Свого часу значний шерех в українському суспільстві, особливо в західній його частині, здійняла було заява нардепа від «Слуги Народу» Максима Бужанського, котрий оголосив, що вніс до Верховної Ради законопроєкт про скасування закону про державну мову, ухвленого 2019 року. Власне, громадський спротив тим намірам досі не вщухнув, а тліє-нуртує в народних глибинах, готовий будь-коли, за найменшої нагоди, спалахнути з новою силою. Але чи розуміють сучасні галичани, звідки взялася ця наша «українська літературна мова»? Чи знають вони, що в її «особі» відстоюють… звичайний полтавський діалект – суржик, який «витворили» половці, осілі на східних теренах Північного Причорномор’я ще у IV–V ст., коли намагалися переінакшити на свій лад мову Київської Руси, захоплену ними укупі з монголами? Тоді мова киян була модною, тобто поширеною на величезному просторі, тож нею оволодівали або ж її спотворювали. А коли галичан після Другої світової війни совіти приєднали до східняків, комуняки в Києві й надумали знищити галицьку мову, що походить безпосередньо від мови Галицько-Волинського князівства, на яку половці не мали жодного впливу.

Отже, ми, галичани, власну мову втратили з «легких рук» Сталіна-Хрущова, бо дозволили східнякам «перевчити» наших дітей у 1950–1980 рр. на їхній, себто полтавський, діалект. За незалежності ця мова стала державною, а галицька «канула в лету». Самі ж східняки за той час перейшли на російську. Тож нині ми щиро відстоюємо в боротьбі проти засилля російщини саме їхній діалект (узаконений), забувши, що мова Галичини, наших дідів-прадідів, була однією з державних навіть в Австро-Угорщині. Може, нам краще згадати про неї, про галицьку мову?

2014 року почалася війна на Донбасі. Тоді я й побував в окопах, повних талої води, і вперше побачив, як літають над головою «гради». Нам попервах навіть не дали військової форми, і зброї теж не дали – як пішов у цивільному з кухонним ножем у кишені, який з неї повсякчас випадав, бо я взяв найдовший із домашнього набору, так і «воював» у перші дні на лінії вогню.

Жінка мене не проводжала, як інші, поцілунками своїх чоловіків на Київському вокзалі. Бо вона на той час уже три роки як пішла кудись і забула повернутись. Діти теж не проводжали. Вони перебігли до неї.

– Дружини треба тримати на короткому повідку, наче домашніх тварин, – сказав мені на мою розповідь про неї в тім окопі мій друг Андрій, коли ми чистили трофейні автомати.

– Ви про кого? – раптом нагодився на те один із наших, Вітька Качан, недавній торгаш із Чернівців. – Про донецьких? Справді, цих домашніх тварин треба було прив’язувати. Зірвались, вилупки!

– Ти голову пригинай, – відказав йому Андрій. – Бо одна з цих тварин може і влучити тобі поміж очі.

– Не влучить, я невидимий.

Тоді Донбас, цей східний запавутинений глухий кут України, схопився за всунену їм до лап російську зброю через скасування українськими парламентарями закону про мови національних меншин. Донбасівці зненацька відчули себе ображеною нацменшиною, яку змушують читати державні папірці не російською. Понісши в зубах цей абсурд, вони за таке стали вбивати українців в українській же державі.

Перші постріли пролунали в Донецьку. Ставши за спини жінок, які щось там гавкали на українських солдатів строкової служби, рік тому ще школярів, ці вояки через голови тих жінок пустили перші автоматні черги, посипаючи солдатів кулями, а своїх жінок гільзами. На таке «геройство» їх спонукав «кремлівський щур», який колись виповз із «бєлоглазой чуді», і якому цей фашистський метод показали радянські кінорежисери. От тільки німці стріляли через голови чужих жінок, полонянок, а не німкень. Потім ці неофашисти стали прозивати фашистами нас, які прийшли на фронт захищати «закон про державну мову».

У нашім окопі був тільки один східняк, тобто виходець не із Західної України. Він казав, що з Полтавщини приїхав. Однак балакав таким суржиком, що я засумнівався в тому, чого нас навчали у школі, – нібито літературна українська мова базується саме на полтавському діалекті…

Пізніше, опинившись у полоні, цей полтавчанин перейшов на бік донбасівців. І став там справним наглядачем за іншими полоненими. Одного дня йому осколком розтрощило голову.

– Собаці собача смерть, – викрикнув Андрій, якому розказав про те Вітька Качан, котрий доти схуднув уже так, що ніхто й не повірив би, що він колись на базарі торгував. – Кажуть, що то сепаратисти самі свій Донецьк обстрілюють, щоб аборигени кляли українську армію, – додав він. – А самі москалі ставлять міномети на житлових будинках – прикриваються дурними жителями і гатять по інших дворах.

– Я ж тобі казав: не висовуй голову. На війні треба вміти пригинатись.

– Береженого Бог береже, а чорт суку позначає крейдою, – відповів Качан, натякаючи вочевидь на безславний кінець зрадника-полтавчанина.

Повернувшись з війни додому, я першим ділом перевірив у своїй товстій енциклопедії, чи справді полтавський діалект ліг в основу літературної української мови, і виявилось, що таки ліг, і нині ми всі тут, на заході, саме ним розмовляємо…

Жінка мене на вокзалі не зустріла. Після окопів з талою водою по коліна, після полону у зрадників, де орудували зрадники-наглядачі, хотілося сімейного тепла. Але дружина не приїхала на вокзал зустрічати мене. І дітей не пустила. Важко воювати за батьківщину, яка тебе не проводжає на війну і не зустрічає з неї.

1996 року я працював у Канаді, в україномовній газеті «Україна і Світ», редакторка якої, киянка, обкрадала мене із зарплатнею так, що я кілька разів хотів залізти в її товстий сейф і почистити його.

Загалом у Торонто закріпилися три хвилі діаспори українців – довоєнна й повоєнна (маю на увазі війну Сталіна з Гітлером) і сучасна. Так-от, дві перші діаспорні групи не ладнали між собою через те, що одні належали до «мельниківців», а другі – до «бандерівців», а представники цих спільнот ворогують між собою від часу самого розколу в ОУН. Та коли принесло через океан ще й третю хвилю, їх обох накрило так, що замалим не втопились усі разом.

Головним подразником стала якраз та газета, в яку я й приїхав працювати. Вона виходила не галицькою мовою, а літературною, і стара гвардія – галичани, з якої й складається українська діаспора в Канаді, – називала її «москальською». Мене впізнавати стали в клубі «Арка», де відбувалися прес-конференції з політиками з України, і казали:

– Чом то ви в газеті вживаєте літеру «ф»?

– А чому б її не вживати? – відповідав я чи не щодня кожному наступному дідусеві.

– Не було такої літери в нашій мові.

Тоді я ще нічого не розумів. Я щойно приїхав туди із Західної України, де всі розмовляли, як і я, сучасною українською, тому не розумів, чого хочуть від мене вуйки з діаспори. Вони ж балакали тією говіркою, за яку в школах чи у Львові, чи в Івано-Франківську, чи в Тернополі дітей свого часу цькували, називаючи її сільською. У нас тоді бесідували так, як розмовляють і нині в тій, сказати б, давній діаспорі, хіба що в глухих селах, високо в горах у Карпатах.

Коли я почав працювати у тій редакції, у мене раптом виникли проблеми із житлом. Канада не на небі, тому й там, якщо немає даху над головою, капає на неї. Кинувся я шукати якийсь навіс, хоч трохи за божеську ціну, а воно ніяк, а воно з розгону та й по кишені. Обскубаної в редакції зарплатні не вистачало.

А тут дзвінок із дому, від мами. Пожалівся я їй, а вона й каже, що колись, іще до війни зі Сталіним, брат моєї бабусі чкурнув через океан на заробітки, як оце я нещодавно, та й зостався там навіки. Стільки катаклізмів відтоді переорало нашу землю-матінку, що аж її діти й мову рідну забули, – тобто східняки перейшли на російську. А «залізна завіса» із усіма заокеанськими родичами всі контакти, мов пальці на ногах, перетиснула. Адресу мали ми тільки найпершого притулку вуйка Йосипа у тім далекім краї, але на неї жоден кенак – янкі по-канадському, – не відкликався...

Отож наскаржився я мамі в телефонну слухавку, а вона як жінка раціональна без прологів нагадала: «Знайди там вуйка, в Торонто!» «Шукав, – кажу, – на карті, і питав людей, але вулиці такої, як нам треба, себто Westminster avenue, нема у цім місті». А мама мені: «Помолись до Господа Бога. Він обов’язково поможе». Коли скрута, тоді не до дискусій. Знайшов я вільну хвилинку, і так і зробив. І саме під час молитви ідея мені у мозок залетіла.

До своєї редакції добирався я щоранку трамваєм, і так довго, наче із Пущі-Водиці до Києва. Отож осяяло мене під час молитви пошукати на тій самій карті коротший маршрут. Пошукав. Дивлюсь, а туди і на метро можна, тільки з іншого боку, тобто через околиці. Там пройти кілька поперечних вулиць, і втраплю до тієї редакції.

І ось що відбулося: зійшов я на потрібній станції, на Islington, здається, і йду по мапі по Торонто, наче сходжу на Говерлу, – лічу, аби, головне, третього повороту не минути. Перший ось, другий за ним, третій незадовго, і тут раптом натрапляю на зовсім маленький провулок, навіть на карті не позначений, і читаю… не може бути: Westminster avenue. Вона!..

Отже, жодний тепер твердолобий атеїст не переконає мене, що молитва – марна справа і що безплатне житло та родину знайшов я не з допомогою Господа. Хто має вуха, хай слухає.

Надалі проживав я в родичів, у вуйка. Втім, першого ж дня, коли мене запросили на гостину, вони закликали і старого друга мого вуйка, колишнього майора дивізії «Галичина», сивого пана Степана. От і він теж учепився за літеру «ф», якої «не було в галицькій мові і яку москалі вам всучили». Не треба було казати їм, де я роботу найшов. Вони нашої української мови теж не визнавали, і не дивно, бо вуйко приїхав до Канади 1926 року, а майор – 1950-го.

– То там усі так говорять, як ти, чи тільки газетярі? – запитав він галицькою говіркою, яку я добре розумів, бо і тато мій ще так розмовляв.

– Та вже лише в горах, – відповідаю, – ще балакають так, як ви.

– Що з ними москалі зробили! – повернувся майор до мого вуйка. – Ото навчили їх москальської.

– Та ви не чули, як москалі розмовляють, – сказав я.

– А ти знаєш і москальську? – здивувалася тітка. – Як вони говорять?

– Звісно, знаю, – мову ворога треба знати. Говорять вони зовсім інакше! Ви б не зрозуміли, – сказав я, збагнувши, що ці люди і поняття не мають щодо радянської влади і нашої дійсності і, що найгірше, чомусь зиркають на мене як на зрадника.

Майор з вуйком переглянулись, тітка теж витріщилась на них, потім на мене. Мовчали довго, і я подумки став молитись, аби родичі не вигнали.

– То якою ж тоді мовою ви говорите? – запитала тітка.

– Українською, – відповідаю.

- Та яка ж то українська! – спалахнув майор. – Ти ж москаль! – раптом заявив він, хоч я з ними розмовляв тією, якою зараз пишу.

– Та як я можу бути москалем, якщо вуйкова сестра – то моя бабця, – відказав я.

- То їх так перевчили, – сказав мій вуйко. – Коли я побував в Україні, то у Львові всі говорили, як він, – і вуйко показав кістлявим пальцем на мої груди. – А от у Києві я нікого не міг зрозуміти, там і справді російська. Хоча деякі наші слова мають.

– То у школі тебе так навчили? – запитав майор.

– Та всі так у нас розмовляють, – відповів я. – Ніколи досі я й не думав, що то не українська. Хіба старші люди ще говорять, як ви. Так і кажуть у нас: по-сільському.

– З яким великим обманом ми зіткнулися? – знизав плечима майор.

– А газети у вас пишуть теж так, як ця газета, заснована новоприбулими? Отою хамкою з Києва, як там її? – запитала тітка.

– Так, літературною мовою всі пишемо, – сказав я, озираючись на двері, бо знав, що «бандерівці» за мову порвуть на шматки не тільки москаля, а й лемка.

– Якою ще літературною? – здивувався майор. – Де ви її взяли?

– Ну, в університеті навчали, пане, – відповів я дуже ввічливо, – що літературну мову затвердили в Києві, в міністерстві, ще за совітів, а взяли за її основу полтавський діалект.

– Що взяли? – підскочив вуйко.

– То їх перевчили з нашої галицької мови на той діалект, і вони тепер думають, що спілкуються українською, – сказав майор до моєї родини і зітхнув.

Він і вони розмовляли зовсім інакшою говіркою, ніж я зараз передаю на письмі, бо повторити її не зможу. Всі вони стояли наді мною, а я сидів за столом, так і не торкнувшись пляцків цьоці – пирогів тітки. Вони мене так заговорили, що й не до гостини стало. Хоча на п’ятьох тарілках справді наклала тітка такі красиві тістечка, що я вряди-годи зиркав на них. Тоді, у 90-і, в Україні і пряника надибати в крамниці годі було. Щодо нападок на мову, то в той час я ще нічого не розумів, а вони розуміли. Вже нині я знаю, що їхні претензії до тієї газети мали підстави. І зовсім не через мою окрадену зарплатню.

– Вони вбили галицьку мову, – констатував мій вуйко.

– Вбили, – сів і махнув рукою майор.

– Галицька мова? – здивувався я. – Нас навчали, що то старий галицький діалект.

– Галицька була державною мовою у королівстві Галичини й Лодомерії ще до 1919 року, – відповів вуйко.

– Це королівство було майже автономією у складі Австро-Угорщини, – сказав майор. – Ми мали свою мову і державу. А тепер ви маєте лише діалект.

– У тій імперії була конфедерація, тому мову нам зберегли, – сказав вуйко.

– А ви її знищили, замінивши якимсь київським діалектом, – додав люто майор. – І тепер нам тут москальську газету зробили і кажете, що вона українська. Ганьба!

– Полтавським діалектом замінили, – поправив я його.

2003 року я приїхав до Києва і там теж працював у газеті, і теж писав тією ж самою літературною мовою. От тільки в українській столиці всі українці поголовно спілкуються російською. Перейшли вони на неї давно, ще до комуністів, і нині вкрай не хочуть переучуватись. Певно, не було кому зробити так, аби їм стало «страшно».

Через рік після мого приїзду спалахнула всіма кольорами «Помаранчева революція», і на самому її початку між киянами поширилась чутка, що «бандери їдуть!» Тобто наші хлопці із Західної України зібрались на Майдан, – тоді то було вперше. Й одразу в усіх трамвайних вагонах і в усіх автобусах заговорили кияни чистеньким полтавським діалектом. Цілий місяць говорили! Проте коли виявилось, що приїхали «бандери» переважно доброзичливі, то припинили розмовляти по-українськи.

Наступна революція, 2013 року, вже була кривавою, та однаково кияни не перейшли на спілкування полтавським діалектом, себто українською мовою, попри пролиту кров.

Та тоді, коли я лише приїхав до Києва, ще про революцію не було чути. Газета моя була так званою україномовною. Чому «так званою»? Бо всі в редакції розмовляли російською, але статті писали літературною українською. Для мене, що виріс суто в україномовному середовищі, таке здавалося просто вершиною безхребетності. Спершу я хотів усе кинути й вернутись, але згодом деякі наїзди на мене за моє небажання переходити на російську переконали мене залишитись. Українці наїжджали на українця за його спілкування українською.

– Пишіть про шаровари, про вишиванки, – казали мені в моєму відділі інші журналісти, вважаючи мене селюком з україномовної провінції.

– Писатиму про що хочу, – відповідав я і коли не відставали, то бив у морду.

Те саме спіткало в школі і моїх доньок. Якщо старша витримала, то менша здалася. Вони просто знущалися над дітьми, бо ті приїхали із Західної України. У Києві називають селюками тих, хто розмовляє українською. Коли я спробував захистити дітей, приїхавши до школи, на мене з криком накинулись учителі навіть при дітях! Вони кричали мені в обличчя, аби я їхав «до себе, туди». Я тоді ще не розумів, що ми, на заході України, справді інший народ, не такий, як ці, на сході, відмінні від нас усім: походженням, ментальністю, мовою, релігією – всім іншим.

– Ваша співачка Квітка Цісик помилилась у кількох піснях, – казали мені в газеті. – Таких слів нема в українській мові, які вона вживає, – то ваші діалектизми.

– Ваша? – перепитував я. – А ви хіба не наші?

І вони просто стояли, дивились і відмовчувались, як дівчатка, які приховують свої дівчачі секрети в своїх сумочках. Вони добре знають, що ми різні – східні українці та західні українці, і що колись нас хтось хитрий об’єднав в одну соборну Україну… Згодом я здогадався щодо їхньої ментальності – у них просто тотальний матріархат, усюди: на роботі, вдома, надворі, в магазинах. Жінки в них управляють усім через хамство і приниження. А чоловіки там – наче окремий підвид homo. Навіть гомосексуалісти в Канаді видалися мені більше мужчинами, ніж київські підкаблучники.

У редакції був головний редактор. Але керувала нею Тамара. Всі її слухали, бо верещала, мов кацап із танка. Я відмовився слухатися, бо ж не виріс між ними, щоб це було для мене нормою. І тоді я пережив те саме, що й мої діти в школі. Цькування і підлі підстави, хамство і наклепи…

Матріархат мене зацікавив, адже така різко виражена ментальна риса – це особливість, яку можна прослідкувати в історії. Мене завжди цікавило, куди поділися половці, печеніги та інші кочівники з південноукраїнського степу, які тисячу років тому нападали на Київську Русь. І тільки в Києві я знайшов відповідь. Так-от що я довідався: вони нікуди не ділися. Їх ще тоді стали називати українцями, бо були кочівниками з окраїни. А під час монголо-татарської навали вони приєдналися до монголів і завоювали Київ. Потім осіли там і через кілька сотень літ стали називатися козаками. Перейнявши мову, вони стали дуже подібними на нас, західних українців. От лише ми походимо від русичів, а не від половців.

– Що думаєш робити? – запитав мене Андрій через пів року, коли я йому розповів про мої негаразди в редакції тієї україномовної газети.

– Не бачу іншого виходу, як утекти звідси додому, – відповів я.

– Тепер ти розумієш, чому корупція в Україні? Ти розумієш, чому мову втратили всі, крім західняків? Ти розумієш, чому в Західній Україні доріг нема, а тут ідеальні? Ти розумієш тепер, чому в Східній Україні заробітна платня втроє вища за платню на заході нашої держави? Ти тепер розумієш, чому наші їдуть на заробітки в Європу, а ці ні? Ти тепер розумієш – що вони знають, що ми різні, і ненавидять нас, і обкрадають?..

Ми знову тоді, коли Андрій виголошував той свій монолог із риторичних запитань, їхали в авто до Борисполя зустрічати знайомих. Снігом занесло всі вулиці й тротуари. Та ніхто ніде їх не прибирав. Коли в чоловікові вбити чоловіче, а головне в ньому – відповідальність, то він і перестає дбати і про сніг на дорозі. Йому потрібна жінка, яка його зламала, – щоб «підказала» йому: треба взяти лопату і відгорнути сніг.

Після монологу Андрія до мене нарешті дійшло, що я все своє життя розмовляю на мові чужих – на тому, що вони зробили з мови русичів, нашої мови, переймаючи її віками. Потім вони зробили її літературною українською мовою, а ми, на заході, патріоти, дали себе переконати, що то наша мова, і ладні за неї і воювати, і язики різати, а свою, галицьку, мову втратили. Нас обдурили!

1982 року я мав свій перший переїзд у житті. Тоді мені сповнилося 12. Батьки отримали квартиру в Івано-Франківську, і ми на вантажівці, повній наших речей, поїхали туди з Галича. Я покинув моє дитинство у величезному яблучно-сливо-вишневому саду, моє перше кохання – чорнооку Оксану, мою річку Дністер, де купався і рибалив днями й ночами. У Галичі я розмовляв ще галицькою мовою, про яку мені розказали через 14 літ вуйко з Канади і його друг майор. А те, що я розмовляю «сільською» говіркою, мені пояснила вчителька, а потім і однокласники. Хоча Галич і давня столиця, однак росіяни все зробили, щоб то був лише райцентр.

А Івано-Франківськ тоді розростався, особливо його так звані спальні мікрорайони. Ми приїхали у Пасічну, найбільш північний з усіх «спальних». Зводили тоді в цім місті для приїжджих з навколишніх сіл та райцентрів п’ятиповерхові панельні будинки на 60 куцих квартир кожен. На початку 1980-х в Україні «квартирне питання» постало дуже гостро. Нам же дісталася трикімнатна квартира на верхньому поверсі цегляного будинку.

Ота Пасічна нагадувала тоді Венецію – вся була перекопана каналами, повними води, от тільки в них не гондольєри плавали, а будівельники лазили і прокладали труби. Щоби дійти до школи, мені треба було перейти два такі рівчаки кладками, збитими зі старих дощок. Багнюка сама лізла в капці.

Після одноповерхового Галича я там почувався, мов між хмарочосами. Особливо ж мене вразила величезна школа з басейном, куди нас не пускали.

– Ти чого розмовляєш, як селюк? – запитав мене першого ж дня Андрій, який невдовзі став моїм другом.

– Сам селюк! – огризнувся я.

За пів року мене поправили як мінімум дві сотні разів. Я мусив вивчити «міську» мову, як діти те називали, хоча майже всі вони були з навколишніх сіл, але вивчили «літературну мову» раніше, бо приїхали за рік-два переді мною. Я там засумував за Галичем, за Дністром, за чорноокою Оксаною. Мову я освоїв швидко, і скоро перестав пекти рака, коли мені робили зауваження і поправляли слова у моїй вимові просто посеред уроку, коли я відповідав.

– Не треба казати «тамонка», треба казати «онде», – приміром, наголошувала наша вчителька так званої української мови, тобто полтавського діалекту. – Не «видів», а «бачив». Не «пішов на рибу», а «пішов рибалити». Не «слуп», а «стовп».

Ще мене дуже здивувало, що це друге покоління західних українців уболіває за збірні СРСР з футболу та хокею. Ми в Галичі вболівали проти них, бо вони «москалі», і мій тато був на сьомому небі від щастя, коли Київ долав Москву чи Канада перемагала СРСР. А в Івано-Франківську всі поголовно й шалено переживали за «червоних». То нині вони «бандерівці» й націоналісти, а тоді всі співали гімн Союзу і навіть не знали, як крейдою тризуб намалювати на стіні школи. Мама просила мене не показувати їм, як наш тризуб малювати, і я не показував. А вони навіть не знали, що це…

– Ти чому відмовився вступати в піонери? – запитували мене однокласники. – Де твій червоний галстук?

Червоного галстука я не носив принципово. Всі носили, а мене вважали через це диваком. І добре, що не гірше їм у голову приходило, бо тоді могли за таке й батьків викликати до КДБ. Мене тричі перед класом викликали до дошки і насильно пов’язували на шию червоний галстук, а я його все-таки знімав. Нині всі ті хлопці воюють за Україну, і їх називають, тобто всіх із Західної України, найбільшими ворогами росіян. А тоді вони всі були в червоних галстуках і реготали, коли мене вчителі знову і знову пов’язували ним.

– Ти чому відмовляєшся марширувати зі всіма під барабан? – запитували мене знову.

Усіх дітей школи шикували на великій півгодинній перерві на обід перед школою на асфальті і під бухкання в великий барабан змушували марширувати. Передній ніс прапор, червоний, як усі їхні галстуки, за ним марширувало дві дівчини з нагрудними барабанами та два хлопці з горнами. Вони грали не музику, а ритм маршу. Єдине, що мені було до вподоби в цім марші, – короткі спіднички дівчат, які вони не могли втримувати руками на вітрі. Я ж ховався з моїм другом Андрієм у класі, навчившись загнутим цвяхом замикати двері зсередини. Переважно всі «марширувальники» були внуками бійців УПА, котрі воювали 30 років тому за незалежну Україну проти цих самих «червоних». І діти не знали про це.

Коли ж Кремль увів війська до Афганістану, то між хлопцями тільки й розмов було, що про бажання якнайшвидше закінчити школу, аби потрапити туди на війну і приєднати до «найбільшої у світі держави» і цю країну. То нині, коли Україна має війну з Росією, всі такі патріоти, всі проти росіян, а тоді на заході України мої однокласники спеціально накачували вечорами м’язи на спортивних снарядах у дворі школи, щоб їх «узяли до Афганістану».

– Ти не хочеш до Афганістану? – дивувався мій друг Андрій. – А я б ще й китайців завоював. Ото була би країна за площею разом із Китаєм! Бачив, який їхній Китай величезний?

– Де твій дід? – запитував я його, бо знав, що він, як і я, ніколи не бачив свого діда.

– У мене ж немає діда, – дивувався моєму запитанню Андрій.

Запитував я його так тому, бо мені мої батьки пояснили, що наш дідо воював за незалежну Україну і що його заслали до Сибіру. Андрій же про свого діда не знав нічого, бо йому не сказали, тому він сумлінно «приєднував» до СРСР і Афганістан, і Китай, і не любив Америку, а ще навчав мене літературної української мови, бо соромився, коли я вживав «сільські» слова. Потім, через 30 років, в окопі на Донбасі я йому нагадав про його Китай та Афганістан і про вболівання за СРСР у хокеї. Та він віднікувався і казав, що то я все вигадую.

На канікули я повертався до Галича і купався в Дністрі, грав у футбол, малюючи на своїх футболках символи іноземних й українських клубів – тільки не російських, – блукав у нашому величезному саду, тримав за руку чорнооку Оксану і цілував її в щічку, і зі всіма розмовляв лише нашою «сільською» мовою. Коли ж повертався до Івано-Франківська восени, то знову переходив на тутешню «міську» мову, якою нас змушували розмовляти. Та з роками й наші села, і навіть Галич, утратили галицьку мову. Стали й вони фанатами полтавського діалекту.

– В основу української мови ліг полтавський діалект, – казала вчителька української літератури, дуже нецікавої, на уроках якої нам розказували про тяжке кріпацтво українців, якого в Західній Україні ніколи й не було, чи про п’яниць і погромників козаків, які втікали на Січ від своїх жінок, бо у них там вирував і тоді матріархат, чого ми на заході і не знали донедавна, або про повстання селян проти панів, котрі, як я дізнався пізніше, були євреями, і ті повстання вибухали тільки у безвладні часи і були нічим іншим, як єврейськими погромами. На заході ж України єврейських погромів не було, тому Бог милував нас і від голодоморів, і від Чорнобиля.

Утім, тоді, 1982-го, мені, малому, те все ще було невідоме. Я вважав тоді, що вивчаю справжню українську мову.

2015-го, коли вже минув рік, як я повернувся з війни на Донбасі, коли досхочу відіспався й від’ївся, я став думати, як мені помогти фронту, бо там ще залишалося повно наших хлопців із заходу. Східняки тоді рідко йшли на війну, тому їхній східний кордон боронили від росіян західні люди. Найперше, я найшов газету, до якої став писати статті про потреби солдатів в окопах та про волонтерський рух. Тільки волонтери забезпечували армію в перші два роки війни.

– Ти влаштувався на роботу в газету? – запитав мене Андрій, коли якось заїхав у суботу.

– А що ще можна робити?

– Я тобі скажу що, – запропонував він. – Можна помагати пораненим у шпиталі.

Він це робив по неділях, по вихідних, приєднавшись до волонтерської групи однієї київської протестантської громади на Правому березі. Означувати берег у Києві обов’язково, бо жителі цієї столиці настільки загордилися своїм містом, відвойованим колись у нас, що вважають, буцім Японія й Китай розташовані на Лівому березі Дніпра, а Західна Україна та решта Європи – на Правому.

– Як це відбувається? – запитав я його. – Ти помагаєш лікувати їх, чи прибираєш палати, чи, може, вивозиш на візках поранених у двір?

– Нічого такого ми там не робимо, – відповів Андрій. – Ти ж теж протестант, тому маєш розуміти, що головне завдання кожного християнина – привести людину до спасіння у Христі. А серед поранених багато таких, які вже однією ногою на тім світі...

Наступного дня ми поїхали на Правий берег до шпиталю, збудованого росіянами ще 1755 року, коли ті починали війну з Османською імперією. Тепер, через 260 літ, у ньому лежали самі «бандерівці», які воювали проти самих росіян. Їх туди привозили зі східного кордону автомашинами.

Нам випав жереб на ЛОР-відділення. Дорогою я все гадав, з якими пораненнями потрапляють солдати у відділення «вухо, горло, ніс». Там було до десятка палат, і ми відразу взялися до справи.

– Слава Ісусу Христу! – привітався я так, як повелось вітатися в Західній Україні після незалежності. Втім, хлопчина у синій піжамі з червоним комірцем, такій самій, в якій я колись лежав у ташкентському шпиталі після афганського кордону, не відповів. Він і далі стояв спиною до нас, дивлячись у вікно на київські каштани.

Повторивши вітання ще кілька разів, я нарешті взяв його за рукав. Та з’ясувалося, що він просто нічого не чує. В інших палатах нас також не чули ні снайпер Дуня, ні прикордонник Василь, ні підполковник у тільняшці й із татуюванням сонця і написом «Кандагар» на кисті руки. Всі вони у ЛОР-відділенні були контуженими. Ми з тією жінкою роздали їм подарунки, поговорили про те, про се, і в нас залишився ще один пакуночок з ласощами. Куди його подіти ми не знали…

– Може, медсестрі подарувати? – сказав я й показав на дівчину в білому халаті.

– А в ізолятор ви не підете? – запитала медсестра російською, коли я їй той пакет запропонував.

Ізолятор відрізнявся від решти палат хіба що тим, що в цій трохи меншій палаті з гратами на вікні було тільки одне ліжко. На вікнах фіранок, як і на стінах плакатів, як повсюди в шпиталі, також я не побачив. На табуретах навколо ліжка, в якому лежав хлопчина з явно західноукраїнським обличчям і в смугастій майці, сиділо четверо трохи старших за нього солдатів у канадській формі. Протягом війни канадську форму нашим добровольцям постачала українська діаспора. На рукавах у них були шеврони Добровольчого батальйону ОУН.

Жінка, яка ходила шпиталем зі мною, підійшла до ліжка і подала пораненому, чи то контуженому, бійцеві пакет з нашим подарунком. Він не простяг руки, а інші зі злістю глянули на неї, мовби вона була шпигункою, хоча жінка говорила українською до них. Я запропонував помолитися. Всі п’ятеро підняли на мене очі, і найстарший якось зневажливо запитав пораненого:

– А ці хто такі?

– Та сектанти, баптисти, ходять тут по неділях, вербують у своє царство, – відповів так само зневажливо й доволі гучно пацієнт шпиталю – це означало, що і його контузило.

– Ти кого називаєш сектантами? Протестантів? – запитав я його ще різкіше, розуміючи, що зараз поступитись їм не можу. – Тоді знімай форму, сопляку, бо канадці – протестанти. І не чекай, що Америка дасть зброю тобі в руки для боротьби з православними окупантами, бо Америка – протестантська країна.

Вони дивилися на мене мовчки, не відповідали. Я став біля дверей і сказав:

– А я добре знаю ваше керівництво, ваше в ОУН, на вулиці Ярославів Вал, у Києві, де ваш головний офіс. Бо брав я інтерв’ю у кожного там. І можу відкрити вам величезний секрет, якого ви ніколи не дізнались би, бо вас туди ніхто не пустить.

– Який ще секрет? – своєю чергою запитав старший з них.

– Уся ця верхівка ОУН нині – зі східної України, жодного немає між ними справжнього «бандерівця», – відповів я. – Вони дико ненавидять нас, тобто тих, хто родом із Західної України. Просто бренд лишився від ОУН, історичний бренд.