Мимоволі пригадалися два перші рядки із пісні Олександра Білаша «Два кольори» на слова поета-земляка Дмитра Павличка: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами...», що дуже співзвучні з моєю автобіографією. Народившись у Спасі на Коломийщині, восьмирічну і середню освіту я здобував у сусідніх селах Долішньому та Гірському, які на той час належали до Косівського району. Далі «незнані шляхи» повели мене до Львова на факультет журналістики державного університету, де наприкінці навчання одружився з однокурсницею Людмилою, а вже з дипломами, за направленнями обоє ми опинилися в обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць» колишнього Ворошиловграда (тепер Луганськ). Та не минуло й року, як дружину запросили на роботу до республіканської газети «Зірка», і ми перебралися до столиці. Для мене ж знайшлося місце у редакційно-видавничому відділі ВНДПКІ редукторобудування на посаді старшого інженера.

Повернутися до Косова спонукала не лише побутова невлаштованість у Києві, а й ностальгія за рідним краєм — «чарівним краєм Черемоша й Прута», як часто-густо співала тоді Софія Ротару. Правда, і вдома складалося не так, як гадалося: деякий час працював у районці, а коли Людмила очолила колектив «Радянської Гуцульщини», перевівся на роботу в райкомі партії.

На своєму місці, як мовиться, відчув себе лише тоді, коли Богдан Галюк запропонував мені посаду власного кореспондента «Галичини», першого демократичного часопису в Україні. Власне, даруйте за тавтологію, я вдячний світлої пам’яті Богданові Павловичу, що саме він заінтригував мене ідеєю створити літопис «цікавих подій та історій славної Гуцульщини», про що детальніше оповім у спогаді про роки мого творчого натхнення.

У нас, як і в Назарчуків, Василя та Дарини, — журналістська династія. Дружина Людмила тривалий час була редактором і демократичного часопису «Гуцульський край». На превеликий жаль, її зірка згасла на 46-му році життя (2001 р.). Дочка Леся, професор, доктор наук соціальних комунікацій, кандидат філологічних наук (журналістика), завідує нині профільною кафедрою інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Молодша Марина закінчила цей же інститут, працювала в ньому викладачем, а тепер журналістка одного з київських інтернетвидань. І зяті — журналісти.

Не цурався я й громадських доручень — був депутатом трьох демократичних скликань Косівської райради. І вже третій десяток літ на громадських засадах співпрацюю з місцевими журналами «Гуцули і Гуцульщина» та «Гуцулятко» і видавництвом «Писаний камінь».

— Оце справді краса! — не приховував своїх щирих захоплень від навколишньої природи головний редактор газети «Галичина» Богдан Галюк, коли ми після важкого і виснажливого майже годинного продирання з центру села Бистреця Верховинського району стрімкими схилами опинилися на горі Хєдя копитоподібного хребта Костричі — найбільшому відрозі Чорногори. Саме на протилежному боці, як на долоні, на південному крайнебі виринали блакитні обриси загадкових і величних Карпат — від Піп-Івана аж до Говерли, вершини котрих уже одягли білі снігові шапки, а нижче ще зеленіли полонини і ліси. Навколо були величні українські гори.

Милуватися неймовірною панорамою сприяла й погода — благо день видався сонячним і теплим. В ансамблі Чорногірського пасма Українських Карпат добре проглядалися з південного сходу на північний захід такі його головні вершини: Підлисянка (1226 м), Скорушний (1552 м), Стайки (1748 м), Смотрич (1898 м), Дземброня (1880 м), Менчул (2002 м), Розшибеник (2042 м), Ребра (2001 м), Шпиці (1859 м), Гаджина (1932 м), Туркул (1952 м), Гомул (1848 м), Данциж (1848 м), Пожижевська (1822 м), Брескул (1910 м), Говерла (2061 м), а також високогірні полонини Кошарище, Бистрець, Дземброня, Маришевська та інші.

Я пальцем вказував на кожну з них, а наприкінці уявної мандрівки додав: «Саме десь тут і на протилежній горі Ріжі Кєжкуватій обрав собі зручні місцини для зйомок унікальної фотометричної панорами «Східні Карпати — Чорногора» лауреат гран-прі у Парижі (1931 рік), знаменитий косівський патріарх української класичної етнофотографіки Микола Сеньковський». Цей талановитий фотомитець уперше в українській фотографії яскраво відтворив панораму складної альпінотипної структури гірського ланцюга Чорногори довжиною більше тридцяти кілометрів та чудовий зимовий пейзаж гірського краю, додавши до роботи коротку геоморфологічну довідку. Тепер триметрова копія цієї панорами експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у Криворівні.

— Коли ще я починав працювати у «Прикарпатській правді», — нагадав Богдан Павлович про свою мрію, — у мене була ідея пройтися, наприклад, від первісного джерела якоїсь гірської ріки до її витоку з району чи області й описати визначні природні пам’ятки на її берегах, розповісти про відомих і знаменитих людей у селах і містах, цікаві події та історії… Теперішня моя посада вже різко обмежує мене у здійсненні задуму. А чому б тобі як власкорові «Галичини» не взятися за таку справу? — несподівано запропонував мені гарну ідею редактор.

Пропозиція явно припала мені до душі, але щоденні журналістські будні, головним у яких була далеко не поезія, а необхідність писати історію сучасності й оперативно інформувати читача про найважливіші події, ніяк не давали приступити до реалізації широкомасштабного плану. Проте життя іноді несподівано вносить у звиклий хід буднів свої корективи.

Радянський Союз стрімко летів до свого розпаду. Повсюдно ставали явними злочини комуністичної влади. На початку липня 1990 року члени Коломийського та Яблунівського осередків Народного Руху України, долаючи спротив тодішніх радянських і компартійних органів, почали відкривати завісу таємничості над долею людей, що зникли безвісти під час московської займанщини. Зокрема у центрі смт Яблунова Косівського району на березі річки Лючки на подвір’ї будинку колишнього райвідділу НКВС розкопали заховання жертв сталінського режиму. Воно викликало величезний негативний резонанс серед місцевого населення, та й не тільки у нього. Так 11 липня в «Галичині» з’явився великий репортаж «Жахливі криниці. Слідами сталінських катівень у Яблунові».

Отож сюжети для газетних публікацій самі просилися на папір. 1992 року в дуплі старого бука в селі Соколівці люди випадково знайшли унікальні документи Косівського надрайонного проводу ОУН—УПА. На жаль, історичний скарб майже повністю зотлів. Зберігся лише інформаційний звіт за час від 1 січня до 31 березня 1950 року, який наочно показував складність і суперечливість невеличкого відтинку української історії. Звичайно, що в документі добір, систематизація і оцінка фактам подавались із позицій учасників національно-визвольних змагань 40—50-х років. Однак цей погляд якраз був тоді найменш відомий широкому загалові, тому що на наших землях невблаганно робилося все, аби позбавити нас минулого, деформувати його й узалежнити від чужоземних загарбників та поневолювачів.

Відомий український вчений у діаспорі Михайло Брайчевський трактував цю «своєрідну інтерпретацію» історії України так: «...виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності... що всі ті, хто кликав його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу... все оцінювалося з... позиції щодо Росії».

Передруковувати на сторінках нашої газети більш як сімдесятисторінковий звіт не було змоги, хоча він і заслуговував на великий інтерес, тим більше, що національно-визвольну боротьбу і далі часто фальсифікують. І все ж «Галичина» у декількох номерах подала докладний витяг з цінного історичного документа.

Справедлива думка у той час важко пробивала собі дорогу. У Верховній Раді УРСР, яка доживала свої останні дні, комуністи і їх прибічники запопадливо взялися цькувати патріотично налаштованих депутатів, залучаючи до цього й республіканську пресу. Особливо діставалося популярному поетові та громадському і політичному діячеві депутату Дмитрові Павличку. Його звинувачували в тому, що він нібито був активним учасником підпілля в ОУН—УПА.

Я зустрівся з однокласниками Дмитра Васильовича, які теж проходили в судовій справі сфабрикованої молодіжної «топорової сотні», що слухалася навесні 1946 року. Зустрівся також із упорядником першого тому науково-інформаційного видання «Реабілітовані історією...» Лук’яном Вардзаруком, з колишніми підпільниками — журналістом Василем Пожоджуком (пізніше він працював власкором «Галичини») та рідним братом лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка у галузі літератури Тараса Мельничука Василем із села Уторопи, від яких дізнався, що влітку 1945 року восьмикласник Павличко разом із групою ровесників зі Стопчатова й Уторопів справді вступив до лав УПА, але через місяць-два керівництво підпільної сотні відправило їх додому доучуватися.

Та доучуватися на якийсь час завадили місцеві «енкавеесівці», до яких якимось чином просочилася ця інформація, і школярів арештували. На допитах їх всіляко катували: підвішували за комір на гак, голяком виводили на мороз і обливали водою, гасили недопалки на дитячих долонях тощо. Однак на суді у Станіславі підлітків, як не дивно, виправдали і випустили на волю. Натомість двох силовиків — авторів сфабрикованого міфу про молодіжну частину в складі УПА відправили на 10 років до Сибіру. Свідком на тому таємному засіданні суддів був 17-літній Д. Павличко.

«Галичина» (десятки її примірників) за 22 січня 1991 року з оправдальною статтею «Страх» через день чи два потрапила у Верховну Раду і удостоїлася там схвальних відгуків.

Десь через місяць з моєї подачі «Галичина» знову присвятила Дмитрові Васильовичу цілу шпальту. В інтерв’ю «Ми є народ...» він висловив багато слушних думок щодо ідеї побудови незалежної України, розповів про свою місію на посаді голови парламентської комісії у закордонних справах, ставлення до референдуму з приводу автономії Криму, а також про підтримку Степана Хмари, голодуючих студентів-протестувальників, яким загрожувала в’язниця.

Нашим знаменитим землякам зазвичай сутужно велося у верхніх ешелонах влади. Про це не раз розповідали на шпальтах «Галичини» і поет, народний депутат України Петро Осадчук, міністр сільського господарства і продовольства, колишній голова агрофірми «Прут» Коломийського району Василь Ткачук, інші вихідці з Прикарпаття. Я мав честь брати інтерв’ю у Василя Михайловича, причому... в останній день його перебування на міністерській посаді, безпосередньо в його кабінеті.

Цікава історія моєї поїздки до Києва. Я не брав редакційного відрядження, а примкнув до космачан, які їхали на творчий звіт земляка — композитора, заслуженого артиста України Остапа Гавриша. В антрактах між концертами я й поцікавився, як живеться моєму доброму знайомому, колишньому депутатові Верховної Ради СРСР від нашої області Василеві Ткачуку (за його кандидатуру довелося повоювати й мені наприкінці виборчої кампанії 80-х).

«Я зрозумів, що тліти у собі і бути міністром нема ніякої потреби», — так пояснив свою добровільну відставку Василь Михайлович.

Заангажовані на радянській колгоспно-радгоспній системі владні чиновники не бажали прислухатися до голосу волаючого в міністерській пустелі щодо проведення ефективної земельної реформи на селі. Вони явно потурали тому, що Україна, збираючи рекордні врожаї зерна, купує його за кордоном, щоб годувати... худобу. Їх не турбувало те, що в існуючих колективних господарствах перетримували тварин відгодівельних груп, перевиробництво м’яса не мало збуту і це призводило до великих збитків; що й картоплю, теж без потреби, купували за долари, яких «самі маємо мало».

«У чому тут моя помилка? — резюмував Василь Михайлович. — У тому, що вів себе як господар, а господаркою вважав усе сільське господарство України. Хотілося дбати й про економіку всієї держави. І відразу став невигідним для аграрників. Не думав, що буде такий сильний опір реформам...».

Після восьми місяців протиборства, за його висловом, з «нікудишньою старою системою», В. Ткачук у листопаді 1992 року попросився у відставку. Та от парадокс: через вісім років у «Галичині» за 30 грудня 2000-го він з полегшенням, хоч і не без іронії, заявив: «Скільки з часу нашої незалежності точилося розмов навколо реформування аграрного сектору економіки! А фактично реформування в його справжньому розумінні почалося з останнього указу президента України. Хочу вірити, що цей процес необоротний, бо саме таку модель я пропонував ще в 1992 році, обіймаючи посаду міністра сільського господарства, але тодішнім горе-реформаторам моя пропозиція здалася дивацтвом. Переконаний, що наша родюча українська земля здатна бути житницею не лише для України, а й для тих країн, котрі через малоземелля і невисоку якість ґрунтів не можуть самі забезпечити себе продуктами харчування»...

Вузькопрофільним журналістам велося-творилося, мабуть, легше, ніж нам — власкорам-універсалам на периферії. І за жанрами, і за тематикою публікацій. Іноді простіше було написати нарис на цілу шпальту, ніж роздобути 30-40-рядкову добротну інформацію. І не одну, а п’ять щотижня, бо на перших порах «Галичина» виходила п’ятиразово.

Тематика виступів теж була обширною, про що нерідко свідчили навіть заголовки з підзаголовками. Наприклад: «Сам народ був ворогом собі. Монолог одного з перших косівських каторжан Івана Васильовича Кабана», який лише за те, що був «каменярем» поступової молодіжної організації «Просвіти», поплатився 16-ма роками жорстокої неволі; «Кобзар на Сокільській скелі» — репортаж із урочистого відкриття оновленого першого в Україні пам’ятника Т. Г. Шевченку; «Гуцульський театр — живе!» — про відродження славних традицій минулого в Красноїллі Верховинського району; «Ним захоплювався світ» — вислід про талановитого зі світовим іменем бандуриста, уродженця Надвірни Володимира Луціва, замовчуваного у радянські часи; «Тепер спасіння ближче до нас» — інтерв’ю з авторами художнього фільму про складну і суперечливу долю двох вояків УПА, уродженців Гуцульщини в часі самих зйомок; «Стали землеволодільцями» — проблемна стаття про відродження селянина-ґазди; «Незгасна ватра» — нарис про родину чабанів із яворівського присілка Безулька Василя Шульдиса, який 65 років підряд зі своїх 78-ми літував на полонинах разом із трьома синами Василем, Михайлом та Миколою. «Ні, не можна дати згаснути професії чабана!» — закликала газетна публікація... І це лише дещиця з мого творчого доробку в «Галичині» за 16 років власкорівської вахти.

За милу душу я вів тематичну сторінку в «Тижневику Галичини» під назвою «Чарівний край». З часом назбиралося стільки краєзнавчих публікацій, що дружина Людмила домовилася з меценатом — великим українцем Ярославом-Василем Новицьким, громадянином Австрії, винахідником антиракового препарату «Україн» видати їх окремою книгою. За нею побачили світ й інші: починаючи з 1997-го по 2019 рр. — «Таємниці царських воріт», «Чарівний край», «Перунів первоцвіт», «Чарівне зілля», «Шафранів оберіг», «Зачарована країна краси. Чорногора», «Зачарована країна краси. Чорногірські хребти», «Зачарована країна краси. Морські очі Карпат». На черзі — ще три книги етнографічно-художніх нарисів, присвячених дивовижам Сокільського хребта, високогір’ям Чивчини та Гриняви. Таким чином я бодай частково зреалізував колишню ідею-пропозицію першого редактора «Галичини» Богдана Галюка.

Чудовими були роки творчого власкорівського неспокою. Якби ж то можна повернути їх!..