Сьогодні Україна відзначає День національної єдності. Три десятиліття минуло відтоді, як український народ на своєму всенаціональному зборі підтримав Акт проголошення незалежності України. Пропозицію про проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності України висловив голова Народної ради – опозиції до комуністичної більшості – академік Ігор Юхновський. Він уперше її озвучив на засіданні НР і вже потім від її імені запропонував на розгляд Верховної Ради.

Були й заперечення, що, мовляв, на референдумі народ може не підтримати ідеї. Зрештою ніде не сказано, що обов’язково потрібен референдум, може, достатньо проголошення Верховною Радою Акту проголошення Незалежності і все. Референдум, мовляв, ще може дати й неґативний результат. Проте арґументи Юхновського були більш переконливі, бо до того часу вже відбувся «горбачовський» референдум. Тоді ми всі фактично одноголосно на Народній раді вирішили, що потрібен референдум.

Для реалізації цієї ідеї було створено Тимчасову комісію Верховної Ради з питань проведення Всеукраїнського референдуму, яку очолив тодішній перший заступник Верховної Ради Іван Плющ, а його заступником призначили мене. Головним завданням нашої комісії було інформаційне забезпечення акції, доведення до широкої громадськості правди і розуміння необхідності й важливості власної державності, інформування про ресурси й можливості України як самостійної світової потуги і повноцінного суб’єкта міжнародного права.

Йшлося про політичну, економічну, соціальну перспективу української нації. Інформаційна мета полягала в доведенні до свідомості людей того, що лише державна незалежність може забезпечити майбутнє нації. Було підготовлено обширний матеріал, який переконливо доводив, що ресурсна й економічна база України є значною, а історичний процес розвитку суспільства потребує цілковитої державної незалежності. І що лише в цьому разі можна сподіватися на європейський рівень життя. Це було потрібно, бо події відбувалися в умовах довголітнього функціонування комуністичного режиму з його пропаґандою, яка і думки про Україну незалежну не допускала. Особливо ця пропаганда була успішною на півдні і сході України. Москва чинила шалений тиск. Водночас використовували абсурдні твердження, що Україна неспроможна існувати як окремий економічний суб’єкт. І що це означає розрив живих зв’язків, «рєзать по живому», так звану «тєсную дружбу мєжду братскімі народамі»...

Після створення Тимчасової комісії за дорученням Івана Плюща було скликано засідання, в якому взяли участь керівники міністерств і відомств, науковці, лідери основних громадських організацій, на якому він і головував. І. Плющ виступив першим і націлив присутніх, які фактично представляли керівництво України, на активну участь у референдумі й необхідності досягнення позитивного результату. Опісля як заступник голови комісії виступив я. Говорив про необхідність ознайомлення громадськості з матеріалами, які ми підготували. Про обов’язок кожного керівника сприяти вільному й усвідомленому волевиявленню виборців…

Домовились і про технологію нашої роботи, яка передбачала залучення до процесу всіх державних структур та їхній контроль за цією роботою. Власне, здійснення контролю поклали на мене, оскільки І. Плющ, як перший заступник голови Верховної Ради, фактично виконував обов’язки голови ВР (голова Л. Кравчук був кандидатом у президенти України) і був зайнятий справами виборів. Тоді, пригадую, Іван Степанович сказав: «Ти маєш великі повноваження, сідай у кабінеті й керуй. Знай, що ти відповідаєш за все. Звертайся до всіх: міністрів, керівників усіх рівнів, вимагай роботи. Словом, дій!».

Мені справді дали великий кабінет із багатьма телефонами, в тому числі і урядовими. Певний час я мав великі повноваження. Мені доповідали міністри, а деякі приходили особисто. Дуже акуратно, пригадую, доповідав про роботу в наукових установах з підготовки референдуму президент Академії наук Борис Патон. Тоді вперше я відчув, яка велика потуга державної машини. На щастя, тоді ця потуга працювала на українську незалежність, хоч тоді ще не всі її розуміли і сприймали по-різному. Але це тема іншої розмови.

Ми разом з Іваном Драчем та ректором Київського політехнічного інституту Петром Таланчуком вийшли на Перший канал Українського телебачення. Тоді з часом ніхто не рахувався, працювали ми від ранку до пізньої ночі. Мені доповіли, що в східних областях і на півдні, в Криму наших представників не допускають у трудові колективи. Тоді виникла ідея видавати посвідчення комісії Верховної Ради з питань референдуму. Я дав вказівку виготовити відповідні посвідчення, а щоб не турбувати Івана Степановича, підписував їх за нього. Посвідчень видали багато, особливо рухівцям, які їхали на Донбас, в Крим, інші області. І якось із цього приводу мав конфлікт із Плющем. Як тепер пам’ятаю, лунає дзвінок урядового телефону і дуже сердитим голосом характерним для нього суржиком Плющ запитує: «Що ти, понімаєш, там виробляєш? Мені телефонує голова Донецької облради і каже, що з посвідченнями представників комісії, де є моя фамілія, агітують за Чорновола як кандидата в президенти. Степане Васильовичу, ти мене сильно підставляєш перед Кравчуком. Він же мій шеф!..».

Він мав рацію, бо рухівці агітували і за референдум, і за кандидата від національно-демократичних сил, ким був В. Чорновіл. Пригадую, часто за посвідченнями приходив молодий представник Руху Сергій Ясінський. Ці посвідчення зіграли позитивну роль, бо дали можливість доступу представникам Руху на зібрання трудових колективів.

Як ми знаємо, референдум відбувся, і понад 90 відсотків (це величезна цифра на той час в Україні) підтвердили Акт проголошення Незалежності. І, що надзвичайно важливо, всі без винятку регіони. І навіть в анексованому тепер Криму – там за підсумками референдуму більше половини жителів підтримали незалежність України. І весь схід проголосував так само. У тому числі й у Донецькій області. Гадаю, що тут спрацював при всіх мінусах комуністичної системи ще й момент комуністичного управління – якщо так вирішили у Верховній Раді, вирішила влада, а Л. Кравчук, голова Верховної Ради, – один із керівників комуністичної партії, то треба це рішення підтримати.

Це була справді велика перемога української національної ідеї. Вже 2 грудня Польща й Канада офіційно визнали Україну як незалежну державу. Це був початок тріумфального виходу України на світову арену після більш ніж 300-літнього періоду бездержавності.

До того ж цифра в понад 90 відсотків мала принципове значення. За свідченням Юрія Щербака, тодішнього посла України в США, коли до президента Сполучених Штатів Дж. Буша прийшли представники української діаспори й запитали, чи визнають США Україну як незалежну державу, він відповів, що визнають за умови, коли за неї на референдумі проголосує більше 70 відсотків, бо стільки ж проголосувало на «горбачовському» референдумі. Така точка зору була не тільки у керівництва США. За висловом відомого політолога Збігнєва Бжезінського, референдум був останнім цвяхом, забитим у труну імперії. Його результати були основою для розвалу Радянського Союзу, про що стверджував Леонід Кравчук. І це була правда.

І те, що міжнародне визнання України як незалежної держави почалося одразу після проведення Всеукраїнського референдуму, підтверджує його роль як ключової події в новітній історії України.