7 квітня, саме на Благовіщення, вперше в Івано-Франківську виступатиме на сцені обласної філармонії ім. Іри Маланюк солістка академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України, наша краянка МаріАнна Гавриш. Уродженка Косова, донька народного артиста України Остапа Гавриша дасть в обласному центрі Прикарпаття cвій перший сольний концерт «А я Хрещатиком пройдусь...», з яким наприкінці 2018-го дебютувала на столичній сцені. Її тодішній виступ у Центрі культури та мистецтв СБУ в Києві, котрий транслювали провідні центральні телеканали, став справжнім успіхом молодої співачки. Даруючи МаріАнні по закінченні концерту букет троянд, народний артист України Віталій Білоножко прорік: «У надзвичайно талановитого Остапа Гавриша – супер-талановита доня! Пишаюся тобою, чарівна голосиста гуцулочко!».
Доти ж МаріАнна Гавриш не раз виступала з концертом перед захисниками держави на сході України. Виконуючи водночас жертовну волонтерську місію, косівчанка переконалася в тому, що «українське волонтерство – явище унікальне, і стати причетним до цієї важливої для фронту доброчинної справи може кожен, хто має любляче людей серце і щиру християнську душу». Адже, як співається в пісні Остапа Гавриша на слова Вадима Крищенка, «Нам треба жити для добра»…
Оскільки недавно нинішня киянка МаріАнна перебувала на своїй малій батьківщині, виступала з концертами у рідному Косові та Верховині, ми записали з нею ексклюзивне інтерв’ю для «Галичини»:
– Очевидно, МаріАнно, що любов до її Величності музики, пісні, поезії улюбленій і єдиній донечці народного артиста Украіни Остапа Гавриша ще в дитинстві прищепили в батьківській хаті...
– Так, я мала щастя народитися у чудовому мистецькому краю, на Гуцульщині, де скрізь витає особлива енергія творчості. Дякуючи Богу і батькам, я росла у дружній, люблячій і музичній родині. Та моєю першою наставницею і однодумцем на пісенній ниві була улюблена бабуся (по мамі) Магдалина, яка мала прекрасний голос, співала у церковному хорі і мене навчила українських народних пісень.
Бабуся Тетяна (по татові), уродженка Білорусі, також дуже гарно співала. Дідусь Іван привіз її в Косів із Сибіру, з Іркутськоі області, куди була вивезена вся бабусина родина. До речі, її мама, а моя прабабуся, за національністю литовка. Бабуся Тетяна була дуже побожною, турботливою, лагідною і надзвичайно доброю. А, до речі, дідусь (по мамі) Роман Юсипчук був артистом – танцював у Гуцульському ансамблі, виступав на фронті. У мирний час дідусь Роман, на честь якого названа моя мама, будував на Косівщині добротні арочні мости.
Любов до музики мені з дитинства прищепили батьки. По суті, я виросла на чудових музичних творах Остапа Гавриша, на мелодійних піснях світлої пам'яті Раїси Кириченко, Ігоря Поклада, Олександра Морозова, на неповторних музичних композиціях вокально-інструментальних ансамблів «Ватра», «Смерічка». Татова музика і пісні супроводжують мене від колиски – він співав мені колискових, для мене написав «У моєї доні оченята соні»... Ми з татом – споріднені душі... У нього й досі багато чого навчаюся. Насамперед – розуміти пісню, розпізнавати її душу та харизму. Коли ми разом – не можемо наговоритись: у нас стільки спільних тем і поглядів на життя! Пишаюся батьком: композитор і виконавець своїх пісень Остап Гавриш – автор понад тисячі чудових музичних творів і дійсно популярних українських пісень!
Наша ж мама, за фахом економіст, мудра й турботлива, – здібний організатор, незмінний директор татових програм, концертів, фестивалів. Власне, офіційно Рома Гавриш – продюсер народного артиста України Остапа Гавриша…
У косівській хаті, в якій я виросла, дійсно якась особлива музична аура, насичена позитивними емоціями, енергетикою творчості. На стінах - чудові картини близького родича - відомого художника Геннадія Малявського, скрізь - різьблені й інкрустовані вироби, посуд для щоденного вжитку - гуцульські кераміка. Завжди милуюся нашими тканими різноколірними веретами, маминими вишитими подушками, обрусами, серветками, в’язаними (бабусиними руками) капцями з вовни, гуцульськими кептариками... Я дуже люблю батьківську хату! В ній і досі народжуються і йдуть у світ добірні татові пісні, чудова музика.
Свого часу у нас бувало багато знаменитостей: Василь Зінкевич, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Павло Зібров, Степан Галябарда, Ольга Добрянська, Віктор Шпортько та інші. Світлої пам’яті Назарій Яремчук, бував у нас найчастіше. Запам'ятався щирим, позитивним, завжди усміхненим... Для нього тато написав дев’ять пісень, у тому числі «Подаруй, кохана, цвіт» на слова Василя Гостюка, присвячена його донечці Марічці.
Пам’ятаю, як писалася пісня на слова Степана Галябарди «На Україну повернусь», що стала дуже популярною. Влітку Степан Петрович відпочивав у нас зі своєю сім’єю. Як зараз бачу таку картину: тато – за фортепіано, а Галябарда щось уголос декламує...
- То ж яка у МаріАнни Гавриш улюблена татова пісня?
- Люблю усі. Та пісня «Чумаки» на слова С. Галябарди з репертуару Іво Бобула – моя найперша. Її я співала у чотирирічному віці... У домашньому архіві зберігся її запис.
- Вже з ранніх років ти була втаємничена у «закулісне» життя відомих артистів...
- Так, змалку я бачила, який це важкий і самовідданий труд – «жити на сцені». Батьки часто брали мене до Києва, зокрема на «Пісенні вернісажі», які відбувалися щороку. Ще малою я знала у палаці «Україна» всі підвали, ходи й виходи... По суті, виросла за сценою, «запросто» знайомилася з дорослими знаними артистами, які з великою повагою ставилися до мого татуся.
– І все ж, коли ти вирішила, що виступатимеш на великій сцені?
- Мій перший вихід на сцену палацу «Україна» відбувся під час гала-концерту Віталія і Світлани Білоножків «Мелодія двох сердець» 19 років тому, у 2000-му. До речі, заспівати у дуеті з татом особисто мені запропонував Віталій Білоножко. Зателефонував вночі й питає: «Ти вже вивчила пісню? Через два тижні чекаю тебе разом із татом на «Мелодії двох сердець».
...До ранку я не спала. Переживала, бо тато сказав, що ми не готові, «хіба що на другий рік». Та вранці ми почали вчити пісню, репетиція тривала до вечора, і так кожен день… І ось я на столичній сцені! У дуеті з татом виконуємо його улюблену пісню «Шануймо батька, шануймо матір» із мюзиклу «Хвала Всевишньому». До речі, благословення на написання мюзиклу батько отримав від світлої пам’яті Владики Софрона Мудрого.
Після свого успішного, як на мене, дебюту в «Україні» я поїхала з батьком у тривалий концертний тур містами і селищами нашої країни, спільно з провідними українськими артистами. Враження незабутні! Досвід спілкування з людьми різного віку і уподобань через пісню - феноменальний! Підкуповували повні глядацькі зали тамтешніх закладів культури, щирість слухацької аудиторії. Вперше оплески «саме мені», перша серйозна критика від вимогливого тата, перші букети квітів... Для мене ці концерти «на виїзді» були, наче вступні іспити на шляху до професійної сцени.
Коли батьки переїхали до Києва, я вступила до Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. По закінченні вишу отримала диплом з відзнакою за спеціальністю «Менеджер зовнішньо-культурних зв’язків». Паралельно займалася вокалом, залюбки ходила на фахові консультації до незабутнього Віктора Шпортька та продовжувала концертну діяльність.
Саме під час навчання в академії я відкрила в собі організаторські здібності. Згодом стала директором Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Карпатські зорі» (провела два фестивалі), була організатором класичної світської вечірки від народного артиста України Фемі Мустафаєва, організатором сольних концертів композитора і виконавця своїх пісень Остапа Гавриша у різних містах України, ведучою концертів у «прямому ефірі» разом з Тімуром Мірошниченком тощо.
З 2012-го я – продюсер Першого українського проекту «Музика і лід»- бенефісу композитора народного артиста України Остапа Гавриша та феєричного льодового шоу театру Дмитра Дмитренка у Київському палаці спорту.
- Отже, у творчому доробку МаріАнни Гавриш уже...
- ... майже 40 пісень, чимало цікавих мистецьких програм і творчих проектів. Мої улюблені пісні: «Ожини», «Побачення», «Вернись на Вкраїну, сопілко», «Великодній дзвін», «Однокласники», «Закувала зозуленька». А найулюбленіша моя пісня – «А я Хрещатиком пройдусь...». З цього приводу зізнаюся: «град стольний» Київ став мені дуже близьким, містом творчих пошуків і плідних знахідок. Як нинішня киянка я закохана у нашу столицю!
– У репертуарі МаріАнни Гавриш є чимало патріотичних пісень, котрі, як мовлять, беруть за душу. Як тобі співається перед нашими бійцями на фронті?
– Вперше я виступала 2015 року в неспокійному Маріуполі у складі ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України. 2017-го ми виступали у Покровську. Та найбільше запам'ятався концерт у прифронтовій Волновасі, на якому було й чимало жителів. Люди, змучені війною, невпевненістю у завтрашньому дні, приймали нас надзвичайно тепло. Я виконала там чудову пісню на слова незабутньої Марії Влад «Сини-герої, повертайтесь».
- Поділись, будь ласка, своїми творчими планами із читачами нашої газети - шанувальниками таланту музичної пісенної родини Гавришів.
– Відзвітувавши перед киянами та гостями столиці своїм першим сольним концертом, взялася за підготовку нового творчого проекту. Планів чимало. Зокрема, маю намір взяти участь у престижному пісенному конкурсі. Мрію про великий сольний концерт із «живим» оркестром на сцені Палацу культури «Україна». Рада, що виступатиму в Івано-Франківську. Люблю це гарне затишне місто і його інтелігентних, доброзичливих людей.
- Знаю, що ти пишеш прозові твори, працюєш над історичним романом...
– Так. Мене водночас бентежить і захоплює життя серед гір простих роботящих людей, вільних духом гуцулів, їхні взаємини у родині, громаді. Дивують своєю життєдайною енергією і невмирущістю прадавні традиції горян. Унікальними є звичаї гуцулів та їхня самобутня домотканна ноша, що яскраво вирізняє нас з-поміж інших етнічних груп…
Люблю сісти у вранішній автобус і поїхати в гори. Залюбки слухаю балачки подорожніх з різних тем. Яка чудова мова у моїх земляків-гуцулів! Тішить те, що наша молодь здебільшого не цурається свого «простого коріння», не соромиться місцевих діалектів, а навпаки, активно ними послуговується в побуті. Аби не забути чогось цінного, не розгубити народний скарб, надбання попередніх поколінь. Отож, може, з часом і народиться моя перша прозова книжка про любих моєму серцю гуцулів...
Колись, у семи-восьмирічному віці я була з батьком на Українському радіо. Журналістка Олена Моргун мене запитала про золоту рибку і три бажання. «Хочу аби українці не були бідними, – відповіла, не вагаючисть. – Щоб ніколи не було війни і щоб бабусі і дідусі мали більшу пенсію».
Цікаво, що мої дитячі бажання – актуальні і сьогодні. Прикро бачити, як немічні бідні люди стоять з простягнутою рукою, зокрема у підземних переходах заможної столиці. Причому, і стареньких знедолених, і молодих калік, і жебраків «без віку» останнім часом явно побільшало скрізь. І це вкотре переконує, що таки справді нам треба жити для добра.
