7 жовтня минув рік, як від нас відійшов Василь Олексійович МЕЛЬНИК. Це прізвище добре знайоме прикарпатцям, бо впродовж десятиріч знімки за його підписами вміщали провідні обласні газети, в тому числі й «Галичина», де він працював фотокореспондентом. Він був добрим другом, товаришем, колегою. Але передчасно покинув нас усіх. Так несподівано. Так боляче вдаривши своєю смертю…
Він був фотографом у найширшому розумінні цього слова – від Бога. Фотожурналістом. Фотохудожником. Фотомитцем. Десь пів століття, якщо не більше, знімав, знімав, знімав… Для газет, для сімейних фотоальбомів, для свого фотоархіву, в якому, – може, колись хтось це дослідить, – сотні тисяч кадрів.
І яких кадрів!... Так, як він, рідко хто з колег міг зробити. Певний ракурс. Позу. Рисочку на обличчі (портретистом був неперевершеним). Досі пам’ятаю кілька його персональних виставок: портрети відомих прикарпатців, що немов живі дивляться на нас із обрамленої роботи. Таке створити треба було вміти. Ми не раз картали його, чому він не бере участі у фотоконкурсах, де міг би ще раз заявити про себе як про неперевершеного фотомайстра і водночас як про неординарну особистість.
Недавно мені зателефонувала колега і, пожалкувавши про втрату Василя Олексійовича, почала злегка вивідувати, чи зберігся його величезний фотоархів. Я зітхнув… Бо сам хотів би, як і багато хто, знати, в якому стані його фільмотека, та й те все решта, що тепер могло би вміститися в кількох флешках… На жаль, за життя Василя важко було дізнатися у нього самого, чи він систематизує свій творчий доробок. Якби так, то там збереглося би стільки всього (і якого!..), що подивувало б не одного маститого майстра.
Ми були з ним у різних життєвих ситуаціях, що здебільшого стосувалися роботи в засобах масової інформації. Було, виконуючи редакційне завдання, добиралися від одного населеного пункту до другого пішки. Годі було старатися іти швидким кроком. Він не міг того дозволити, бо вклякав біля квітки, спрямовуючи на неї фотооб’єктив, і зусібіч її знімав. А ще коли бджола, тріпочучи крильцями, всілася на неї, то відірвати його від того було нереально...
Стежиною, що губилася в польових травах, йшли по кілька годин, хоч могли цю відстань подолати за 20-30 хвилин. Його затримував кущ терну, що «обняв» квітучу черемху, якийсь образ зі хмарок на небі, що вловило його око… Просто неповторний краєвид природи.
А яке в нього було почуття до дітей!.. Ми вже не дивувалися, якщо бачили біля нього зграйку дітлахів. З ними Мельник і сам ставав дитиною. Дозволяв їм навіть помацати себе за посивілу бороду, якщо вже комусь це дуже закортіло зробити. Ні, не тільки працював біля малечі з фотоапаратом. Брав собі котресь на коліно і, ніжно гладячи по голівці, розповідав цікаві історії.
Журналіст-фахівець Василь Мельник (закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. Івана Франка) на цій творчій ниві орудував не лишень фотооб’єктивом. Він писав немало… Замахнувся на написання десяти томів назбираних у класиків світової й української літератури фразеологічних висловів, справжніх перлів з їхніх творів. Мав готові (в усякому разі про це не раз говорив) до друку всі десять. Та видав тільки один – «Рінь». На решту не було грошей…
Він так боляче вдарив по нас, пішовши з життя!.. Ми бачили, що Василь фізично здає. Змарнів. Не той блиск в очах. «Заховався, – сказав образно хтось, – у свою ж бороду». «Як здоров’я?» – було наше перше запитання при зустрічі з ним. «Одужую, – відповідав. – П’ю пігулки, після чого знову поїду до лікаря». Ми не чекали, поки він «вип’є і поїде» – подалися у Підгірки в лікарню, аби вивідати, що все-таки з ним. Нас заспокоїли. Сказали, що Василь, виконавши всі їхні рекомендації, одужає. А не так сталося… Буквально через кілька тижнів він пішов від нас…
Сумно, дуже сумно… На свій похорон Василь покликав дуже багато людей, всіх, хто цінував його творчість. Ми навідуємося на його могилу, акуратно обкладену живими квітами, ловимо з портрета його погляд і кожен по-своєму подумки промовляє до нього: «Ти був доброю людиною, Василю Олексійовичу… Ми Тебе не забудемо…»
