Івано-Франківськ-1989. Відродження Церкви й України

У Меморіальному сквері Івано-Франківська відзначили 30-ліття першої велелюдної відправи — панахиди вірних підпільної УГКЦ, яку відслужив о. Микола Сімкайло 18 червня 1989-го, саме на Зелені свята, на понищених комуністичною владою могилах Січових Стрільців. Ця відправа, за свідченнями очевидців, вперше в Україні зібрала було до 100 тисяч учасників і переросла у спонтанну велелюдну демонстрацію підпільної УГКЦ та українського народу за релігійні і національні права.

З нагоди річниці владика Володимир Війтишин відправив Архієрейську Літургію. Йому співслужили отці трьох єпархій, з якими молилися до півтисячі вірних, а серед них – організатори та учасники незабутньої панахиди 1989-го. Так само, як тоді, всі молилися і вшановували національних героїв, що стало продовженням традиції нашої Церкви та всього народу. В урочистостях взяли участь і міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків та секретар міської ради Оксана Савчук.

Знаковість дійства

«Сьогодні ми згадуємо ту велелюдну відправу підпільної УГКЦ в Івано-Франківську у важких часах атеїзму і безбожництва. Тоді десятки тисяч людей, яких вона зібрала, молилися за борців за волю України і мріяли про вільну й незалежну державу. Нам потрібно пам’ятати про них, шанувати їх, набиратися в них духовної сили до святої боротьби за Церкву і нашу Батьківщину Україну, – сказав у проповіді митрополит Володимир. – Сьогодні вшановуємо видатну історичну подію нашого міста і Прикарпаття. Тепер для нас стали звичними публічні богослужіння: загальноміські Хресні дороги, хода Вервиці, молебні, панахиди. А ще 30 років тому такі вияви віри чи національної ідеї могли коштувати його учасникам свободи, а навіть і життя. 18 червня 1989 року тут священники та вірні підпільної УГКЦ провели перше величне богослужіння, головним організатором якого був ісповідник віри владика Павло Василик. Комуністична влада не допустила його до відправи – затримали представники КГБ. Учасником і свідком цієї події я був особисто. А очолив богослужіння єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії, а тоді ще священник о. Микола Сімкайло, котрий сьогодні вже у вічности. Він відслужив панахиду за загиблими героями національно-визвольної боротьби і відбулося велелюдне віче. Тоді присутні вірили, що прийде воля і свобода і для народу, і для Церкви… Як 30 років тому, так і нині вшановуємо своїх національних героїв на наших цвинтарях і пам’ятних могилах. А тому ця молитва стала продовженням духовних традицій нашої Церкви та українського народу. Нехай цей ювілей стане для Прикарпаття доброю нагодою вшанувати всіх мучеників та ісповідників віри: єпископів, священників, монахів, монахинь та вірних нашої катакомбної Церкви, які стали духовним фундаментом свободи УГКЦ. Наша Церква, яка була разом зі своїм народом у найважчі часи історії, пережила підпілля й катакомби в часи тоталітаризму, дала вселенській католицькій спільноті 28 блаженних новомучеників ХХ ст. Хай світла пам'ять про них стане для священства і вірних нашої митрополії вагомою моральною підтримкою, духовною наснагою і зміцненням у вірі».
Проповідь Владики Володимира Війтишина

«Без Церкви не було би держави…»

Владика Володимир по завершенні Літургії нагородив митрополичими грамотами безпосередніх учасників організації першої велелюдної відправи–панахиди вірних підпільної УГКЦ й величної маніфестації краян за права і свободи українського народу. А саме: ієромонаха о. Івана Сеньківа, якого затримала тоді міліція; трьох семінаристів підпільної семінарії владики Василика: митрофорного протоієрея о. Василя Мельничука, який передав о. Миколі Сімкайлу розпорядження владики Павла про відправу; о. Григорія Канака; о. Анатолія Дуду; Івана Павликівського — одного з найактивніших чільників організації відправи; голову Івано-Франківської міської філії УГС Миколу Кобрина, який налагодив зв'язок з львівськими патріотами й виголосив полум’яну промову перед народним зібранням; активного учасника голодівки й пікетування за легалізацію УГКЦ в Москві Івана Бойчука з Кут, який передав славної пам’яті владиці, а тоді — о. Миколі Сімкайлу терновий вінець; членів УГС: Романа Круцика, Ореста Смицнюка, Надію Лук’яненко, яка виготовила українські прапори і яка прийшла на панахиду з національним прапором; Зіновія Думу, голову Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, народного депутата України I скликання й автора закону про релігійні організації, яким послуговуються досі; Романа Гладиша, кореспондента Радіо «Свобода», який подав інформацію у вільний світ про панахиду і маніфестацію в Івано-Франківську; першого голову НКТ «Рух», а сьогодні українського дипломата Маркіяна Чучука, грамоту якого отримала його матір Марта Йосипівна; активну мирянку підпільної УГКЦ Ірину Водницьку, на квартирі якої відбулися дві таємні зустрічі організаторів цього заходу; активного учасника підпільної УГКЦ – рідного брата владики Миколая Сімкайла Василя; громадську активістку Анну Вінтоняк та автора цих рядків.

Крім цього, організатори й активні учасники тих подій отримали грамоти Івано-Франківської міської ради, які вручив Руслан Марцінків. Він також тепло подякував організаторам й учасникам тієї відправи й поділився спогадами з дитинства, коли «наша Церква виходила з підпілля й відроджувалась разом з Українською державою. Остання відправа перед Другою світовою зібрала понад 60 тис. українців, ці дані ми віднайшли в архівах. А наступна велелюдна відправа, яку сьогодні вшановуємо, відбулася вже 18 червня 1989-го… Хочу нагадати всім, що наш владика Володимир безпосередньо брав участь в організації відправи, і власне завдяки йому о. Микола зумів дістатись на відправу». Отож міський голова вручив грамоту і владиці Володимиру. Як зауважив у телефонній розмові один з організаторів панахиди Зіновій Дума, якому, на жаль, здоров’я не дозволило взяти участь в урочистих заходах:

«Без Церкви не було би нашої держави, тому що українське сонце завжди сходило і буде сходити тут, на заході. Без підпільних священників і тих простих людей, які взяли участь у тій знаковій відправі й величній маніфестації українського духа, подібно до того, як згодом ще величнішими — у Дем’яновому Лазі, не було би Церкви, не відбулося би генерування національної ідеї і не постала б Українська держава».

«Доки не матимемо у владі націоналістів…»

По врученні грамот від імені Церкви слово мав митрофорний протоієрей о. Василь Мельничук, який пригадав словами Євангелія чин служіння підпільної Церкви на чолі з владикою Павлом Василиком: «Пам’ятайте своїх наставників, які звіщали вам Слово Боже. Дивлячись на їхнє життя, наслідуйте їхню віру». Подякувавши Господеві «за всі ласки, які Він безперестанно посилає на нас, щоби ми мали можливість бути учасниками святої Літургії», отець Василь згадав тих наших духовних пастирів, які були голосом підпільної Церкви, що збудили наш український народ до волі і свободи: ісповідника віри владику Павла Василика, єпископа Миколу Сімкайла, о. Григорія Сімкайла, митрополита Володимира Війтишина, єпископа Тараса Сеньківа, о. Йосипа Мороза, о. Івана Сеньківа.

На завершення, як і 30 років тому, слово виголосив один з головних організаторів та промовців маніфестації на панахиді 18 червня 1989 р. – тодішній голова Івано-Франківської міської філії УГС Микола Кобрин:

— Наші великі попередники установили, що на заклик «Слава Україні!» треба відповідати «Героям слава!», щоб виховувати у суспільстві потребу плекати і вшановувати Героїв, без яких наша нація не мала би ні слави, ні своєї держави. Знаємо ж усі, що «немає більшої любови, як віддати життя своє за друзів своїх!

Нині, як і 30 років тому, ми зібралися на найдавнішому цвинтарі нашого міста, щоби помолитися і вшанувати архієрейською Службою Божою і панахидою усіх спочилих і героїв, які полягли за Україну. До того ж тут постають нові могили уже сучасних українських героїв…

30 років тому в Івано-Франківську представники комуністичної влади провели на заводах і підприємствах збори, на яких попередили, що 18 червня 1989 р. «кучка оголтєлих уніатов і бандєровцев» хоче влаштувати незаконне зборище під виглядом панахиди, але, мовляв, влада розганятиме їх усілякими засобами, аж до застосування зброї, що проллється кров і т. ін. Було заборонено рейси міських і приміських автобусів, тому багато людей із сіл ішли пішки, багато приїхали завчасу. З чого ж почалася така паніка серед комуністів области? У середовищі підпільної єпархії УГКЦ на чолі з владикою Павлом Василиком зродилась ініціатива провести на Зелені свята привселюдну Службу Божу і панахиду на могилах Січових Стрільців на найдавнішому цвинтарі нашого міста, як робили в часи польської окупації. Щоб залучити якнайбільшу масу віруючих, вирішили звернутися до обласної філії УГС, яка мала прес-службу з виходом на Радіо «Свобода» та організації по всій Україні. Таку ініціативу підпільної УГКЦ проголосила славної пам’яті Дарія Децик на черговому щотижневому засіданні міської філії УГС. Наші збори її підтримали. Я ж будучи на святі на козацьких могилах у Берестечку 11 червня 1989 р., особисто познайомився з молодими хлопцями-прапороносцями Львівської обласної філії УГС, а відтак, 18 червня, й зустрів їх на чолі львівської делегації на залізничному вокзалі в Івано-Франківську і провів на місце панахиди.

Мене попередили, щоб я не керував і не йшов на панахиду, бо при розгоні людей проллється кров і тоді отримаю довгі роки тюрми. На що я чесно відповів: «Пізно, хлопці... Як керівник мушу бути там, де й люди, яких ми запросили, і розділити їхню долю». У філії виготовили ще березовий хрест, який ми вирішили не встановлювати, та десь 30 малих прапорців із синього і жовтого синтепону, які ми мали роздати людям і які виготовили наші членкині: працівниці швейної фабрики пані Стасів і Дубенська.

Кампанія комуністів із застрашування наших краян провалилася — люди зійшлися. Вже задовго до панахиди на цвинтарі перебувало до 10 тисяч чоловік, а люди все підходили й підходили. З київського поїзда, який на годину затримали на ст. Ямниця, зійшли львів'яни з прапорами. Про їхній арешт міліцією не могло бути й мови — перон був заповнений нашими містянами. Коли ж поїзд повільно заповз на станцію з прапорами у вікнах, то на заклик прапороносця «Слава Україні!» народ відповів потужним одноголосним вигуком «Героям слава!». Настільки могутнім був вигук, що міліціянти, яких було повно у центральній залі, одразу ж розбіглися, мов пацюки від світла. Львів’ян зустрічало до 10 тис. краян (стільки людей пішло з вокзалу за львівськими прапорами – вся вул. Лепкого була забита людьми). До завершення молитов та виступів на понищених могилах Січових Стрільців люди заповнили фактично весь колишній цвинтар. А люди все прибували. Комуністи покидали свої гасла і припинили трансляцію пісень і коломийок, щоб заглушувати промовців. Коли ж колона, організована активістами Українського християнсько-демократичного фронту (УХДФ), пішла пікетувати тюрму, де перебував їхній лідер Василь Січко, а більшість пішла з львів'янами на вокзал, то я бачив ціле море людей — від готелю «Україна» до вокзалу. Тим часом на «стометрівці» теж відбувся стихійний мітинг. Тому вважаю, що сумарна кількість учасників панахиди й маніфестації сягала десь до 100 тис. Звичайно, таке величне свято маніфестації українського народу не вийшло б, якби ударній групі підпільної УГКЦ не вдалося довезти о. Миколу Сімкайла, котрий тоді відслужив, як тепер видається, найважливіше богослужіння у своєму житті. У цій групі за кермом авто сидів наш нинішній митрополит Володимир Війтишин. Організації УГС і УХДФ теж були в центрі подій, до яких вони закликали. Їх лідери виступали після панахиди… Можна стверджувати, що 30 років тому в нашому місті відбулася перша найбільша маніфестація в Україні за свої релігійні та національні права. Нагадаю, що Львів на той час не зумів зібрати такого великого здвигу народу. Власне тут, на цьому місці, українці перебороли страх перед можливими погрозами комуністів аж до застосування зброї. І саме тут відбулося непереборне відродження УГКЦ та Української держави.

А що сьогодні? Україною з 1992 року керують люди, яким би гроші «да харчі хароші». І доки не матимемо у владі націоналістів і жертовних патріотів, усе йтиме в нас косо й криво. І тільки з 2014 року, з Майданом і початком московсько-української війни, Україна почала ставати на ноги. Війна поставила перед нами нові завдання — маємо поводитись, як добрі господарі у своєму домі. Почнімо з малого.

Щоб далеко не йти, погляньмо на входи до священного місця — Меморіального скверу в центрі Івано-Франківська. На вході №1 вчеплено таблицю, на якій написано, що «у 1982 р. тут здійснено реконструкцію …», що є брехнею. Бо та комуністична «реконструкція» полягала в тому, що на зарослому хащами цвинтарі знесли бульдозерами могили 140 Січових Стрільців та загладили місця інших могил.

Пізніше вже впорядкували цей пустир і зробили з нього типовий совіцький сквер. На вході №2 до Меморіального скверу читаємо: «У1983 році була виконана реконструкція скверу на Меморіальний. У 2002 році проведена повторна реконструкція». Це брехня друга, бо сквер не був тоді Меморіальним, натомість, як у насмішку, комуністи назвали його Театральним. І ці дві брехні перекочували й до реконструкції 2002 року, коли було встановлено 100 хрестів з іменами Січових Стрільців та оформлено те, що бачимо тепер. Окрім цього, кожен з нас може повидіти на арці входу з боку драмтеатру нову табличку зі старими комуністичними бздурами про «реконструкцію» і – ви будете сильно здивовані – номером телефону приймальні директора КП «Міська ритуальна служба». Це, напевно, для того, аби спочилі герої могли подзвонити до цього комунара, щоби він нарешті уяснив собі, куди має піти разом з прокомуністичними таблицями…

Ми також просили міську владу встановити до 30-річчя першої найбільшої маніфестації українського народу на Прикарпатті й в Україні пам’ятну дошку на каплиці, яка б завжди нагадувала нашим гостям і краянам, особливо дітям і молоді, про знаменну подію 18 червня 1989-го. Втім, і без сих ювілейних святкувань владі міста пора гідно увічнити цю світлу віху української історії. Наприклад, відомий скульптор Богдан Гладкий бачить пам’ятний знак як триметровий паралелепіпед з червоного мармуру шириною 40 см, вершину якого огортають у бронзі підняті руки, що тримають терновий вінець. Як символ мирної перемоги Церкви і християнського народу над злом комуністичного безбожництва. Міркую також, що на священному місці, на цих фундаментах мала би стояти гарна церква, а не облізла від дощів ротонда, дах якої фактично немає схилу, щоби вода не спливала по її стінах, руйнуючи їх…

30 років — поважний ювілей і добра нагода для належного вшанування і переосмислення нашої історії. Будьмо гідні тих наших Героїв, які творили славну історію України, бережімо пам'ять про славні дні і діла краян — людей чину і молитви.

Редактор відділу газети “Галичина”