Якось, їдучи автобусом із Бремена через Дрезден до Галича, я знайшов на сидінні книжку «Історія України». Хтось, певне, коли сходив у Львові, забув її. У Львові вийшли майже всі, тому на південь через Галич, столицю Галичини, далі поїхало лишень шестеро пасажирів та двоє водіїв, один з яких спав на задніх сидіннях після ночі за кермом.

Я навмання розгорнув книжку і почав читати. Відразу натрапив на Першу світову війну. Цей підручник, гадаю, належав студентові, бо геть був затертий. Параграф, що розгорнув, описував «Талергоф», перший в Європі концтабір, призначений для «руських людей» Галичини. Хто такі ці «руські люди», я не знав, як і всі галичани, котрих після Першої світової почали називати українцями. Тим-то мене зацікавило це означення, і я зачитався. Правда, оскільки автобусом трусило на занедбаній галицькій дорозі, читав поволі. Дізнавшись, що той концтабір розташовувався поблизу австрійського Граца, пригадав, що колись бачив статтю у віденській газеті про те, що під злітними смугами летовища в Граці знайшли тисячі тіл замордованих в’язнів якогось концтабору. І тепер ось я взнав, що то був «Талергоф».

Десь я вже чув цю назву, щось дуже знайоме зажевріло мені в умі. В книжці, що знайшов, я вичитав, що першу партію галичан, «русофілів», депортували солдати австрійського Грацького полку до «Талергофу» 4 вересня 1914 р., і проіснував концтабір чотири роки. Через нього загалом перейшло і не повернулося 30 тисяч людей. Чи не всіх їх повісили чи закатували. До зими 1915-го в «Талергофі» не було бараків, і люди лежали на землі без даху над головою в дощ і мороз. Повно люду згинуло од холоду і тифу. І то були переважно представники інтелігенції зі Львова, Галича, Чернівців, Тернополя...

Жорстокість німців, яких прозивають австріяками, мене не здивувала. Дивувала кількість так званих «русофілів». Звідки серед нині найбільш національно свідомого населення, серед галичан і буковинців, затятих патріотів України, тоді, 1914-го, назбиралося стільки «люблячих Русь»? І раптом я пригадав, де видів те слово – «Талергоф». І воно теж пов’язано з автобусами. У дитинстві, яке я провів на берегах Дністра, в Галичі, щотижня з батьками я їздив до маминих родичів до Івано-Франківська. Тоді автостанція в Галичі, давнім граді під Замковою горою із замком на її вершині, розташовувалась поміж старовинним металевим клепаним Старим мостом та незруйнованою тодішньою владою більшовиків церквою Різдва Христового, стіни якої мали би пам’ятати ще Рюриковичів.

Через те, що за «червоних» автобуси ходили не надто часто, доводилось чекати їх годинами. Тож я полюбляв ходити довкола церкви й оглядати її тисячолітні склепіння та височенний хрест біля передньої стіни. В його піщаного кольору форму вкладено було чорні таблиці з написами на староруській мові, – не українській, якої нас навчали в радянській школі. Тоді, в дитинстві, я не міг розібрати давно в Галицькому краї забуті літери – старослов’янську кирилицю. Втім, слово «Талергоф» я розібрав. Потім мій тато якось прочитав мені і решту слів, точніше – перелік із 20 прізвищ.

Що то були за люди, я став здогадуватися, коли знову схилився над знайденою на чужому сидінні книжкою з історії України. То були імена мучеників «Талергофа», взятих із Галича. І всі вони були… «русофілами», яких австріяцька влада під час війни схопила тут-таки, у цім місті над Дністром, і потягла у передгір’я Альп, у Грац. І враз мені пригадалися розповіді тата про його діда, князя Івана Теодоровича, який мав на цій великій ріці судно для перевезення пасажирів у Заліщики.

Тато тоді, на тій автостанції, розказував, що коли у Першу світову війну 1914-го Російська імператорська армія заволоділа Галичиною, то все населення вітало її з квітами, мов братів, як визволителів від чужоземного гніту. Галичани тоді надіялись приєднатися до Російської імперії, до Русі, до своїх. Усе те покоління – прадіди сучасних західних українців, «бандерівців»! І це здається просто неймовірним нині, коли саме на галичанах стоїть-тримається незалежність України. Що ж це таке?!

У параграфі писалося, що всі галицькі люди себе називали русинами, або руськими, бо пам’ятали власне походження від Київської Русі, і розмовляли староруською мовою, а не полтавським діалектом, який за радянської влади взяли за основу літературної української мови й стали насаджувати в школах.

Австріяки з початком Першої світової почали «дике полювання на галичан», які себе затято називали руськими, а мову свою – руською. Татусів і мамусь майбутніх «бандерівців» ловили за руську самоідентичність і везли тисячами до концтабору «Талергоф». Там їх усіх морили холодом, катували, вішали…

Мені просто не вірилося в те, що я читав. Невже затяті українці сучасної Західної України ще чотири покоління тому і «не знали», що вони українці, і вмирали на шибеницях австріяків, бо коли ті їх питали, хто вони, то відповідали цілком природно: «Руські ми, з Галича». Хто ж тоді навчив наступне покоління, нас, що ми – українці? Настільки навчив, що аж ми стали запеклими патріотами не Русі, як наші прадіди, а… України.

Далі у тім параграфі я вичитав ще дещо, що мене дуже здивувало: перед шибеницею, коли австріяки питали у в’язнів «Талергофа», чи визнають вони себе руськими, чи українцями, то якщо галичанин казав, що він ладен бути «українцем», його не вішали і пускали додому. «Чому так?» – не стримався я й відсахнувся від книжки…

– Які ще українці? – здивовано казав дід, наш сусід, 1991 року, коли Україна раптом стала незалежною. – Наші предки звалися русинами. Українці – то на сході.

– Ви не патріот? – злісно відказав я йому тоді, і став його ворогом назавжди.

Він проживав у Галичі на вулиці Ярослава Осмомисла, галицького руського князя із династії Рюриковичів. Я теж там жив... Утім, я думав: чому австріяки відпускали галичан-українців, а руських галичан немилосердно страчували? Відповідь на це я знайшов у передостанньому абзаці того параграфу, в якім писалось, що Австрія у роки Першої світової війни фінансувала потреби східних українців, за походженням половців, – а не русичів, як галичани, – щоб ті боролись за відокремлення Окраїни, цебто України, від Російської імперії, аби ослабити її… Після Галича я понад 15 літ жив на сході України, на Київщині, і знав достеменно, що ментальність східняків зовсім інша, що ті дуже відрізняються від галичан, що вони не те що іншої національності, а й ніби іншої раси. Половці прийшли у степи Північного Причорномор’я ще за Київської Русі, у 800 році. Чинили набіги на руські землі, а згодом захопили її, коли об’єдналися з монголами, й так і осіли тут у часи ханського гніту. Проживаючи в умовах матріархату, вони «культивували» хамство й неповагу до старших чоловіків, а також возвеличення жінки – і цей звичай зберігся там повсюдно й донині. Поклонялись вони половецьким бабам. А їхні відьми й досі те коять.

Східні українці – це кочівники з «бабою-вождем», старою ворожкою, без усвідомлення своєї землі й державності, без чоловічої честі. Спершу половці втратили власну мову – уйгурську, потім – і половецьку, монгольську, українську, а тоді всі перейшли на російську. Хто їх упокорював, тому вони і віддавались. А от у Галичині люди затяті: сто років тому стояли за Русь, а тепер – за Україну…

До мене поволі почало доходити, що десь тоді, поміж баталіями Першої світової війни, галичани втратили власну руську мову й ідентичність і стали… затятими українцями. І ще й якими фанатичними захисниками всього українського, всієї половецької «вишивальщини і шароварщини»! У часи татаро-монголів східні українці були мусульманами. А вже за козаків, що половецькою мовою означає «холостяки», раптом стали фанатичними православними. А потім узяли російську мову, бо віддалися під руку царя московського.

Я став пригадувати, як зі мною розмовляв мій тато біля того хреста – пам’ятного знака у Галичі, про «Талергоф», і як він не боявся називатися руським. Навколо гудів дикий більшовицький соціалізм, і галицьку мову прозивали сільською, а в школі ганьбили за будь-яке слово, підхоплене від літніх людей, прозиваючи таку дитину селюком. Це я добре пам’ятаю. Так-от із руських галичан австріяки й комуністи зробили з нас українців. І дуже затятих українців, які… забули прадідівські шибениці «Талергофа».

– Твій прадід, мій дід, князь Іван Теодорович, теж Рюрикович, коли російська армія відступала з Галичини, разом з багатьма галичанами поїхав в евакуацію на схід, – сказав мені, дитині, мій тато Стах.

– Їх завезли в потязі на Кубань, усіх відомих руських шляхтичів та інтелігенцію, і там вони жили три роки – до 1918-го, аж поки більшовики не зчинили переворот, а тоді вернули в Галич. То якби мого прадіда і його дітей, один з яких був моїм дідом Теофілом, тоді шестилітнім, не врятували евакуацією, то їх би теж забрали до концтабору «Талергоф». Мудрі повірили і покинули своє все тут на час Першої світової війни, як мій дід свій замок на горі й корабель на Дністрі. А от ліниві галичани не покинули свого майна і дочекались розлючених поразками австріяків, про яких писав Хемінгуей, коли воював в Італії, що вони жорстокі, як інквізитори. Австріяки стали всіх виловлювати, хто звикле, як завжди, казав, що він із руських, і мова у галичан – руська ще з часів Галицько-Волинського князівства, «тому нею і спілкуємось», – просто на вулицях, і відправляли в той концтабір.

Мій тато любив Хемінгуея і прищепив мені любов до його творів. Здається, американець писав про те в романі «Прощавай, зброє!». Мені й досі дивно, як мій тато не боявся мені, малому, те казати, перебуваючи поміж «затятих українців»…

– То ми українці чи руські? – запитував я.

– Ліпше мовчи про це, бо наші люди настільки запеклі щодо своїх ідеалів, що й чужі їм легко прищепити, – відповідав він. – Тоді вмирали за Русь, а їхні діти, вже в УПА, – за Україну. Нас обдурили. Австріяки.

Згадуючи розмову з татом біля того пам’ятного знака мученикам «Талергофа» коло церкви в Галичі, я непомітно для себе задрімав. Втома долала, бо ніч без сну на польськім кордоні та в дорозі давалася взнаки. А ще ж від прочитаного і згаданого ледве не заболіла голова, тож сон мене спас від болю. І поки автобус віз мене на південь, до Галича, мені наснилося, як на ешафот з нетесаних дощок вивели чотирьох в’язнів.

Було морозяно, пролітав сніг. Перед ними лежали і не вставали тисячі людей, покриті інеєм, а поряд стояли двоє офіцерів із дзюбками на залізних касках. Вони чотирьом в’язням руки зв’язали колючим дротом за спинами. То були три чоловіки в дорогих костюмах-трійках, виваляних у багнюці і в снігу, та жінка в чорному пальті та в білому багатому жабо. Їй було десь за тридцять, і вона була смуглявою й гарною, немов гуцулка, і шляхетною, як русинка.

– Чи визнаєте себе, пані, українкою? – запитав ввічливий австрійський офіцер німецькою, яку я добре знаю, тому вві сні зрозумів.

– Нє! Я є галичанков, я є нащадков руського Галицького краю! – вигукнула жінка.

– А ви? – звернувся австріяк до трьох чоловіків, дивлячись на них так, як через літ 20 опісля нацисти дивитимуться на неарійців.

– Заткайсі, дойче шайсе! – зашипів один з них, вусань і здоровань, у професорських окулярах. – Галичани не продают свою мову, руську, і свого наріду, галицького.

– Lass uns das machen! – наказав старший офіцер з вусиками і нагайкою, котрий стояв унизу і якого я спершу вві сні не розгледів. – Im Namen des Kaisers…

Солдати натягли на шиї чотирьох приречених петлі. Двоє сильно пручалися, а один навіть копнув солдата у живіт і той злетів з низьких дощок пикою в багно. Вояк вульгарно вилаявся німецькою, як типовий австрійський бауер, устав і знову поліз нагору. Інші солдати здужали впертого галичанина і підбили під ним стільчика. Той повис...

Жінка пустила сльозу і вигукнула: «Люде галицькі! – вона зверталась до лежачих в’язнів на полі перед плахою, які не в силах були ні стояти, ні лежати, бо так заклякли на альпійськім морозі. – Котрі зо вас сі вернут з Божої ласки до рідні в Галичину, ті дайте тамка знати людєм нашим, шо ми не поступилисі псам-катам німчурським, шо відстоялис ми нашую варту на путі од Русі до непідлеглої Галичини і Лодомерії, і не продали їм вєри нашої і не спаплюжили нашу руську мову. Боже, бережи Галича, Боже, бережи Русь!..

– Бережи, Боже, – підтримав її плечем зв’язаний вусань в окулярах, коли та прийняла зашморг на тонку свою шию, на білосніжне жабо. – Не плачте, сестро. Діти-внуки будут віками пам’ятали нашу подвигу в ім’я Русі, в ім’я короля Данила Галицького, в ім’я руської правди і вєри нашої! Ми – Галич!..

Пережитим уві сні я сильно перейнявся. Аж скочив на ноги, виронивши з колін «Історію України» у бруд, під ноги, і вигукнув, вторячи пані зі сну: «Ми – Галич!»…

– Ще не Галич, ще тільки Перемишляни, – раптом хтось сказав позаду мене.

Оглянувшись, я зобачив заспаного другого водія автобуса, який прокинувся і йшов до переду. Його скуйовджена шевелюра потребувала втручання, і він прилизував її двома долонями. За вікном справді було містечко. Сонце сліпило ще більше, бо вперто повзло до полудня. На вулиці і на тротуарах тут не лежав сніг, як у Львові.

Я сів і підняв з підлоги книгу. Мені захотілось кави, тому коли автобус нарешті став на десять хвилин – так оголосив заспаний водій, я пішов надвір і відразу натрапив на малу крамницю і в ній повидів кавовий апарат. Кава була дуже міцною. В апаратах завжди кава не така, як удома. Я вийшов з крамнички і став біля автобуса, аби не пропустити від’їзд. Над двома будівлями навпроти тріпотіли на вітрі жовто-блакитні прапори, своїми кольорами символізуючи український степ, а подалі виднілось червоно-чорне полотнище – стяг українських націоналістів.

Ці символи точно придумали на сході України, а потім віддалися росіянам, а галичани стали за них уперто вмирати. За один день моє самоусвідомлення перемінилося, мов хтось очистив джерело. Коли я повернувся до свого місця в автобусі, то знайдену книжку з історії вже свідомо розгорнув на наступному параграфі після «Талергофа». Мені стало цікаво, як наступне покоління пам’ятало подвиг галичан 1914-1918 років.

Я натрапив на опис утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Автор підручника писав, що австрійські жовніри настільки залякали мирних жителів Галичини, хапаючи їх посеред білого дня просто за руську мову, що ті стали на вулицях Львова, Станиславова, Галича відповідати, буцімто вони українці. Так їх навчили ті, які вижили в концтаборі «Талергоф», бо інакше вижити було неможливо.

До того ж у параграфі ще й писалося, що утворення ЗУНР 1918 року фінансували саме з Відня – щоб не віддати Галичину полякам чи росіянам. Спершу австріяки хотіли об’єднати київську УНР із ЗУНР, однак делегація зі Львова, яка побувала в Києві, не погодилася, заявивши, що східні українці – інший народ і за мовою, і за релігією, і за ментальністю. Тому й постало тоді дві України. А потім Петлюра зрадливо підписав союз з поляками і ті пішли на Львів. Росіяни ж згодом напали на Київ і приєднали УНР до СРСР.

Опустивши книгу, я глянув у вікно – там почалось Опілля, де найгарніші в усьому світі ландшафти, де лани вкривають кольоровими килимами пагорби… Власне, цей етнорегіон так і називається тому, що колись ця частинка Галичини була лісом, а потім з неї зробили поля – ополили. Посеред Опілля є гора, яку видно було з автобуса, і називається вона по-галицьки Обельницею. Від неї походить прізвище графів Обельницьких, теж моїх родичів. Ясне сонце заливало луги від краю до краю яскравими променями, від чого ще жива трава аж сяяла інеєм.

І тут пригадалося, як тато розказував про те, що сталося з моїм прадідом, князем Іваном Теодоровичем, коли він вернувся з евакуації і застав ЗУНР. Поляки тоді засіли були в тім Старостинськім замку, висадили в повітря міст через Дністер, тож мій прадід власним кораблем перевозив львівських українських, чи то руських, солдатів на замковий берег. Поляки стали з гармат гатити по прадідовій хаті над Дністром, щоб спинити його. А в тій хаті сиділи, в пивниці, його дружина з двома хлопчиками, один з яких – мій дід, а другий – його молодший брат. Стодола згоріла в саду, стайні дах побило, але прадід не здавався. Не здався, проте вночі поляк підкрався до його човна і з-за корми застрелив мого прадіда.

– Лишилася моя бабуся з двома дітьми в недобудованій хаті, а навколо в Галичині запанували поляки аж на двадцять літ, до 1939-го, – розповідав мені тато. – Твій дід виріс і запрацював на колії, а його брат Ярослав став моряком – забрали його служити на польський балтійський флот.

– То його тато воював з поляками, загинув, а його молодший син став польським військовим моряком? – здивувало мене тоді, ще навіть малого.

– А що мав робити, якщо влада польська, і призиває от до армії, на обов’язкову військову службу?

– Чому я його не знаю?

– Він там залишився, женився, мав сина, а 1939 року, коли німці напали на Польщу, загинув у Гдині на своєму кораблі, – відповів тато мені, і я ту фразу запам’ятав на все життя, і ось зараз згадав…

Раптом я знову задрімав, і мені наснилися ті самі троє чоловіків і вродлива жінка, яких вішали австріяки. Але вони були живі, й перебували… в польській тюрмі 1939-го, в одній камері з єдиним заґратованим віконцем під стелею. Чоловіки й жінка сиділи на голій підлозі і розмовляли.

– Справа Степана Бандери – вірна справа, – казав вусань в окулярах.

– Вільна Українська держава – від Сяну до Дону. Ми будемо єдині і вільні.

– А мого сина забрали поляки до свого війська, – сказала жінка. – Йому дали файну форму, з орлами. Буде уланом. А я тут сиджу. За націоналізм.

– Уланом? – перепитав інший чоловік, що сидів біля світлого відображення вікна на підлозі і креслив по нім пальцем. – Най сі вчит воювати – скоро ми поженемо ляхів з наших теренів і нам будуть потрібні навчені жовніри.

– Від Сяну до Дону – це таки велика територія, – сказав перший, і я зрозумів, що вони остаточно стали вважати себе українцями, хоча ще 20 років тому були руськими з Галичини. – Вільні люди в сім’ї вільній, новій...

Раптом двері відчинилися і вбіг низькорослий польський наглядач з криком: «Война! Курва! Нємци напалі!» Він лишив двері відкритими, мовби звільняючи в’язнів.

– Ну, от, – сказав один з тих, які відмовчувались, – тепер і нас заберуть до войска польського. І ми теж будемо вчитися воювати… за родну Польску, яка не зґінела.

– Ми ніколи не боротимемось за Польщу, бо ми галичани – українці, у нас є Степан Бандера! – зарепетував перший. – Ходімо додому.

– А мій син улан! – схлипнула жінка. – Він уже жовнір. Матір Божа, він піде воювати з німцями! Він служить у Галичі…

Зненацька я прокинувся, бо автобус різко став, і аж вигукнув за тією жінкою: – У Галичі…

– Ні, в Рогатині, – сказав водій, який підвівся з-за керма. – Стоїмо чверть години.

За вікном видно було автостанцію в Рогатині. Саме з цього міста походила Роксолана. До речі, її перейменували турки з Насті на Роксолану, бо роксоланами прозивали русичів. А східних українців прозивали хохлами, бо слово «хохол» татарською мовою перекладають, як «жовто-синій». Тобто вони розуміли, що ми два різні народи. Але люди з мого сну про 1939 рік уже не знали, що вони не українці. Їх обдурили націоналісти, які самі були обдуреними і хотіли об’єднатись у соборності з «хохлами», половцями.

Виходити мені не хотілось, тож я взявся читати. Розгорнув книжку аж на три параграфи вперед після початку Другої світової війни, на 1979-й, – на сорок років пізніше після нападу німців на Польщу.

До речі, того самого 1939 року на Західну Україну напав Сталін. А деякі галичани їх, росіян-більшовиків, також стрічали з квітами, бо пам’ятали російську армію 1914-го. Але то були літні галичани, руські, а молодь уже називала себе на той час модно, по-новому, українцями.

1941 року прийшли німці, нацисти, і ці молодші галичани радо стрічали вже їх, і створили дивізію СС «Галичина», бо так сталіністи постарались мордуваннями, виселеннями до Сибіру, розстрілами неблагонадійних, що аж ті, які чекали братів-росіян, пішли воювати проти них, за німців. Кого ж із галичан поляки встигли призвати до войска польського, ті погинули, перемелені німецькими гусеницями ще два роки перед тим.

Серед них загинув і мого діда брат – Ярослав, моряк. Цікаво було б почути, що сказав би з того приводу його тато, якого 1919-го застрелив якраз поляк. А що сказали б загиблі в «Талергофі», коли б їм, галичанам, розповіли, що через 22 роки їхні онуки добровольцями підуть до німецьких СС, аби бити руських?..

Параграф називався «Інтернаціональний обов’язок в Афганістані». І я згадав… істерію 1979–1989 рр. у моїй школі в Івано-Франківську, коли однокласники жваво займалися на турніках і брусах на шкільному подвір’ї, бо хотіли воювати в Афганістані, – а туди, в десантники, брали тільки з міцними м’язами.

Чому я те назвав істерією? Бо тоді так потужно працювала радянська пропагандистська машина, що праправнуки галицьких в’язнів «Талергофа», правнуки польських жовнірів, онуки вояків дивізійників та упівців, діти крикунів на першотравневих демонстраціях рвалися до Афганістану воювати з душманами, впокорювати їх для СРСР.

– Уявляєш, якщо ми приєднаємо афганців до Союзу, яка то буде величезна держава! А якщо ще Китай завоювати! – казав у тій школі мій однокласник Іван Малярчук.

– Ти хочеш туди? – запитав його Ромко Мекецей, який накачався більше за інших, і таки потрапив до Афганістану, загинув за Союз, і тепер його прізвище є у списку на надгробку в парку воїнів-інтернаціоналістів в Івано-Франківську, хоча його дід був «бандерівцем».

– Хочу! – замріяно відказав Іван Малярчук. – Це ж круто!

– І я! – мовив Ромко Мекецей. – Нумо ж качатися!

Згадуючи це, я задрімав і мені наснилися знову ті четверо із «Талергофа». Жінка мала на шиї не жабо, а червоний піонерський галстук. А четверо чоловіків на грудях поправляли комсомольські значки. Стояли вони біля пам’ятника Леніну, ще тоді цілому, в Галичі, неподалік церкви і хреста жертвам першого в Європі концтабору. Навколо тупцювало повно людей, бо їх зібрали на мітинг. Жінка виступала з червоної трибуни:

– Любі галичани, товариші! Проводжаючи сьогодні цих юних новобранців у лави радянської армії, ми з гордістю їм кажемо: виконайте гідно ваш справедливий інтернаціональний обов’язок, захистіть ідеали марксизму-ленінізму, – вона підвела погляд на лисого Леніна, обкладеного квітами, – і будьте готові до звершень на славу комуністичної партії Радянського Союзу.

– Завжди готові! – відгукнувся десяток ще писклявих голосів юнаків із рюкзаками за спинами.

– Учора привезли до села ще одного хлопця в цинковій труні, – сказав один із трьох чоловіків біля неї, вусань. – Привезли військові. Не дозволили відкрити. – До якого села? – запитав інший, той, що креслив пальцем по підлозі в польській тюрмі у вересні 1939-го.

– У Дитятин, – відповів перший. – Сина Родіона Клюби привезли. Малого Славка.

– У нього є менший брат, Павло, – сказала жінка тихенько. – Теж хоче в Афганістан.

– Проводжає своїх пташенят на подвиги, – сказав другий, заглядаючи поміж червоні стяги, бо помітив когось знайомого біля пам’ятника жертвам «Талергофа», а тоді повернувся до жінки і додав: – Проводжає на велику славу своїх завзятих синів, на славу КПРС, наш давній Галич…

Я аж підскочив і знову вигукнув спросоння на весь автобус: – Галич!

– Ні, Бурштин ще, – сказав водій, який ішов на задні сидіння досипати. – Вам ніяк не терпиться доїхати до свого Галича…

Бурштин вважають містом наркоманів. Там повно приїжджих росіян, які збудували теплову електростанцію, викопали водосховище на річці Гнилій Липі. В Галичі, де вона впадала в Дністер, колись був порт, в якому свого корабля тримав мій прадід, русинський князь, якого застрелив поляк 1919 року.

Бурштин називається так тому, що, згідно з легендою, на його місці загубила своє бурштинове намисто донька короля Данила Галицького, руського володаря Галицько-Волинського князівства. Не українського, не польського, не німецького, не австро-угорського, а галицького. Але того вже ніхто не пам’ятає, бо сталося то з принцесою Галицькою аж тисячу років тому. Відтоді галичани ким лише не називали себе і за кого тільки не воювали.

У Бурштині стояли недовго. Проїхались запиленим містом біля водосховища, під трубами електростанції, високими, з яких валить дим і вдень, і вночі. Ненавиджу промислові міста, особливо з гарними легендами…

У Галичі вийшов на Заріці. Заріка – це район Галича на лівому березі Дністра. Колись, до 1939 року, Заріка була островом. Зробив її островом мій прапрадід Теодор, одружений з графинею де Вільдштадт, тато котрої подарував своєму внуку Івану Теодоровичу того корабля, яким той потім перевозив бійців із ЗУНР на замковий берег Галича, через що його і вбили. Князь Теодор прокопав руками наймитів канал і так зробив Заріку островом. Більшовики після Другої світової засипали той канал, довжина якого була близько п’яти кілометрів, і єднав він прибережний масив Верби з річкою Гнилою Липою та портом. Дністер теж вони зіпнули – добували шутер з нього, рили землечерпалками, і ріка обміліла.

Я минув покинуту автостанцію поряд із залізничним вокзалом, на якому все життя працював мій дід. Земля під автобусами біля нього постійно провалювалася, що б не робили. Коли я був у Канаді, мій вуйко Костик розповів, що він ще шестирічним бачив, як на місці цієї автостанції енкаведисти закопували тіла вбитих німців. Тому там земля досі й провалюється. Тепер у Галичі немає автостанції, а та, ще старіша, поряд з церквою Різдва Христового, біля якої стоїть пам’ятний хрест жертвам «Талергофа», – на правому березі. Я міг вийти і там, але хотів зайти на маленький цвинтар на Заріці, де лежать і Іван Теодорович, і його син Теофіл, мій дід. Так я завжди роблю, коли приїжджаю сюди.

Після цвинтаря я пішов таки до центру Галича, під Замкову гору, через Старий міст на Дністрі. Дорогою минув ще раз автостанцію із закопаними німцями, а потім пішов повз пам’ятник «воїнам-інтернаціоналістам Афганської війни», моїм ровесникам. Біля нього я колись жив, через хату. Поряд з ним нині живе старий «стрибок», який свого часу служив росіянам, вбиваючи українських націоналістів, «бандерівців», а нині живе-поживає собі в незалежній Україні, а його синок на кожних виборах пнеться в мери Галича.

Старий міст, який будували теж за гроші мого прапрадіда, я перейшов через півгодини після цвинтаря. Міст ледве тримається й дивом не розвалюється. Нема австрійської влади, аби його ремонтувати. Одразу за мостом видніється якір – пам’ятник пароплавству на Дністрі. До речі, це якір саме з корабля мого прадіда Івана Теодоровича. Саме судно не знайшли. Кажуть, що його росіяни, як і більшість кораблів з Дністра, перегнали на Волгу, і навіть на одному з них знімали фільм «Волга-Волга». Може, якраз на судні мого прадіда.

Зійшовши з насипу мосту, я підійшов до церкви Різдва Христового. Тато колись казав, що вона раніше інакше називалась. От тільки не пам’ятаю як. Чомусь у Галичі люблять перейменовувати все старе, як-от Старостинський замок стали називати Галицьким. Біля церкви, як і в моєму дитинстві, стоїть донині піщаного кольору високий хрест – пам’ятний знак жертвам «Талергофу». Цього разу, після того, як прочитав знайдену книжку в автобусі, я подивився на нього інакше. На чорних таблицях хреста справді є список людей. Також там написано коротеньку історію подій у концтаборі, першого в Європі, і тільки для «русскіх людей Галичини». Ось її текст:

Серед прізвищ я побачив аж двох Сегінів. Мені це прізвище було добре відоме з самого дитинства. Пані Сегін була завідувачкою бібліотеки в маминім Будинку вчителя, а її чоловік пан Микола Сегін, мого тата приятель, працював футбольним дитячим тренером на Заріці і вчив мене грати. З їх донькою Лілею я купався в Дністрі малим, поки наші мами засмагали на березі, якраз поряд з тим місцем, де колись був причал мого прадіда.

Інших імен на хресті я не знав. Але всі ті люди погинули за руську землю, за Галичину. Ймовірно, вони гадали, що їх не забудуть…