Коли зустрічаєш такі дописи в соцмережах, хочеться поділитися ними з нашими читачами, тим більше якщо про це просить сам автор. У ньому виражена уся біль за нашу Україну і за наш народ. У ньому - увесь потужний сплеск ненависті в бік росії і її громадян - росіян-рашистів-фашистів, котрі десятиліттями називали нас братніми народами, а нині вдарили ножем у спину і далі продовжують розповідати про те, що вони нас рятують. І самі в це щиро вірять?! Але так врятували, що десятки тисяч українців втратили життя, здоров'я, близьких, залишилися без житла, взагалі без нічого... Ці люди (хоча їх важко назвати людьми після того, що їхня армія чинила і чинить в українських населених пунктах, і того, що думають і розповідають про так звану "спєцопєрацию" прості російські громадяни) відколи існує їхня Рассєя, хизувалися своєю культурою, своїми культурними здобутками, а насправді показали, на яке дно моралі, культури, духовності вони впали. І їм ще довго з нього не вибратися. Мабуть, після такої "братньої допомоги" на десятки, а то й сотні років відносини між нашими народами не зможуть бути відновленими. Українці, особливо російськомовні, остаточно позбулися ілюзій щодо дружніх намірів росії. Адже горе, якого завдали нашим громадянам, нашій державі, неможливо забути, неможливо пробачити...

"Кожного разу, коли ви будете говорити про вєлікій рускій балєт, я буду розказувати вам історію неодноразово зґвалтованої на очах у батьків, а потім викраденої російськими нелюдами молодої вчительки з Броварів. Про десятки, а може й сотні зґвалтованих українських жінок... Часто на очах у дітей. Про 15-16 річних дівчаток з Бородянки, які зазнали страшного насилля кадирівцями. Про тіла п’ятьох зґвалтованих молодих дівчат, вбитих і залишених прямо на дорозі. Про оце мерзенне «будем тра*ать хохлушек» в перехватах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руській балєт.

Кожного разу, коли ви будете мені говорити про вєлікіх руських композіторов, я буду вам розказувати історію дівчинки, на очах якої і її маленького брата в маріупольському підвалі не один день помирала їхня мама. А потім з трупом мертвої мами діти були вимушені й далі ховатися в підвалі від обстрілів. Про хлопчика з Гостомеля, на очах якого російські солдати застрелили його батька, а потім хотіли вбити і сина, але той вижив. Про дівчинку, якій вистрілили прямо в обличчя. Про малюка, який утікав з бабусею в човні. Бабуся втопилася. А хлопчика шукали майже місяць. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімих вєлікіх руських композіторов.

Кожного разу, коли ви будете говорити мені про вєлікую руськую живопісь, я буду вам розказувати про розстріляних в спину мирних українців в Макарівському районі. А перед тим, як застрелити, орки зав’язували їм руки. Про сотні трупів на вулицях Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Про братські могили у дворах житлових кварталів. Братські могили мирних мешканців донедавна затишних і безпечних міст. Братські могили. В 21 столітті. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую руськую живопісь.

Кожного разу, коли ви будете мені говорити про вєлікій рускій тєатр, я буду вам розказувати історію жінки з Броварського району, з будинку якої російські мародери, відступаючи, знімали металочерепицю. Про танки і БТРи «другої армії світу», навантажені по вінця награбованим в українських домівках. Крадені телефони, планшети, телевізори, пральні машинки, килими, прикраси, пляшки з алкоголем, сковорідки, одяг, іграшки, взуття – все, що траплялось на шляху цим виродкам. Про те, як діставшись до Білорусі, вони наввипередки відправляли награбоване своїм родинам в росію. Про те, як торгували краденим на білоруських базарах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський театр.

Кожного разу, коли ви будете говорити мені про вєлікоє рускоє кіно, я буду розказувати вам про жорстоко розстріляних коней в конюшнях на Київщині. Про заморених голодом і спрагою тварин зоопарку в Ясногородці. Про спалену після вибуху шкіру оленяти. А тепер максимальне дикунство… - про вбитого і з’їденого російськими окупантами алабая. Так, алабая. Так, собаки. Так, з’їденої. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімоє вєлікоє рускоє кіно.

Кожного разу, коли ви будете говорити мені про вєлікую рускую літєратуру, я буду вам розказувати про десятки перехватів розмов російських солдатів з їхніми матерями і дружинами. Розмов, у яких крім на*уя та нах*й нічого нема. Розмов, в яких дружини замовляють, що їм вкрасти в українських будинках. Розмов, де матері сміються, коли синочки розповідають, як їхні побатрими гвалтують хохлушек. І якщо з цих розмов викинути всі мати, в них лишиться хіба що «прівєт» і «пока». Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую рускую літєратуру.

Більше нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта. Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким нема місця в цивілізованому світі!

А багатостраждальні новоспечені руські дисиденти в затишних квартирах Берліна, Лондона, Ларнаки, Мілану, Тбілісі, Астани, Відня та інших тимчасових прихистків, хай ідуть за маршрутом руського корабля, гордо несучи в руках вєлікую рускую культуру!