Інтернет-ресурс газети

Понеділок, 21 січня 2019 -5° Передплата

Богдан Томенчук: Ви з нами, пане провіднику

З нагоди 81-ї річниці з дня народження Вячеслава Чорновола (24 грудня) пропонуємо виступ одного з перших на Прикарпатті активістів Народного Руху України, відомого поета й публіциста, директора Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти Богдана ТОМЕНЧУКА під час вшанування в обласному центрі пам’яті В. Чорновола у березні цього року – на роковини його трагічної загибелі.

https://www.galychyna.if.ua/wp-content/uploads/2018/12/Vyacheslav_Chornovil.jpg
Я знаю, Боже, так казати гріх.
Та видно по трибунах і екранах:
Не в тих стріляли снайпери, не в тих
На болем переповнених Майданах.

У цій державі ще до війни ракети потрапляли то в житлові будинки, то в пасажирські літаки. І тільки «КамАЗи» знали, куди їхати і де розвертатися. Просто навпоперек українського шляху в майбутнє. І перша Небесна тисяча навіть не Чорноволом починалася, і навіть не ним продовжилася. Що ще має вибухнути в нашій свідомості, аби ми навчилися берегти те, котре втрачати не маємо права?

Те, чого не трапилося з Чорноволом, як з його ровесником і однодумцем Стусом в таборах, комусь довелося завершити уже в Україні, вибореній Чорноволом і його побратимами.

На місці держави, в котрій аби не сісти, треба було вставати при кожній появі вождя на трибуні, нарешті постала наяву вистраждана поколіннями винних і невинних Україна. Та виявилося, що легше вибороти омріяне, ніж збудувати реальне.

Вже тоді ходив гіркий жарт: продається територія з видом на Чорне та Азовське море для будівництва незалежної держави. А огром таких, як Чорновіл збудували би, не розпродуючи.

Тому, стартувавши на Бориспільському шосе, повзуче, навіть цинічно почалася дечорноволізація української політики. Коли навіть розколотий Рух зоставався з живим Чорноволівським крилом, вирок став очевидним, виконання – невідворотним…

Я далеко не прихильник конспірології, але дуже дивний збіг: Чорноволова зірка закотилася якраз тоді, коли почала сходити зірка Путіна. Якраз тоді, коли Україна й Росія були як дві сполучені посудини. Там кашляли, а тут «здравія желалі». Ніяка ера Путіна там неможлива була б за епохи Чорновола тут. А дечорноволізація Руху і України тривала. Сходили зі сцени, а то й у кращі світи відходили ті, котрі починали, вміли, знали, діяли…

Поволі забулися Калинці, відійшов у засвіти непочутий і недоусвідомлений Сверстюк, зрідка ще чути Глузмана. А на авансцену виходить цинізм неміряний і пофігізм проплачений…

Зацитую самого себе зі статті ще початку третього тисячоліття «Хай мертвий відкриє очі живим»:

«Час показує, на чиєму боці правда, а на чиєму – перемога. Я не думаю, що народ вагається, котрому Вікторові нині вірити. Але боюсь, що не за горами пора, коли не повірять жодному».

Історія не терпить ні умовностей, ні умовних відмінків. Нема практики, аби переконатися, як було би при Чорноволові. Тій практиці просто не дали відбутися.

На зорі незалежності однієї з найуспішніших країн кілька амбітних небідних людей вирішили висунути у президенти одного зі свого кола. Ні радіо, ні телебачення тоді ще не було. Тож ініціатори роз’їхалися по країні, аби вивчити громадську думку. І з’ясували, що далеко не найдостойнішого з них знають і поважають найбільше. І було прийнято єдино правильне рішення: засобів і часу, аби змінити громадську думку, нема. Тому всі стали працювати на перемогу найвідомішого. Хоч, повторюю, не найавторитетнішого серед них. І він став президентом. Не їхнього клану, а всієї країни.

А тепер згадаймо перші президентські вибори в Україні. Замість того, аби прагматично поставити на Чорновола, люди, котрі немало зробили для того, аби Україна була незалежною, самі подались у президенти. Чим усе закінчилося і відгукнулося, відомо. Урок був не в тому, що програли Кравчукові, котрий переграв усіх демократів, разом узятих, а в тому, що всій Україні, і насамперед майбутнім політичним опонентам було продемонстровано, що в демократичному таборі принцип «розділяй і владарюй» ніхто скасовувати не збирається.

Трішечки перефразуємо давно відоме: де три українці, там жодного гетьмана.

Недавня історична практика показала, що один електрик може зробити більше для свого народу, ніж колишні секретар ЦК, парторг заводу, шанувальник минувшини, колекціонер тюремних строків, ба навіть успішний бізнесмен, разом узяті. Просто треба бути одержимим національною ідеєю, котра в того народу звучить чи не найкоротше в світі: « Єстем поляк». Просто треба хотіти бути і бути символом, прапором…

Історія не визнає жодних якби... Та все ж подумки закриймо очі і уявім собі Чорновола-президента... При чому через скельця критиканів глипнім... Ну, мовляв, дисидент, політик, не господарник... Про Валенсу вже згадували –електрик, що з нього хотіти... Згадаймо ще Вацлава Гавела – драматург, а яку Чехію народові залишив...

До речі, дві цитати від нього не будуть зайвими у нашому контексті:

«Якщо й існує щось на зразок національного інтересу, то ним повинна стати охорона мови». І ще одна: «Краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу».

Цікаво, що у нас – двадцять сім років помилок, чи ще двадцять три роки саботажу?

Франьо Туджман, в часи Югославії – хорватський дисидент, публіцист, а як повернув своїй Хорватії загарбані у неї землі. І ніяких законів про деокупацію... Просто сильна Хорватія клацнула затвором, бо таке право справжніх, гідних, незаплямованих...

Можна продовжити... Та чи треба? Хтось може подумати, чому це на ювілеї Чорновола цитую всіх, крім нього. Та тому, що той, хто знає спадщину Вячеслава Максимовича впізнає у цих цитатах і в цих діях його. Це до питання «що було би, якби?».

Повернімось до наших реалій... Не подумайте чогось такого… У нас класні міністри… Просто народ їм попався лукавий якийсь: то забагато їсть, то задовго живе…

Пам’ятаю, на тій шаленій межі 80-90-х XX ст. практично визріла і наша національна ідея, котру успішно пустили юзом. Згідно з нею, Україна мала бути такою, де українці живуть гідно, росіяни – краще, ніж в Росії, євреї - краще, ніж в Ізраїлі і т. д. В результаті українці в Португалії, Італії тощо живуть краще, ніж в Україні. Стосовно росіян, євреїв та інших – можливо, їм колись таки буде краще на нашій землі, ніж удома. Та чи доживуть доти на цих просторах українці як такі?

Заперечивши відоме визначення держави як апарату класового гноблення ми будуємо державу як апарат гноблення касового. Найяскравіший приклад – тарифи. Скажете, що вони – справа приватна. Відповім: у нас держава є приватною в руках тих, котрі тарифи ці малюють. До загальновідомого «Хто не скаче, той москаль» аж напрошується - «А хто скаче, той тариф». Ми раптом забули, що нема і не може бути більшого інвестора, ніж масовий внутрішній споживач.

Це предметно довів Рузвельт, виводячи Америку з жорстокої кризи 30-х років. Але він любив свою Америку до глибини своєї американської душі, тобто до глибини власної кишені.

Дайте жити людям – будете жити самі, і потреба в шестиметрових парканах і двометрових бодігардах відпаде сама собою.

І не треба нам, сірим, розповідати, яке то благо - мінімальна зарплата в 3 200 гривень зі щедрої панської руки. І при тому сором’язливо замовчувати, що цих 3 200 не успіхами економіки забезпечено, а Міжнародним валютним фондом продиктовано. Бо він, як з’ясовується, ставить умову: ті, кому зичать гроші, не повинні збирати комунальні послуги з населення, якщо в того населення нема гарантованих чотирьох доларів заробітку у день. Тобто 120 доларів у місяць, а на тодішні гривні якраз 3 200. Димова завіса у переддень оприлюднення електронних декларацій вийшла просто розкішною. А що сталося з цінами і реальними доходами, то вже цілком інша тема.

Багатому й сильному народові жоден із його сусідів не наважився б розказувати, якою у нього має бути мовна політика, тим більше, що вона, ця політика, – мало не зразок терпимості і толерантності.

Не моє спостереження, мова в усіх розвинутих народів є надважливим чинником формування внутрішнього ринку. Бо то суспільна аксіома. Покоління, виховане на чужій мові, культурі, ставши самодостатнім споживачем, піде купувати чужий товар, бо у його свідомості сидітиме черв’ячок меншовартості, поселений туди з дитинства.

Це може не стосуватися конкретної людини, але цілих поколінь – абсолютно точно. За культурною (читай, мовною) експансією іде експансія товарна і пастка закривається.

Комусь може здатися, що не час про це говорити, бо війна, «бо Путін нападе». Та й подія урочиста – 81 рік від народження людини, котра була совістю української політики. Не час? А за що він тоді боровся? За що загинув? Аби сини і доньки гордого народу гнули спини на благо свого і чужого дядків?

Чим довше триває нинішнє продовження нашої 300-літньої війни, тим глибше починаєш розуміти великого француза Поля Валері. Він як у воду дивився:

«Війна – це коли геть незнайомі між собою люди убивають одне одного во славу і на благо людей, які чудово знайомі, але не вбивають одне одного».

Знаєте, цинізм таки зашкалює. Є така психотерапевтична метода – нейролінгвістичне програмування. Такий собі гадючий спосіб за допомогою слова залізти у вашу свідомість і фактично програмувати зі статистичною похибкою вашу поведінку. То абсолютно протилежне до надокучливого «скільки не говори халва..».

Геббельс свого часу казав, аби неприйнятне стало прийнятним, повторіть його майже 700 разів і спільнота – ваша. Такий собі словесний 25-й кадр.

Практично не дивлюсь телевізор. Але якось проходжу мимо – реклама. Не товар продають – душу купують. Лагідний, мов кроляче хутро, голос колишнього прем’єра розказує, як то добре гнити в окопах, аби Путін не прийшов. Так усе по-домашньому, хоч до рани той голос у госпіталі прикладай. Це вже було. На якомусь там році Другої світової, зрозумівши, що «За Родіну, за Сталіна!» не спрацьовує, вождь усіх часів і народів дозволив по радіо і в окопах співати «Землянку», «Синий платочек» і т. д.

Душу, душу треба було мобілізовувати. Ось і тут починають добиратися… Ніби ми забули про ганебну стіну на східному кордоні. Ніби не знаємо чиї душі, а чиї гроші на бруствері і на кону у цій війні. Цирк було поїхав, але він повернувся. І фокусник у чорних окулярах виймає з потертого циліндра того самого кролика.

Народе, скоро вибори… Отож тобі через вуха твої чуйні хочуть залізти в душу. В цій війні є герої і несть їм числа. І честь їм, і слава… Але є й мерзотники. Бо ж не може народ помилятися, з правіків стверджуючи: кому війна, а кому мама рідна.

Людська природа все намагається пізнати в порівнянні. Дивишся на наш цирк під куполом і поза ним і пригадуєш Джонатана Свіфта з його ліліпутами і Гулівером. І виглядає наш, не велетенського зросту, Вячеслав Максимович таким Гулівером на цьому острові ліліпутів, ім’я котрому - український політикум. Якщо сказати одним реченням, то Чорновіл був Гузаром нашої політики. Хай зовні цей збіг і не впадав в око, бо в різних середовищах були знаковими ці люди, але кожен із них світився совістю, мудрістю, жертовністю.

Коли хто сприймає сказане тут за спробу розхитати і так розхитаний човен, на борту котрого вже облазять букви «Україна», то це проблеми його хворої уяви і не більше... Просто не було би п’ятого березня 1990 року і 24 серпня 1991 року, якби ми, йдучи за Чорноволом і Рухом, не говорили тоді людям і собі правду. Хоч комусь злорадному увижається напис «Titanik» на нашім облавку, але це також проблеми такої ж хворої уяви.

Айсбергів і рифів по нашому курсу не злічити, але в цьому житейському морі плавають кораблі усіх сущих на планеті народів і поколінь...Ми не хочемо від своїх капітанів і штурманів готовності останніми покинути борт...Тому що не хочемо у світовий ефір панічно посилати сигнал «SOS».

Ми хочемо, аби наш корабель плив і на ньому гордо майорів, хай і закривавлений та пожмаканий, але наш прапор... Бо на ньому кров Чорновола, хлопців з Небесної Сотні, всіх, хто впав і впаде ще на бруствери нашої Східної, не громадянської, а справді вітчизняної війни...

Ми по-людськи горді з того, що були рухівцями Чорноволівського призову. Чи було нам тоді страшно? Було. Але ми своє відбоялися. Коли танки пішли на Вільнюс, коли саперні лопатки кроїли голови братам-грузинам, коли гранати вибухали у міськвиконкомі і коли перший пам’ятник Бандері підривали. Ми своє відбоялися.

Але совість і руки залишилися чистими. Чи страшно нам тепер? Страшно від того, що залишаємо дітям і онукам колись 16-ту економіку Європи у паралітичному стані. Ми довбаємо тунель і маємо бути дуже пильними, аби світло в його кінці не стало фарами ще одного "КамАЗа".

Дякуємо, пане провіднику, що були з нами. Дякуємо, що ви є тут, між нас і віримо, що залишитеся з нами не тільки в бронзі, скромному гомоні свят, а й на будові недобудованої України. Колись цей довгобуд має завершитись.

Слава Україні!

І пам’ять Чорноволу!

Сподобалась публікація? Поширте її на Facebook