідав він.
Таку жорстоку розправу вчиняли над тими, котрі, як і Макар Гуйдаш, любили свою землю та захищали її. Але ця кров пролита недаремно. Вона стала щедрим посівом для нових патріотів, які любили Україну, боролися за неї в роки тоталітарного режиму й нарешті вибороли її незалежність.
Втративши батька, Михайло зазнав від долі ще однієї кривди: у матері відмовили ноги, через що вона зосталася інвалідом і не мала змоги піклуватися про двох дітей і забезпечити їм щасливе дитинство. Можна зрозуміти причини цього нещастя, адже стільки пережила, що й відбилося на її здоров’ї. Думками й почуттями вона була там, де її чоловік, – на війні. Щодня оберігала його своїми молитвами, але не змогла захистити від лютої ненависті енкаведистів. Бачила, як «…з грудей червона кров текла рікою в бою за волю України». І бачила це не уві сні, не в уяві, і не символічного героя, а свого чоловіка.
Діти зростали при бабусі у важкі сорокові роки. Недоїдали, часом грілись у хліві біля худоби. У школі Михайло був успішним учнем, добрим і співчутливим. Одне було йому недосяжне – ділитися своїми успіхами з батьком, отримувати від нього слова підтримки. І хоч важкими були дитячі роки, він рівнявся на батька, на якого завжди хотів бути схожим, особливо в його великій любові до Бога й до своєї землі.
Михайло виростав із низів, змалку тяжко працював і не боявся жодної роботи, бо хотів у житті чогось домогтися, бути схожим на тата, справжнім у праці й сильним у любові. Кожна праця, яку він освоював, здобував нові знання й досвід, відкривала йому дорогу в майбутнє. Сам торував собі життєву стезю, бо родини, від якої міг би сподіватися на підмогу, теж не мав. Працював електриком, зварником, механіком, водієм, а потім – головою колгоспу у своєму рідному селі Гостів колишнього Тлумацького району. І це, звичайно, велике його досягнення.
У радянські часи партійні чиновники мали завдання боротися з Церквою, а також з тими символами, які нагадували людям про Бога. Тому закривали храми, скидали хрести, переслідували уніятських священників, які підпільно священнодіяли у містах і селах. Михайло ніколи нікому не робив зла, бо боявся Бога, хоча влада підштовхувала людей на керівних посадах до цього. Він мав високу християнську свідомість, в якій закарбувалися перестороги мами-мучениці: «Вважай, сину, щоб ти когось із людей не скривдив, використовуючи свою посаду».
Пригадую, як одного разу старший отець з підпілля сказав мені: «Шкода, отче, що ми в радянський період людям забороняли вступати в партію. Вони були свої. І завдяки таким людям ми могли зробити більше добра». На прикладі пана Михайла я побачив підтвердження його слів. Справді, своя людина не нищила хрестів, церков, ані не перешкоджала людям молитися та прославляти Бога. Просто на своєму рівні як могла робила добро, в якому завжди і всюди є дуже велика потреба.
Коли вище партійне керівництво приїжджало на перевірку, то треба було його добре погостити й позабавляти. І таке траплялося часто. Тож якось я запитав його: «Як вам вдалося не спитися? Ви керувалися релігійними переконаннями чи здоровим глуздом?» А він каже: «Отче, якби я з ними пив, то мене тут не було б. Я їм говорив, що не п’ю, бо такі мої життєві принципи». Багато чиновників, на жаль, так і потонули у чарці, а М. Гуйдаш мав сильний стрижень, на якому трималося його життя.
Працюючи на керівних посадах, мусив зважати на те, щоб не сказати зайвого, був уважний до всього. Знав, як і з ким говорити, бо такі були часи. Словом, розумівся на людях. А ще він завжди знав, що має робити. Може, інші не розуміли, та він мав чітке бачення, як рухатися далі. Коли став директором бази в Івано-Франківську, то дуже багато й часто допомагав монастирю отців василіян на Майзлях: продуктами, меблями тощо. Бо розумів потреби й виклики часу. Старався вчасно виплачувати зарплату. Багато жертвував бідним. Це місце праці було справді дуже престижним, а тим більше у часи, коли в магазинах на полицях не було нічогісінько. А коли тривав процес приватизації у 90-х рр. ХХ ст., пан Михайло не скористався своїм становищем, не побудував власний бізнес, а пішов до церкви дякувати. Був біля початків відродження й становлення Церкви.
З великим піднесенням зустрів відновлення незалежності України. У цей час їздив з хором містами й селами країни, виконував сольні партії. Очевидці згадують, що його спів був надзвичайний, він підіймав людей на дусі, викликав сльози на очах та будив у серцях любов до України. Майже двадцять років був регентом хору «Надія». Не мав музичної освіти, але мав великий дар до музики, тож усе робив на високому професійному рівні. При ньому вчилися співати. Спів – це нематеріальна цінність Церкви.
Десятки років дяк Михайло прикрашав своїм прекрасним голосом церковний спів, який він дуже любив. Здавалося, його голос був непідвладний часові: як співав колись у молодості, так і на схилі віку. Люди не могли натішитися його чудовим співом. В останні дні свого життя, коли його відвідували деякі хористи, він співав патріотичні пісні. Мав не лише гарний голос, а й хорошу пам'ять. Напам’ять співав тропарі, Апостола. Підґрунтям цього служіння була глибока духовність, закладена в родинній оселі.
На прикладі життя М. Гуйдаша бачимо, як можна розвивати Божий дар, коли маєш добру волю, витривалість і співдієш з Божою ласкою. Здається, що його талант пробився крізь асфальт, каміння, великі перешкоди. Якщо людина проходить крізь важкі обставини, то вони її шліфують і роблять ще кращою. Як алмаз під час обробки стає діамантом, так і у складних обставинах людина стає значно кращою, бо пройшла випробу.
Життєвий приклад пана Михайла надихав і захоплював усіх, хто його знав. Вражали його великодушність та людяність. Любив красу у всьому: в природі, музиці, спілкуванні. Був це справжній інтелігент, який умів майстерно спілкуватися з іншими людьми. А ще мав вроджене почуття гумору, чим ще більше завойовував серця людей. Ніс у серці велику любов до життя, був завжди позитивно налаштований. На запитання: «Ви перенесли чотири операції?» відповідав: «Бо я хочу жити». Мама про нього казала, що він як березнева погода: і прикрий, і добрий, і швидкий.
Бог дав йому ласку 65 років прожити у подружньому житті з Анною. Втішався своїми трьома синами, для яких був прикладом мудрого й доброго батька, що постійно виявляв свої опіку й турботу. Коли дружина відійшла у засвіти, дуже болісно пережив втрату. Ця трагедія дуже підкосила його здоров’я.
Комусь батьки передають у спадок будинок, машину, бізнес тощо, та діти не завжди вміють це оцінити й легко втрачають те, що батьки здобули для них важкою працею. Михайлові батьки нічого з того не передали. Та він усвідомив, що його обдарування – це найбільше благо, й тому почав розвивати та примножувати його. Не змарнував жодного з десяти євангельських талантів, тому його життя є таким плідним, багатим і гармонійним.
На його парастасі у храмі співали й повстанські пісні, він і сам їх завжди співав, бо вони були у нього в душі. Так з молитвою і піснею відійшов до Бога по нагороду за своє жертовне служіння.
