На порозі реформування Вовчинецька сільська громада проходить випробування на єдність

Серед письмових звернень читачів до нашої газети, крім уже хронічно наболілих – про комунально-тарифні проблеми, є й такі, що торкаються життя греко-католицьких церковних громад. Скажімо, чому частина церковної громади села Вовчинця Івано-Франківської міської ради чи, наприклад, прихожанин храму Різдва Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана села Маркової на Богородчанщині Володимир Скрипник вирішили шукати правду не в Івано-Франківському єпархіальному управлінні УГКЦ чи церковному часописі митрополії, а натомість довірилися світській газеті? Відповісти однозначно важко. Але здогадатися можна. Ми ж сповідуємо принцип: чим менше у хаті сміття – тим хата чистіша. Починаємо з Вовчинця.

Давня церква Архістратига Михаїла УГКЦ у Вовчинці

Капличка розбрату?

Цьогоріч виповнюється 550 років з часу заснування івано-франківського приміського села Вовчинця, у якому напруга між парохом церкви Святого Архистратига Михаїла УГКЦ і частиною прихожан виникає вже не вперше. Торік загострення спалахнуло через ремонт храму. А нещодавно у своєму листі жителі Вовчинця, а правильніше – частина греко-католицької церковної громади, вже просять «Галичину» висвітлити напружену ситуацію у церковній громаді і допомогти у вирішенні іншої проблеми, яка триває вже третій рік і розколола громаду.

Причиною розбрату, на думку авторів письмового звернення, є невеличка капличка Святого Миколая Чудотворця, збудована дев’ять років тому на вулиці Бугая, яка межує з міською вулицею Симоненка.

- У селі вже одна церква є, - пишуть вовчинецькі парохіяни, - тож навіщо нам ще однієї? А валити капличку і на тім місці будувати нову церкву – це ганьба. Ми будували її всією вулицею для подорожніх. Священик Микола Лужний нам сказав, що він ні при чім, мовляв, то митрополит Володимир Війтишин розпорядився капличку завалити і на тому місці побудувати церкву, не питаючи згоди у людей, які її свого часу звели. Але ж церковна влада, окрім освячення, нам нічим не допомагала під час будівництва. Ця капличка добра і для мешканців Вовчинця і будинків на вулиці Симоненка міста Івано-Франківська. Голова нашого села Михайло Назар також проти побудови нового храму, бо й чинна церква під час богослужінь часто напівпорожня, та й село не зможе утримувати дві церкви. Ми зібрали до ста підписів, щоб капличка стояла, бо то людська праця. Але політика вже захопила і Божі святині, і незабаром вже й храми Господні будуть приватизовувати. Спонсори, які прагнуть марнослав’я, спочатку будують церкви, а потім впливають на священиків. Нам з ними не по дорозі. Ми віримо, що митрополит Володимир Війтишин дослухається до парафіян села Вовчинця і каплиця Святого Миколая і надалі буде тішити людей, а у селі буде мир і спокій. Ми дуже раді, що православні церкви об’єдналися, бо Господь почув і наші молитви. А УГКЦ «завдяки» таким отцям, як наш, який нам кинув кістку розбрату, розвалюється.

…З другого боку, інша частина греко-католицької громади, навпаки, ревно відстоює ідею будівництва церкви на місці каплички, у якій з червня минулого року вже відбуваються богослужіння. Люди вважають, що однієї церкви для села замало. І навіть попри те, що йдеться про територію села, а не міста, представники прихильників будівництва нової церкви задля підтримки втілення свого задуму вже побували на прийомі у міського голови Руслана Марцінківа. Вони вважають, що інша частина жителів Вовчинця виступає проти будівництва нової церкви, тому що має у цьому інтерес – одержати квартири у майбутній багатоповерхівці поруч, яку забудівник планує незабаром звести.

Ризики для громади

То хто ж «сіє вітер розбрату» у церковній громаді села Вовчинця? На думку пароха храму Святого Архистратига Михаїла УГКЦ о. Миколи ЛУЖНОГО, який відмовився від зустрічі з автором цих рядків для коментарів, у всьому винні журналісти(!).

- То самі журналісти той розбрат розкрутили. Є владика – нехай він і вирішує, - без поваги до співрозмовника, якого жодного разу у житті не бачив і з яким у житті жодного разу не спілкувався, нервово буркнув у слухавку духовний пастир вовчинецької громади, навіть не попрощавшись по-християнськи.

Така манера спілкування з людьми, очевидно, для отця Миколи вже стала звичною. Зокрема, можна згадати його торішні коментарі щодо доцільності ремонту пам’ятки архітектури місцевого значення - давнього сільського храму. У своїх висловах духовна особа слів не добирала і називала сільських жінок-прихожанок «бабами», їх думки – «бабологією» чи «бабською ментальністю», а давні внутрішні розписи церкви ХІХ ст. – «мазюканням» і т. д.

Соціальна напруга у громаді села Вовчинця, на наш погляд, має два основні джерела «підігріву»: по-перше, складність діалогу сільського пароха з прихожанами і, по-друге, перемовини між містом і селом у контексті створення Івано-Франківської ОТГ, які є свого роду випробовуванням для громади на мудрість і виваженість у часі адміністративного реформування.

Михайло НАЗАР, голова Вовчинецької сільської ради:

– Події, про які йде мова, тривалий час відбуваються у нашому селі на тлі наелектризованих суспільних реалій, які не оминають і Вовчинець. Спочатку здійнялася буря не через непорозуміння між парохом і церковною громадою, а між частинами власне самої громади. Дехто з людей не погодився з рішенням відреставрувати чи підремонтувати сільську церкву, якій уже понад 150 років. Хоч ідею ремонту довго обговорювали, радилися з активом церкви. І ми як сільська рада - депутати, виконком, також були зацікавлені, щоб роботи виконувалися, і надали певні матеріали для цього.

Коли ж повинні були приступити до реалізації проекту, який був погоджений і з владикою Володимиром Війтишиним, то частина громади зачепилася за колір, вигляд і т. д. І відтак почалося оте непорозуміння. Роботи припинили, хоча сам проект був хороший і правильний, тому що храм старенький.

Згодом виникло питання з капличкою, у якій відторік почали відправляти богослужіння. І та частина людей, яка виступала проти ремонту церкви, почала ходити на богослужіння у капличку. Відповідно було звернення до парафії владики Володимира з роз’ясненням. Та люди сприйняли це як створення нової парафії. І почався розкол таким чином, що люди, які свого часу будували ту капличку, збирали кошти і доглядали її, були відсунуті на задвірки. А «перші місця» зайняли ті, які свого часу були лише спостерігачами.

На тлі ж політичному – діалогу про майбутні стосунки з містом – хтось іще підкинув ідею, що капличку треба знести і побудувати нову церкву. І вже почалася там між людьми «пожежа». До нас посипалися звернення звідусіль. Я переконаний, що в селі має бути мир, єдина громада, парафія і конфесія. Не можна ділитися. Наш парох отець Микола вже у селі служить до двадцяти років, але ми не очікували, що так легко можна поділити і «запалити» парафію, якщо у селі лише одна конфесія.

Я ніколи сільську громаду не ділив на церковну і на нецерковну. Це наші давні прадідівські галицькі традиції. У ситуації напередодні реформування громада має бути монолітом – усі як одно. Бо якщо громада всередині не має злагоди, то дуже легко нею маніпулювати ззовні. Ми вели чисельні перемовини з усіма сторонами напруги, розглядали питання на сесіях, спілкувалися з владикою і його помічниками тощо – не стояли осторонь, але й безпосередньо не втручалися у конфлікт.

На початку лютого я мав у селі зустріч з владикою Володимиром Війтишиним, були присутні також отці Степан Балагура та Микола Лужний. Будемо всі сприяти, щоб непорозуміння у громаді вляглися. Вирішили капличку Святого Миколая Чудотворця залишити капличкою, і там будуть провадити богослужіння. А у червні ми виділимо для будівництва нової церкви земельну ділянку. Хоч нам вистачає і тієї церкви, що є. Але на вулиці Симоненка частина вулиць з багатоповерхівками належить до Вовчинця. Владика Володимир наголосив на тому, про що я й хотів почути: Вовчинець на матиме двох парафій, а нова церква буде дочірньою. Ми у генплані маємо й інші місця, в яких з часом можна розбудовувати нашу парафію. Громаду дуже легко «запалити» і розколоти, а відтак надзвичайно важко її об’єднати. До речі, ви перший з-поміж усіх представників ЗМІ, які так «активно» переймалися подіями у Вовчинці, хто зустрівся зі мною, щоб почути і мою точку зору. Нам не потрібно розпалювання ворожнечі – достатньо біди у державі.

P. S. Після появи цієї публікації до редакції газети «Галичина» звернувся житель села Маркової на Богородчанщині Володимир Миколайович Скрипник, парафіянин храму Різдва Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана села Маркової на Богородчанщині. Він заявив, що з листом до нашої редакції не звертався, як написано в цій статті. Це зробив хтось інший. А його прізвищем справжній автор листа лише прикрився. До речі, в Марковій кілька родин мають таке прізвище. Та лише Володимир Миколайович Скрипник – єдиний парафіянин зазначеного вище храму.

Заступник головного редактора газети "Галичина"