Чи то мені примарилось, чи справді таке сталося зі мною, що я зробив історичне відкриття, несподіване й сенсаційне, та водночас зіткнувся з чимось містично незбагненним, нерозгаданим…

Одного разу в східній Україні зі мною сталася просто неймовірна пригода, ще й поряд із чорнобильською зоною. Була середина осені, уже прохолодно. Бабине літо відбриніло. Пішли грибні дощі. З Києва до лісу, по гриби, можна поїхати в будь-який бік. Ліси там соснові, густі. Правда, на північ не рекомендують їздити екологи, бо там – радіоактивна зона, і починається вона десь за сотню кілометрів від межі міста. А гриби особливо втягують ті кляті нукліди – так кажуть. Тому мені радили поїхати на південь чи на захід, чи на схід, головне – не на північ. Але не всі так казали. Принаймні один співрозмовник запевняв мене в протилежному…

– Радіацію з Чорнобиля поширив планетою не вітер, а обертовий рух Землі, – говорив мені на роботі Цивірко, редактор мого відділу в редакції газети, в якій я тоді працював. – Переніс радіацію геть з наших лісів, тому вони чисті! Обертовий рух… Але ти того не знаєш.

– Чому ви думаєте, що не знаю? – здивувався й обурився я, вкотре переконуючись, що і в столиці, й на сході України, де панує матріархат, чоловіки так і спілкуються – по-хамськи: «ти не знаєш».

– Ні, ти того не знаєш, – повторив він.

– Про обертовий рух Землі знає кожен, хто закінчив школу, навіть не університет, – розсміявся я, аж пилюка посипалась з лампи ліфту, в якому ми саме їхали.

– Справді? – запитав він із безпідставною насмішкою, теж типовою для Києва.

– Ніколи не їдьте в Західну Україну, бо там інший народ, – відказав я. – І вас просто розмажуть по стінці ліфту за таке хамство.

– Чому ж ти не розмажеш мене зараз? – хіхікнув Цивірко.

– Бо терплячий, – відповів я й одразу ж додав: – Але ще не довготерпеливий.

– Тоді знай, – відповів він знову з тією самою насмішкою, – відразу після вибуху на ЧАЕС нукліди піднялись угору, Земля обернулась, і вони за кілька годин опинились уже над Скандинавією. Якби не нахилена вісь земної кулі, то мала б Європа те, що тепер Україна, – завершив він фразу з підкресленою нелюбов’ю до Європи, часто притаманною східним українцям.

– Тому я поїду по гриби у ліс не на північ від Києва, а на захід, – сказав я. – До речі, ви знаєте, чому саме на Скандинавію понесло нукліди, а не просто на захід – через Польщу в Німеччину, країни Бенілюксу, Великобританії?

– Ну й чому? – хіхікнув він, і через його зневажливий тон я стиснув кулаки.

– Тому що нахил осі Землі становить 23 градуси.

– І що?

– А то!

– Гриби збирав я і 1986-го, й відтоді щороку також, – сказав Цивірко, перевівши розмову на іншу тему, бо мою фразу про градус нахилу земної осі так і не зрозумів – журналістської освіти, напевно, забракло, а я маю освіту наукового редактора, тож її вистачило.

– І ніхто з вашої родини не захворів завдяки тим грибочкам? – здивувався я.

– Ніхто!.. На жаль, 1986 року, коли бахнув Чорнобиль, грибів не було, бо дуже суха погода стояла, – відповів Цивірко. – За всю осінь я знайшов лише одного білого.

– Бог вас милував.

– Не вір, гриби безпечні. Я ось живий і здоровий! – переконував він.

– То куди їхати?

– Та хоч у Чорнобильську зону! – вигукнув він, коли ми вже вийшли з ліфта надвір, де вже вечоріло. – Дощі змили всі радіоактивні часточки глибоко в ґрунти, тому нема чого боятися. Можеш збирати хоч біля АЕС.

– Вірити на слово у питанні життя і смерті – найбільша легковірність у світі.

– Не вір у жидівські казки про радіацію, особливо про гриби. То брехня! – вигукнув він. – Вони придумують те, аби вибивати кредити з Європи на боротьбу з раком.

– Ви тут, у Києві, з тими грибами, як японці з рибою фугу, – відповів я.

Сівши у тролейбус, я поїхав на вихідні додому – на свою орендовану квартиру. Тоді ми ще з дружиною щойно приїхали до столиці із заходу України, і все в Києві, особливо радіація й матріархат, видавалися нам несусвітніми дивовижами. Дорогою я не хотів думати про гриби, а дивився з вікна на тополі, які тяглися вздовж усієї вулиці, чергуючись з електричними стовпами. Мені подобаються п’ятничні вечори, тому вирішив купити дружині торт. Вечір був не дощовим. Але дуже хмарилось. І я подумав, що треба буде знайти стару куртку для завтрашнього походу в ліс – на випадок дощу.

Якщо в згаданій Європі, принаймні в її цивілізованій половині, гриби лише фотографують, бо мають що їсти, то в Україні донині їх вважають продуктами як для негайного споживання, так і консервації на зиму. Люди запасаються ними, як їжаки чи білки, – у кожного в помешканні повно скляних слоїків з тими ж грибами, а ще з квашеними капустою й огірками, маринованими помідорами, салатами та повидлом.

Якось моя дружина замовила мені грибів. Звісно, я міг купити їх на ринку, однак сусід Краско, з яким я іноді грав у шахи в дворі за столиком, сказав, що на ринку можуть бути гриби з півночі, із зони.

– Вони спеціально їздять, ці торгаші, у Чорнобиль і збирають там гриби для продажу на ринку! – вигукнув він, ставлячи мені шах. – Від радіації гриби ростуть більшими за звичайні, і їх повно, бо людей там нема. Тому краще їдь сам і найдеш у чистій зоні. Їдь на захід. Акурат завтра, в суботу, будуть гриби, бо нині вночі піде дощ. Передавали.

У нашому дворі між трьома дев’ятиповерховими будинками було місце для білизни, яку жінки вішали сохнути на довгих шнурках тільки влітку, бо в усі інші пори року дощ вибивав з піщаної землі піщинки і бруднив її; було місце і для дітей, де малі бавилися теж тільки влітку, бо холодної пори було зимно; та була зона для пенсіонерів, де комунальники встановили чотири зелені лавочки і столик. Восени пенсіонери теж не сиділи там, бо було мокро.

Ми із сусідом витирали лавочки біля столика носовичками і ставили шахівницю на стіл. Грали ми тільки в гарну погоду і тільки п’ятничними вечорами. Шахи були його. Він переважно вже чекав мене, коли я заходив у двір, бо раніше приходив з роботи. Дружина бачила мене з вікна, і після третього разу вже перестала дивуватись, чому я спершу не заходжу додому. Звичка – велика сила. Над столиком росла ширококрила плакуча верба, тому ми встигали зібрати наш інвентар, коли раптом осінь дощем нагадувала, що вже давно не літо. А був тоді кінець жовтня.

– Справді їздять у зону відчуження для збору грибів? – здивувався я, прикриваючись пішаком від його шаха. – Але ж там охорона повсюди.

– Будь-яку охорону в Україні можна підкупити, як у старі часи можна було підкупити будь-якого козака, – засміявся Краско – він викладав у школі історію – і походив конем. – Крім того, зона величезна, і грибники можуть пролізти будь-де. А потім продають рак чи лейкемію в Києві на ринку. Самі вони тих грибів не їдять.

– Вмовив, – відказав я і пішов пішаком на його коня, – поїду до лісу особисто і назбираю. Ось і дощик починається.

– Грибний! – вигукнув сусід, і ми стали збирати шахи, щоб не змокнути.

Дощ барабанив і весь наступний день, мій вихідний. Погода видалася дуже вогкою, однак навколо Києва піщані ґрунти – ті самі, які всмоктали радіацію за десятиліття після Чорнобиля – і тому там нема болота під ногами навіть під час рясних опадів. У лісах на півночі України можна ходити у кросівках навіть коли ллє, чобіт не треба. А сухої погоди можна було б і босим ходити, якби не колючі соснові шишки. На мені був синій балоновий дощовик, яким я користувався замолоду, коли полюбляв їздити велосипедом.

Сосни в тому лісі росли високі, мали голі стовбури та зелені купки-чуприни на кронах. Перші години я ходив як одурманений, забувши про гриби. Після шумного міста ліс зачаровував. Крім того, він відрізнявся від прикарпатського лісу, де під ногами у дощ чорна багнюка, а дерева листяні, і лише високо в Карпатах ростуть суто хвойні. Також там, у Європі, і гриби інші, тому знайдені мною того дня під Києвом дари лісу спершу викликали недовіру. І я став виглядати, чи часом не побачу когось із місцевих, щоб перепитати. А вже йшло до обіду, тому я хотів дістати з однієї кишеньки наплічника канапки з ковбасою та сиром, а з другої – гарячу каву в термосі. Іноді жінка вміє змусити її кохати... Однак дощило, тому я не хотів сідати на мокрі пні чи повалені дерева.

Знайшов я чотирнадцять справжніх, білих, грибів і десять подібних до їстівних, але такі бачив уперше. Отож у наплічник я поклав спершу гриби, в яких не сумнівався, а підозрілі засунув у целофановий пакет, теж заздалегідь спакованого дружиною. Вона так ретельно готувала мене в похід за грибами, бо, мабуть, якась її колега на роботі похвалилася-поділилася з нею своїм умінням консервувати гриби, а може, й рецепт дала. Хоч як, а кохана навіть встала у свій вихідний день рано-вранці, щоби приготувати мені яєчню з шинкою та грінками на сніданок і зварити кави. Потім, правда, знову лягла спати...

Поклавши невідомі мені місцеві гриби на білі, я йшов і намагався вгледіти людей між соснами. У такому хвойному лісі між стовбурами видно дуже далеко. Зранку я зауважив було грибників, але тоді в мене ще не було тих грибів. Водночас звернув увагу, що ті люди чомусь не лише не підходили до мене й не вітались, як то звикле є на моїй малій батьківщині, а намагались наче втекти. Коли я пробував підійти до них ближче – ретирувались і навіть не озирались.

Дощ посилювався, і я більше нікого не бачив – певне, злива розігнала і найзатятіших грибників, усіх, окрім мене. На ногах я мав високі чорні шкіряні кросівки, тож шкарпетки були сухими. Зате штани, старі джинси, я намочив аж до колін. Мій світло-сірий наплічник теж став темно-сірим від дощової води. Тим-то мені вже хотілось їхати додому, а не вештатись казна-де. Але везти додому нерозпізнані гриби я не міг, тож намагався натрапити на якогось грибного знавця…

Раптом я помітив щось червоне поміж деревами вдалині й пішов туди пересвідчитись, чи то людина. Пройшовши невеличкою улоговиною, вийшов на протилежний її бік уже на краю лісу, за яким виднілося поле, переоране й сіре. На межі поля й лісу стримів стовпець з прибитою до нього червоною табличкою. Як видавалося здаля, на ній було щось написано. Я вирішив підійти ближче і прочитати, про що ідеться. Аби хоч цим компенсувати згаяний час.

На бетонному стовпці двометрової висоти червона металева широка табличка нагадувала транспарант часів радянської влади. Одначе шрифт на табличці був мовби сучаснішим. Можливо, раніше вздовж лісу пролягала дорога, бо навіщо було ставити табличку в такій глушині. І хоча фарба на ній трохи полущилась, я без зусиль зміг розібрати, що там було написано. І прочитане мене вкрай вразило:

Дочитавши, я мимоволі відсахнувся й ледве не сів на мокрий моріжок. Що ж виходило? Що я весь день ходив лісом і збирав гриби хоч і на незараженій нуклідами місцині, але на території колишнього села, в якому колись люди канібалізмом рятувались від голоду. Певно, те село спалили перед тим, як засадити його лісом. Я не раз нині помічав, що сосни в нім ростуть стрункими рядами.

Неподалік таблички я знайшов стару зогнилу «вишку», з якої колись вартові НКВС пильнували, щоби ніхто з голодних селян не міг вибратися з оточення в пошуках їжі. Вона ледве трималась… Сфотографувавши на телефон вишку, я глянув на поле. Воно було таким мокрим, що скидалось на суцільне болото, і кінця-краю йому видно не було. Мабуть, тут мали колись городи заморені голодом селяни… Відтак повернувся до лісу і взявся шукати стежку до траси, орієнтуючись за супутниковою мапою та компасом у телефоні. Тим часом і дощ ущух…

Звісно, як приїжджий я й не дуже знав історію цього краю. І про те, що Голодомор 1933 року в його тутешньому варіанті був покаранням за єврейські погроми, скоєні місцевими сільськими активістами ще у 20-ті роки минулого століття, дізнався тоді вперше. У Західній Україні Голодоморів не було. Та й про антисемітизм у нас я ніколи не чув. Згодом, зацікавившись історією цього дивного народу, що його становили переважно нащадки давніх половців з Окраїни і назву якого – «українці» чомусь поширили й на жителів Галичини, я справді знайшов підтвердження того, що то був акт помсти за погроми, а не геноцид.

Але тоді, в лісі, я пережив стрес. Мені навіть захотілося гриби викинути. Вони видалися мені отруєними. Отруєними жахами цього лісу. І не через радіацію, а тому, що виросли на цьому проклятому місці, на яке я випадково забрів. Але я втримався і просто пішов туди, де мала пролягати житомирська траса і де була автобусна зупинка.

Ішов я стежкою, яка звивалася поміж рядами сосен, начебто треба комусь було йти саме так, а не просто між рівненькими рядами. В матріархаті логіки нема навіть у стежках у лісі. Десь за кілометр після червоної таблички я помітив удалині блиск води. Там або річка протікала, або озерце було. Дуже скоро я вийшов на берег і найшов не ріку і не озеро, а болото з чорним вікном посередині завбільшки як ополонка на Водохреща. Простягалося болото видовженим яром на кілька сотень метрів углиб лісу. На воді сиділи дві дикі качечки, які ще чомусь не відлетіли в теплі краї. Вони крякали і пірнали. Навколо болота росли не сосни, а верби, із самої ж твані стирчали білі стручки берізок.

Помилувавшись трішки качками – дуже люблю птахів, – повернув назад, до стежки, яка тяглася вздовж берега і зникала в борі. На телефонній мапі я знайшов її і зрадів, що за кілометр вона має випірнути на трасу, просто біля автобусної зупинки. Пройшовши хвилин десять, я піднявся на невисокий пагорб і натрапив на галявину, посеред якої було місце для пікніка. Або, точніше, колишнє місце. Бо хоча дві дерев’яні лавки були цілими, та стіл між ними хтось зламав – явно свідомо порубав його нетесані ніжки сокирою. Навколо валялося повно порожніх пляшок та іншого сміття.

Постоявши ще трохи, я повернувся, щоб іти, як раптом краєм ока помітив, що на лавочці біля зламаного стола вже сидить якийсь чоловік. Звідки він узявся, я не міг зрозуміти, бо ще хвилину тому там нікого не було. Втім, якщо вже він вийшов сюди звідкись із кущів, то, може, поможе мені розібратись з грибами? Якщо тутешній, то має розумітися на місцевих грибах. Так я думав ідучи до лавочок та розглядаючи незнайомця.

Що мене найперше здивувало – одяг на чоловікові був сухим, хоча дощ лишень перестав лити, а друге – на ньому не було ні куртки, ні дощовика. Був він одягнений у картату байкову сорочку та брудно-сірі лляні штани з обвислими колінами. Та найдивніше – на ногах мав дерев’яні капці, які вже давно не носять. На голові шевелюра його була пишною і зовсім сивою, а з обличчя йому можна було дати років шістдесят п’ять. Він сидів і дивився на мене.

– Добридень, – привітався я так, як у тамтешніх селах вітаються, і він мені мовчки кивнув, свердлячи недобрим поглядом, чим мене не здивував, бо в тих краях завжди тебе зустрічають недобрими очима.

– Чи не поможете мені? – і я дістав з наплічника целофановий пакет, а з нього невідомий гриб. – Чи це їстівний гриб? Бо я такого не знаю.

– Польський гриб, – сухо сказав він хриплим голосом.

– Польський? – перепитав я. – У нас таких нема. То добрий гриб? Можна брати?

– Мона, – сказав він на місцевому діалекті, який мені завжди здавався смішним.

– А ви теж збираєте гриби? – запитав я, сховавши гриби у наплічник і начепивши його недбало лише на одне плече, й пооглядався, чи нема де його машини, бо чоловік був направду сухим у мокрому до останньої травинки лісі.

– Не збираю, – відповів він так само сухо.

– А хто це так стіл тут розвалив? – не відставав я, намагаючись розговорити незнайомця. – Не розумію, нащо було ламати щось посеред лісу, та ще й сокирою. Просто не можу зрозуміти.

– Як це не можете зрозуміти? – здивовано він сказав і знизав плечима. – Хіба ви не знаєте, як це приємно знищити щось, що хтось дуже гарно зробив?

– Ні, не розумію! – аж спалахнув я.

– Ага, – якось дивно зронив незнайомець.

– То це ви порубали столик? – зумисне грізно запитав я і намацав ліктем свій травматичний пістолет у нагрудній кишені, вдаючи, що поправляю наплічник.

– Не я, – відповів він.

– Гаразд, – сказав я, бо така розмова починала набридати. – Мені пора, – і я простягнув йому на прощання руку.

Незнайомець теж простяг свою білу-білу кисть руки і раптом… сталося щось дивне: його рука пройшла крізь мою, навіть не торкнувшись її. Тобто я не відчув дотику. А він якось різко і перелякано глянув мені просто у вічі й відвернувся. Цієї миті наплічник впав мені з плеча на землю, я нагнувся, підхопив його і… на лавці вже нікого не було. Так, на ній уже не сидів цей чоловік у картатій сорочці, лляних штанях та в дерев’яних капцях. Я аж відсахнувся, зробив кілька кроків назад і пооглядався. Ніде його не було, та й сховатися не було де, бо до найближчих дерев на галявині треба було пробігти щонайменше десять кроків. Він просто зник. Щез!..

Я зірвався з місця й побіг стежкою. Рій думок-запитань здійнявся і забринів у моїй голові. «Я розмовляв з примарою? Я бесідував з духом? Чому він виглядав, як нормальний чоловік? Чому не виглядав так, як їх показують у фільмах – наче прозора хмарка?». Стежка вивела мене до просвітлення між соснами, звідки долинав шум машин. Почувши звуки цивілізації, я перестав бігти, відхекався, озирнувся, нікого не побачив ні позаду, ні будь-де ще, й пішов до траси. «Це прокляте місце, – думав я. – Це ліс із примарами у вигляді людей, яких заморили голодом. Недарма ж зранку мене намагалися уникати грибники – вони боялись».

Стежка вивела мене на трасу біля самісінької автобусної зупинки. Перед трасою було повно кущів, тому я пройшов крізь них і взявся струшувати з себе краплі води. На зупинці стояла жінка, й вона з несподіванки злякано відступила назад, дивлячись на мене підозріло, щойно я вигулькнув із зелені. І тут задзвонив мій телефон. Це телефонував мій друг Андрій. Я відвернувся, аби жінка не чула, що я кажу в слухавку, й розказав те, що сталося зі мною. Оскільки мене аж розпирало від вражень, я мусив з кимось поділитися пережитим.

Час від часу я оглядався на стежку, чи той незнайомець не прийде на автобусну зупинку. Правда, тут не було жодного навісу, а лише стовпчик з жовтою табличкою, на якій виднілися літера «А», розклад руху автобусів й назва зупинки. Андрій запитав мене, де саме я перебуваю.

– На автобусній зупинці біля лісу, – відповів я. – А що? Як називається? Вона називається «Фасівський ліс», – прочитав я на табличці.

– Я їду житомирською трасою з Білорусі до Києва, – відповів Андрій. – Зачекай там чверть години, не сідай до автобуса, і я тебе підберу. Розкажеш, що там сталось з тобою.

– Добре, чекаю.

Тим часом знову пішов дощ, і таки не слабенький. Натягнувши на голову відлогу, я поглядав то на трасу, щоб не пропустити авто Андрія, то на жінку – чи вона, бува, теж не зникне. У голові гуділо казна-що. Задачка була складнішою за будь-яку шахову головоломку. Такого я не чекав.

– А ви що, ходили до цього лісу за грибами? – раптом дуже сильним і твердим голосом запитала жінка.

У східній Україні жінки сильніші за чоловіків. Вони мають дуже владні голоси. Але я виріс не в цьому соціумі, тому не зреагував на її тон. Огледівши її з ніг до голови, переконався, що вона селянка, а років їй під п’ятдесят.

– Так, ходив до цього лісу, – сказав я.

– До цього лісу ходять тільки дурники, – сказала вона безцеремонно і ступила крок до траси, бо якраз під’їхав невеличкий сільський автобус – відкрились двері і вона зайшла досередини.

Їхати автобусом я не збирався, бо чекав Андрія. Проте транспорт й далі стояв і не їхав. Двигун його працював, тому смерділо перегорілою соляркою. Зненацька зі ще відчинених дверей вискочив водій у коричневій балоновій куртці з «монтировкою» в правиці. Він став ходити навколо автобуса, явно вдаючи, буцім-то шукає якусь неполадку. Я позіхнув і перестав думати про нього. Мене турбувало те, що сталося в лісі і чи не матиме воно на мене впливу. «Мабуть, треба буде піти до пастора проконсультуватися, прийняти причастя чи ще щось зробити, що він скаже», – думав я.

– Що, треба персональне запрошення до автобуса? – раптом рявкнув водій і, піднявши над головою «монтировку», пішов на мене.

– Що-що? – здивувався я і вихопив пістолет із нагрудної кишені та наставив на нього.

З несподіванки той став, мов укопаний, і опустив свою металеву зброю. Його обличчя зі злого стало переляканим. Він дивився просто в дуло пістолета.

– Ти ідіот? – запитав я. – Я що, мушу їхати з тобою в твоєму автобусі?

– А чого не їхати? – буркнув він.

– То ти заганяєш пасажирів до свого автобуса «монтировкою»?

– А я що, намарно нині вийшов на роботу? – зарепетував він, мовби долаючи страх перед пістолетом, тому я звів курок.

– А газету ти нині купив? – засміявся я голосно.

– Нащо?

– Бо я журналіст, і чи намарно виходив учора на роботу? – запитав я і згадав, що колись уже таке чув від когось із водіїв громадського транспорту – майже слово в слово, як цей говорив.

– Ще чого! – гаркнув він знову. – Нащо мені твоя газета.

– Та сама логіка, – засміявся я ще голосніше, аж з дверей виглянула та невихована жінка. – Я теж маю право вибору, як і ти. Забирайся звідси, бо зараз кулю в лоба отримаєш, дурню!

– Ти мені ще попадешся, – засичав він.

Він позадкував, і так і зайшов до автобуса. За мить поїхав, забувши навіть зачинити двері. Та не встиг автобус зникнути з мого поля зору, як зі скрипом біля мене зупинився сріблястий седан.

Андрій відчинив дверцята авто, я зняв наплічник з грибами і сів на місце біля водія. Дорогою я ще раз розповів усе, що сталося зі мною в лісі. Про інцидент із водієм автобуса я не розповідав, бо якось не хотілось згадувати його.

– Ти не пив? – засміявся Андрій.

– Я ж не п’ю, – відказав я. – І не колюся.

– Як сказав би Шерлок Холмс, – вимовив знову зі сміхом Андрій, – але ж ви освічений чоловік, пане!

– Я теж так думав, – відповів я. – Ти б те бачив! Хочеш, повернімося назад і перевіриш сам? Може, він там знову сидить…

– Ну ні, не заманиш! – відповів він.

– Просто маячня якась. Як таке може бути?!

– Спробуй написати про це для своєї газетки. Може, людям сподобається.

– Ненавиджу читати і писати про містику, – заперечив я.

– Вона сама тебе знайшла.

– Прокляте місце.

– А грибів назбирав?

– Більше я ніколи тут по гриби не піду. Дурний народ – дурна країна.

– І не кажи, – засміявся Андрій, який теж жив у Києві як приїжджий, а не корінний, тож і йому була чужа ментальність східного українця.

– Та не писатиму я про це. Місцеві люди не здивуються, а західні читачі не повірять жодному слову.

– Я теж не повірив. А ну, справді, дихни, – і він засміявся ще раз.

– Припини!

– Гаразд, може, то і правда. Але мені важко повірити. Якби мені розповів таке не ти, а хтось чужий, то я вважав би його божевільним.

– Так, є від чого збожеволіти.

– А може, ти грибів наївся? Мухоморів. Від них галюцинації ще ті бувають, гашиш порівняно з мухоморами – ромашка.

– Пробував? – запитав я.

– Ні, не пробував. А покажи-но мені твої гриби. Назбирав? Дивись, який грибний дощ! Певне, назбирав, – сказав він і зазирнув у мій наплічник, який я відкрив. – Овва, які гарні білі грибочки! Жінка буде хвалити. Вона у тебе добра. Що ж ти з’їв такого? Чи, може, то через радіацію?

– Дарма смієшся, – відповів я. – Знаєш, а цих українських селян, які живуть на таких проклятих землях, ніхто б ніколи не переконав у правдивості дарвінізму. Вони просто розсміялися би Дарвінові у вічі, як от ти смієшся зараз з мене...