Повзти в густому тумані, хоч і вогко, зате добре, що ніхто тебе не зобачить. А тим більше, вночі. Усі залізниці в колишній країні Рад обсаджували вузенькими посадками, – лісосмугами. Для того, аби випадкові іноземці у вагоні не розгледіли повсюдної розрухи. А особливо патріотично налаштовані голови колгоспів та радгоспів стали обсаджувати трьома-чотирма рядами вільх, тополь, грабів, лип і автодороги. І тому й думав випадковий іноземець, що вся країна – то ліси й ліси. Потім у спадщину од червоних нездар посадки залишились пострадянським державам.

От такою лісосмугою у густому, мов марля, тумані нас шестеро тягло по колючих тернах, ожинах й малинах нашого сьомого. Образно кажучи, він повис на наших руках, бо йому перебило ноги. Ми вклали його на імпровізовані ноші – шмат брезенту – й понесли-потягли. І добре, що він зомлів, бо не стогнав. Завдяки туманові нас не засікли донецькі бойовики.

– За цей час дорогою не проїхало жодної машини, – сказав увечері мій заступник – «Пилип»: ми всі на тій війні мали «поганяла», точніше, псевда – як колись в УПА.

– І що з того?

– То, може, підемо дорогою, «Тарзане»? – мене прозвали так, бо я добре орієнтувався в хащах, але кликав мене так лише «Пилип», а всі інші називали «капітаном».

– Не підемо, бо здалеку видко буде – постріляють, ніби в тирі.

– Він може не дожити, – показав «Пилип» на пораненого.

– Будем-сі молити.

Коли наші хлопці йшли в атаку на тій війні, чи коли опинялися в якійсь іншій фронтовій небезпеці, то вони молилися, і вголос. Однак тільки вихідці із Західної України молились, а зі Східної – переважно матюкались. Хлопці бігли і кричали «Отче наш», а інші «Богородице Діво». Деякі навіть колядували. Як тривога – то до Бога…

Східняків у нашій команді не було. Тому Господь чув від нас лише молитви. Я ж молився коротко – призивав Кров Христа на нас усіх. Щоранку так молився. В атаці кричав «Ура!». Завчених молитов не визнаю. Тому й сказав їм молитися.

– Капітан добре каже, – озвався один із чотирьох солдатів, наших із «Пилипом» підлеглих. – На дорогу не варто лізти. Бо тут дороги заміновані. Так розказали на блокпості, коли ми приїхали. Протипіхотні міни. Наші ставили.

– Чогось би перекусити, – озвався найбільш втомлений з нас, «Сторож».

– На, перекуси, – пожартував «Гіппократ», який саме робив перев’язку пораненому і порадив «Сторожеві» перекусити задовгий бинт, на що всі трішки посміялись.

Пораненого ми не знали. Нас послали по нього. Імені він сказати не міг, бо не говорив, а лиш стогнав. Мої хлопці дивились на нього, як на завдання. Всі в моїй команді були десантниками, кожному було за п’ятдесят, і всі пройшли Афганістан. А тепер опинилися всі тут, на Донбасі, але не в регулярній армії України, а лише брали участь у спеціальних операціях за лінією фронту – витягали тих, які «попали». Я ж не був десантником, зате отримав офіцерське звання через університетську освіту, і тому командував цими п’ятьма десантниками. Вони не знали, що я не десантник. Псевдо «Тарзан» мені подобалось.

– Він зовсім поганий, – сказав «Гіппократ», коли закінчив з пораненим. – Аби дотягти його живим.

– Нам ще 19 кілометрів корчами повзти, – відповів я, дивлячись на мапу.

– То ми проповзли лишень кілометр? – застогнав «Сторож».

– Ти як з перепою цього разу, – відповів йому «Гіппократ».

– Старість – не медаль, видно одразу, – парирував той.

– Яка старість! – гримнув я. – Ви будь-якому молодому дасте фору на цій дистанції.

– Дистанція – 20 кілометрів на колінах лісосмугою, – засміявся «Пилип». – Майже, холера, олімпійський вид спорту.

– По конях, хлопці! – припинив я балаканину. – Його треба віддати мамі живим.

Під кінець другої доби ми всі були в крові, і виглядали так, начеб воювали не з проросійськими найманцями, а зі зграєю котів, – настільки обдерлися по тих кущах. Лісосмуга здавалася безкінечною. Ми не бачили ні де вона закінчується, ні звідки ми приповзли.

Це вже був наш 28-й похід через лінію фронту… Поранений іноді повертався до тями і просив пити. «Пилип» і я тягли брезент за передні кути. Ми теж хотіли пити, а наші тільняшки прилипли до тіл, мокрі від поту.

Літо гуло теплом і вологою. Всю ніч – туман і тиша, і весь день – спека й мухи. Вдень ми спали. Коли поранений приходив до тями, ми буквально запихали йому до рота таблетки демидролу.

Моя група займалася тільки такими випадками, як оцей, у лісосмузі під Святогірськом. Був 2014-й. Іноді й двічі на тиждень ми вилітали на Донбас і пробиралися на нейтральну землю, щоб звідти витягти когось із наших поранених хлопців. Тоді воювали ще тільки добровольці із Західної України, тому попервах така робота була нам до душі. Потім я перестав це робити. Але аж потім.

Останні дві доби ми їли лишень яблука з дичок у «посадці» й пили воду з калюж. Але для тих, хто в тільняшках, усі калюжі – джерела, і всі черв’яки – м’ясо. Коли ж побитою дорогою раптом проїжджало щось, ми залягали і затуляли пораненому рота. Втім, за другу добу лише одного разу пронісся легковик – «жигуль» салатового кольору.

– Варто було б його спинити й відібрати машину, – сказав «Пилип», коли ми підвелись і посунули далі хащами.

– Хіба би стріляти відразу, – відказав я, – бо він би не зупинився.

– Тільки стріляти, – кивнув «Пилип». – І далі вже не повзти, а їхати.

– Спробуємо з наступним.

Але більше ніщо не проїхало. Дорога, обіч якої ми рухалися, пролягала між селами, далеко від головних автошляхів. Якщо тут до війни і їздили, то лише місцеві. Позаду нас зяяла нічия земля, яку обстрілювали сепаратисти, а попереду мав бути наш блокпост з кулеметним «гніздом». Тож нині цією степовою глушиною між колгоспами на лінії вогню їздити могли тільки «дикі розвідники». Так ми називали п’яних чи обкурених донецьких. Вони могли раптово підлетіти на авто до блокпосту, обстріляти його і втекти. Тому наші хлопці стали стріляти по всьому, що швидко наближалося до них. Всі волонтери знали про те, тому під’їжджали до наших зі швидкістю п’ять кілометрів на годину. Ризикувати ніхто не хотів. Отже, в тому легковику, що промчав мимо нас, могли бути такі от придуркуваті шибайголови.

Усі ми дуже змучилися повзти, тому я теж уже пошкодував, що не здогадався відібрати в сепарів машину.

А ще нас двічі наздоганяли якісь люди з торбами на велосипедах. Чоловіки і жінки, а одного разу – і з дітьми. Вони не розмовляли. Ми тоді перечікували, поки вони нас не обженуть.

Двічі проганяли гадюк, які вперто не вступалися з нашого шляху. Одну навіть убили...

У лісосмузі цвіркотіло повно пташок. Стільки їх я не чув і в Карпатах. Над вигоном за лісосмугою теж заливались жайворонки. Зусібіч нас оточував цей неораний степ, а ми повзли посадкою вздовж дороги, що перетинала його, мовби караванний шлях десь на півдні. Сіл будо мало, і бачили ми їх тільки вдалині. Сірі шиферні дахи потопали у вишневих садах. Звідти гавкали пси. Коли ми лягали на короткі привали, «Гіппократ» підсовував нам кожному за чергою понюхати нашатир з просоченої ним вати, настромленої на штик-ніж. Кров з колін ми витирали рукавами.

– Посередині брезент тріснув, – сказав під другий вечір «Штурман», один із двох бійців, що підтримували наші імпровізовані ноші на задніх кутах, а затим обізвався другий, «Шуліка», наймолодший, який підтвердив, що брезент порвався.

– Скільки ще? – запитав «Пилип».

– Чотири кілометри.

– Уже майже вдома, – весело сказав «Сторож».

– Нашатир? – запитав «Гіппократ».

– Краще б ти роздавав по сто грамів та шашличок! – засміявся «Пилип».

– На блокпосту має бути і їжа, і щось випити, – замріяно промовив «Штурман», найспокійніший на вигляд з нас, але найсильніший фізично.

– У степу і хрущ – м’ясо, – озвався «Шуліка». – Спини не відчуваю…

– Не розслабляйтесь, хлопці, бо ще важче стане. Вперед! – скомандував я.

Ми спали по дві години перед полуднем і стільки ж перед світанком. Нашу камуфльовану канадську форму треба було викручувати щогодини, тоді ж ми чистили від бруду автомати. Земля під нами була сухою. Тільки у рідких видолинках траплялись заболочені місцини, але вони були короткими. У степу місцевість майже рівна, і це нам помагало. Калюжам ми раділи і відразу проціджували воду крізь тільняшки просто у фляги – кожен собі, а «Гіппократ» ще й пораненому. Вода смерділа грязюкою. Черв’яків і комах ми ще не їли, бо до такого меню треба вдаватися десь аж на четвертий день… Після кожного такого походу ми мали понос.

– Чути голоси, – сказав раптом «Пилип».

– Справді, – відповів хтось ззаду, начеб «Сторож». – Ще трішки, – звелів я. – Погнали!

Ми вже так звикли було повзти між деревами лісосмуги, що коли раптом натрапили на наш блокпост з жовто-синім прапорцем над мішками з піском, то самі собі здивувались, що далі вже не треба повзти. Сили враз покинули нас. Ми перетнули фінішну межу і просто впали обличчями у брудну траву. Вона пахла машинним маслом. Над блокпостом туман плив, наче сірий дим.

Блокпост нагадував барикаду на Майдані. Всі з нас на ньому побували, і часто зустрічали тут, на фронті, знайомих ще відтоді. Правда, з цього блокпоста ми нікого не знали.

– Голодні? – запитав хтось із бійців, що нас побачили.

– Голодні, – відповів хтось із наших.

Хлопці з блокпосту занесли пораненого за мішки й поклали на справжні ноші. Він марив, але ми, втомлені, як загнані коні, не дослухалися до того, що він бурмотів. Сили наші зовсім вичерпались, так що ми ні розмовляли, ні комарів не відганяли. А завалилися спати просто там, де впали, на тому моріжку, яким приповзли сюди. Туман, який клубочився над нами, був ідеальним покривалом.

Бійці нас не турбували. Дали води, і ми нарешті напились. А ще сказали, що обід сюди обіцяли принести місцеві селяни, які приходили вчора поцікавитись, чи всі їдять кров’янку. Я кров’янки не їм, бо крові християнам не можна їсти. Та іншим сподобалося, що буде кров’янка. Господарі блокпосту викликали з польового шпиталю «швидку допомогу». Тому всі чекали і її, і селян з обідом.

Мої хлопці відразу поснули. А наді мною бриніли мухи, комарі, співали про щось своє добрі пташки добрими голосами. Я бачив небо між гілками і слухав природу та тишу блокпосту тут, казна-де, куди нас занесло. Шия мені затерпла, тож я підвів голову й оперся потилицею до стовбура колись давно зламаного вгорі граба. І раптом побачив дівчину. Вона прала за блокпостом у довгому кориті, була в самій довгій майці, а на шворці сушились шкарпетки, труси, гімнастерки й тільняшки.

– Хто це така? – запитав я в солдата з блокпосту, що сидів на мішку з піском і дивився вдалину в бінокль.

– Прибилась до нас того місяця, – відповів він.

– Нащо?

– Сільська дівка, з розбитого села на «нейтралці». Нема куди їй іти. Пере, їжу нам готовить, спить з усіма щоночі. Можете теж з нею…

– Чому не проженете?

– А нащо? Сама хоче. І користь є від неї, – посміхнувся солдат.

– Використовуєте?

– Та що ви, пане капітане! Вона сама прийшла. Того тижня ще одна з’явилася було, ще гарніша. Але ця її так побила, що та ледве пішла геть.

– За що побила?

– За місце на нашому блокпосту. Бились, як дві кішки під парканом. Ледве очі одна одній не повидирали.

– І де та, друга?

– Поїхала з волонтерами до польового шпиталю. Дивна бабська конкуренція. – Справді, дивна. Вона українською розмовляє?

– Так, тут усі селяни українською розмовляють, хоч це й Донбас.

– Ви ж її, ніби рабинею зробили.

– Сама так хоче. Зовсім їй нічого не кажемо. Сама господарює. І добровільно з кожним… Іноді сидить і плаче. І дуже боїться, якщо стріляємо. Зараз продуктів нема. А як були, то борщі варила і макарони по-флотськи. Волонтери мають завтра привезти припаси.

– Скільки їй?

– Каже, що вісімнадцять.

– Спробуй тих баб зрозумій! – плюнув я вбік.

– Отож…

Цієї миті з лісосмуги вийшли дід з бабою – старі, аж коліна їм підгиналися. Дід лиш посміхався, а баба про щось балакала. Вони несли велику дерматинову базарну торбу, тримаючи її кожен за одну ручку. Одяг на них теж був селянський – сіро-коричневий, з латками. Вони поклали торбу на дорогу, на яку хлопці відразу опустили очі, навіть той, який дивився в бінокль. Їхні домівки були далеко, за тисячу кілометрів на захід, бо всі були галичанами. Постачання першого року війни на Донбасі в українській армії було ніяким, тож і виник волонтерський рух з постачання війська всім необхідним – від провізії до тепловізорів. Іноді помагали місцеві. Як-от зараз.

– Хлопчики, захисники наші, кров’янки, ковбаски свіженької, з гречкою, зі свининкою, і є горілочка, домашня, сідайте, погодуємо вас, поки гаряче, – баба торохкотіла без пауз, без зупинок, навіть коли стала діставати миски з чорними ковбасками, які дуже апетитно пахнули, бо ще парували, і солдати стали складати нарізані для рубання колоди навколо столу, складеного з ящиків від патронів.

Та раптом під’їхала «швидка» зі шпиталю, без мигалок, і брудна, ніби «все життя» їздила тільки бездоріжжям. З неї вискочило два санітари і лікар у білих халатах, накинутих на камуфльовану уніформу. Хвильку подивившись на нашого пораненого, якого ми тягли сюди двадцять кілометрів, вони схопили ноші з ним і грубо попхали їх до свого мікроавтобуса.

– Треба двох, щоб з нами їхали, – вигукнув у наш бік лікар.

Хлопці зиркали на кров’янку, бо були голодні. Вони стояли біля стола, і в деяких уже в руках блищали виделки. Всі переглядались, чекаючи мого наказу. Мені їх стало шкода.

– Нащо? – гаркнув я.

– До наступного блокпосту сорок кілометрів, – відповів лікар, судячи з акценту, явно львів’янин, який мені здався і найнижчим на зріст з усіх медиків, яких я коли-небудь зустрічав у своєму житті, –навіть мимохіть подумав, що то не лікар, а радше жокей.

– І що з того? – запитав я, розуміючи, що ніхто з нас не хоче кудись їхати після трьох діб повзання посадкою.

– Дорогою ми стрінули підозрілих аборигенів. А ми без зброї, - відказав лікар і видув носа в таку ж брудну білу хусточку, як і його халат.– Супроводьте нас хтось.

– Я не їм «кров’янки», – озвався раптом «Пилип», який лише щойно підвівся зі свого «ложа» і застібав маскхалат. – Тому їду з вами я.

– Гаразд, я теж не їм кров’янки, – мовив я. – Тож їдемо удвох. «Штурмане», ти лишаєшся за старшого у групі!..

– Слухаюсь, пане капітане, – радісно вигукнув той, і відразу всі підсіли до столу.

– Горілочки? По сто грамів? – заметушилася-зацвіркотіла баба, а дід витяг трилітрову банку з сивухою.

Ми з Пилипом залізли до салону «швидкої». Він сів біля нош із пораненим, а я – поряд із лікарем і водієм попереду. Лобове скло в машині було надтріснутим, а задні двері тарахкотіли, ніби «їм зуб на зуб не попадав».

Один з санітарів був і водієм, а другий виявився фельдшером, і він одразу взявся перебинтовувати ноги пораненому.

Їхали мовчки, тож невдовзі ми з «Пилипом» почали клювати носами, бо втома просто кидала нас лобами вперед...

– Я вас розбуджу, якщо буде небезпека, – сказав лікар, хоча теж позіхав.

– Розбудіть, – пробурчав я, засинаючи…

Мабуть, тому, що в машині смерділо лікарнею, мені наснилося, мовби я читаю газету, лежачи в лікарняному ліжку. Востаннє лежав у шпиталі ще в Ташкенті, після афганського кордону, 25 років тому.

Їхали ми майже годину, бо на такій розбитій дорозі витискати з машини більше, ніж 50 кілометрів за годину, не вдавалося…

Проснувся від того, що наше авто різко зупинилось. Навколо ходило багато солдатів, між деревами виднілись брезентові дахи, над якими розвівався в тумані прапор з червоним хрестом.

– Ти справді не їси кров’янки? – запитав я «Пилипа», коли ми вийшли з машини.

– Та їм я її, їм, – засміявся він, – просто не хотів хлопцям облом робити. Зараз тут щось найдемо, бо вже кишки до хребта прилипають. А ти не їси крові?

– Ні, не їм.

– Чому так?

– Бо віруючий, – відказав я, – дотримуюсь Біблії.

– Хіба то не єврейський закон – не їсти нічого з кров’ю? – здивувався «Пилип».

– Із Закону до християн передалось дуже мало, і про кров сказано окремо: «Не вживайте того, що було принесене в пожертву бовванам, від вживання крові, м’яса задушених тварин та від розпусти».

– О, на маєш! – засміявся «Пилип». – Навіть від розпусти…

– Так написано. Я в змозі такого дотримуватись.

– То Біблія – закон?

– Християнський Новий Завіт – це список рекомендацій і заповідей любові.

– Як це? – здивувався «Пилип». – Любові?

– Приміром, крові не можна їсти, бо з нею передаються зарази, про що вчені тільки тепер додумались. А тисячоліттями люди й не здогадувались.

– Виходить, Біблія це знала ще до вчених!

– Краще Божі настанови виконувати – в них – любов до нас, неотесаних, – відповів я, і ми розсміялись.

– Ідемо шукати чогось не з кров’ю, – запропонував «Пилип». – А свинину можна?

– Християнам не забороняється, втім Старий Завіт забороняє. І нині всі знають, що…

– Свинина шкідлива! – відгадав «Пилип», і ми знову розсміялись.

– Добре все-таки бути віруючим.

– Чи я тобі цього не казав?

– Не казав, що то добре, тому я думав – то перелік правил, які перешкоджають радіти життю. – А з’ясувалося, що заповіді Божі – вказівки нам на добро…

Якраз підоспіла вечеря. Наїлися ми картоплею, засмаженою з тушонкою, салатом з капусти й огірків, та запили все компотом з вишень. Нас після такої їжі розморило, і ми знайшли собі галявину за шпиталем, де прилягли на траву.

Раптом я побачив дівчину, схожу на ту, що на блокпосту... І ця теж прала.

– Хто це така? – запитав я в одного з санітарів – водія, котрий якраз приніс нам з Пилипом ще по горнятку компоту.

– Прибилась дівка з села, – відповів він хриплим голосом. Розповів те саме, що мені розказав солдат на блокпосту про їхню дівку.

– Отак пере і їжу готовить?

– Так, пере, їжу готує і ночами не спить, – засміявся санітар ще більш хрипко.

– Уже четвертий місяць сюди їжджу, а вперше бачу куртизанок.

– Кого? – перепитав він. – Та вони стали сходитись до нас після того, як «нейтралку» пересунули на схід. Дорослі з дітьми ідуть глибоко в тил – в їхній чи в наш. Хлопці примикають до добровольців – теж, до наших або до "сепарів". А дівчата пристають до блокпостів. А куди їм іще йти? Їхні села «градами» побило. От тут і мають бабський набір: їсти-прати-секс. І лупляться між собою за «тепле місце».

– Дивні ці дівки.

– І не кажіть, пане капітане…

Під вечір нас розбудили й повідомили, що нині вже не буде машини на блокпост до наших, тому ми можемо тут заночувати, а вранці, мовляв, поїдемо з волонтерами. Звідти волонтери і заберуть нашу групу, коли розвантажаться. Це мене влаштовувало. Завдання ми виконали, а літак нас мав забрати звідси аж завтра о шостій вечора. Нам дали окремий намет і спальні мішки, тож ми спали до ранку «без задніх ніг», як любив казати «Пилип». Вночі снилося, що й далі повзу лісосмугою...

На світанку я прокинувся першим. Із туману з одного боку виринули брезентові дахи шпиталю, а з другого, трохи далі - шиферні дахи села. Пройшовшись туди, натрапив на чоловіка років 60-ти, який щось робив у своєму необгородженому городі біля крайньої хати.

Донбас, на перший погляд, дуже відрізняється від нашої Західної України, мовби то інша країна. Люди теж сильно відрізняються. Тому я розщепив кобуру на поясі – про всяк випадок. Навколо нікого більше не було. Шпиталь ще спав. Село теж. Віяло вітерцем, і я відчув якусь у ньому хімію й придивився. Цей селянин кропив колорадського жука на городі, бризкаючи дуже широким пензлем із пластмасового синього відра по картопляному листі смердючою рідиною. У нього на носі біліла лікарська пов’язка, яку він, певне, у шпиталі випросив.

– Багато жуків? – запитав я і стримався, щоб не затулити носа пальцями.

– Колорадських жуків цього року справді забагато, – засміявся він, натякнувши на сепаратистів, які собі на груди чи на шапки чіпляють жовто-чорні георгіївські стрічки, через що ми прозиваємо цих проросійських терористів «колорадськими жуками».

– Потроху меншає, – відповів я йому в такт. – Відстрілюємо помалу.

– Добре робите, – засміявся селянин. – У моєму далекому дитинстві поява колорадських жуків була неабиякою подією, котра закарбувалася у пам’яті всього села, – почав він розповідь, яка мене затримала поряд з ним на цілих чверть години. – Кажуть, американці їх до СРСР закинули, спеціально.

– Москалі в усьому бачать американський лихий задум.

– Як тоді, так і тепер, – погодився він.

– А мені здавалось, що колорадські жуки були завжди…

– Ні, вони з’явилися по Другій світовій війні, коли американці помагали Союзу з продовольством, особливо з пшеницею і картоплею. Так і завезли того жука, – відповів селянин. – Для нас, дітлахів, то була ціла пригода! Одного дня сусіди по той бік вулиці помітили у себе на городі невідомого жука. Спочатку показували його ближчим сусідам, а потім далеким. Чудувалися всі неабияк. Аж тут свідомі селяни вирішили, що треба поінформувати про з’яву чудернацької комахи «вишестоящі органи». Тому доповіли бригадирові тракторної бригади, розташованої поряд. Звідти новина подалася до агронома, далі – до голови колгоспу. Невдовзі до села з обласного і районного центрів приїхали кількома машинами біологи, хіміки, лаборанти санстанції, агрономи. Латку городу, де помітили жука, оточили патичками по периметру, перетягли їх стрічкою загрозливого червоного кольору. Точилися вже наукові дискусії, бралися зразки личинок і дорослих особин, стеження за поведінкою у природному середовищі жука проводилося навіть уночі. Сусідський город став на час лабораторією просто неба, а самі сусіди – важливими особами у соціальній ієрархії, їхні свідчення про появу жука записувалися людьми в окулярах і білих халатах. На третій день прилетів до села звичайний «кукурудзник», і з його черева на «заражену зону» полилися отрутохімікати, які вкрили і той город, і сусідні...

– То це ви такими ж отрутохімікатами і бризкаєте? – показав я на його відро і таки затулив носа пальцями.

– Ні, це вже спеціальна отрута для колорадського жука, – відказав він. – Добре робите, що затуляєте носа, бо вона може вбити й людину, якщо потрапить у шлунок…

Мене гукнув «Пилип», і я попрощався з селянином. Нас чекало три машини волонтерів. Мікроавтобуси були заповнені вщерть, а в легковику виявилось якраз два місця для нас. Машини здавались новими, ще не їждженими розбитими шляхами прифронтової зони АТО. Волонтерки – три дівчини з галицьким акцентом, гомоніли, як голубки, і нам так приємно було відчути їхню галицьку шляхетність, яка так контрастувала з місцевим «степом», що ми й незчулися, як доїхали до блокпосту на передовій.

Туман ще покривав усе навколо, хоча бамкнула, певне, вже десята ранку. З густого молока виринали тільки крайні мішки з піском та прапор. Мені чомусь одразу, щойно вийшов із машини, здалося, що довкіл якось занадто тихо.

Знявши автомат із запобіжника, я кивнув «Пилипові». Він зробив те саме, і жестом дав зрозуміти волонтерам, аби сиділи в машинах. Прокравшись повз стіну з мішків, я не зобачив вартового біля кулемета. Дорога вздовж нашої лісосмуги, куди дивилося його дуло, губилась у тумані. «Пилип» пішов з другого боку.

Різко вискочивши з-за стіни блокпосту, я побачив те, чого не хотів би бачити нізащо в світі. Навколо стола, біля намету, повсюди лежали на землі всі наші хлопці з групи, всі четверо, так само, як і солдати блокпосту. Ми з «Пилипом» кинулись до них. Не може цього бути! Не може!.. Крові ніде не було. Тільки піна з ротів. Усі були мертвими.

– Що тут сталося?! – заскрипів побратим зубами. – Що тут сталося?!

– Я не виджу слідів від куль.

– Чому у них піна з ротів? Їх що, газом потруїли? – губилися ми у здогадах.

Піна у всіх була жовтою. На столі стояла миска з двома кров’яними ковбасками. Нагнувшись, я понюхав їх. Пахли вони не так, як учора – апетитно, а чимось іншим, чимось мені знайомим. Брудні пластмасові тарілки розсипались навколо, вкриті росою. Схоже, вони добре пообідали без нас. Блювотина біліла під столом і всюди.

Було чути, як волонтери, не дочекавшись нічого від нас, виходити з автомобілів, гримаючи дверцятами. «Пилип» присів біля «Штурмана» й почав шукати пульс. Це видавалося марною справою, бо тіла побратимів, як було видно, вже заклякли…

Мені здалося, що з того боку, де на шворці висіли випрані лахи, ніби долинув якийсь підозрілий звук. Я прислухався, й таки почув щось.

– Що тут сталося?! – повторював «Пилип». – Що тут сталося?!

– Тихіше! Чуєш? – сказав я.

Він зостався, а я підкрався туди, звідки долинали якісь приглушені звуки, й побачив крізь листя дівчину, яка вчора прала. Вона плакала, у неї лице було замурзаним, а очі спухли. Коли побачила мене, кинулася в обійми. Її ридання здавалося щирим. Проте війна навчила мене не вірити щирості. Тут підбіг «Пилип», схопив дівчину за русе волосся й закричав:

– Сучко, що тут сталося? Що ти їм зробила! Зізнавайся, бо пристрелю!

– Брате, втихомирся! – наказав я йому.

– Це вона їх потруїла! Чим?!

– Зачекай. Дай, я її розпитаю.

– Питай! – і він так відпустив дівчину, що та аж упала на коліна.

Раптом за нашими спинами пролунали дівочі зойки. То волонтерки натрапили на мертвих бійців...

– Що тут сталося? – запитав я дівчину.

– Я не винна, – заскавуліла вона.

Довелося дати їй води з фляги, хоч і гидував… Вона ковтнула двічі і витерла брудною майкою собі обличчя, оголивши ноги до чорних трусів. Я починав злитися.

– Запитую ще раз: що тут сталося?

– Ви поїхали, а хлопці обідали. Потім вони стали блювати.

– А ти чому не їла?

– Я ніколи з ними не їм. Мене не кликали.

– Що ж ти робила? – запитав Пилип, підійшов до неї впритул і замахнувся.

– Прала, а потім плакала, бо невдовзі вони всі померли.

– Де дід і баба? – раптом здогадався «Пилип».

– Вони стояли на дорозі і сміялися з того.

– Сміялися?

– Вони чекали, поки всі солдати помруть. Мене не бачили. Я сховалася...

– Куди вони пішли? – гаркнув Пилип.

Дівчина показала рукою на протилежний бік дороги, де впоперек посадки виднілась протоптана стежка. Пилип відштовхнув дівчину, а сам побіг до стежки. Та, мабуть, доріжка виводила на поле, за яким могло бути село. Бо він повернувся до дівчини й заволав:

– Де вони живуть? Де живуть ці моральні виродки? Кажи!

Дівчина знову впала навколішки й заридала. Пилип схопив її за волосся й затрусив нею, піднявши на ноги. Він починав не на жарт лютувати.

– Де вони живуть? – запитав він і замахнувся кулаком.

– У хаті з намальованими калиновими кетягами над вікнами, – витиснула вона з себе.

Він відпустив її й помчав до стежки. Я закричав йому вслід, щоб зупинився, щоб не наробив лиха, але він не чув. Задзвонив телефон на блокпості. Я зняв слухавку й повідомив про загибель бійців. У відповідь сказали, що пришлють заміну, і попросили нас дочекатися її. Я наполіг, аби сюди прислали й транспорт для перевезення «двохсотих». Цинічний голосок якогось східняка на тому боці роздратував мене. Але, згадавши про «Пилипа», я кинув слухавку й побіг за ним. Він міг накоїти біди.

– Що нам робити? – крикнув мені водій одного з мікроавтобусів.

– Чекайте тут.

Перебігши через нешироку лісосмугу, я опинився в степу з високою, вище пояса, мокрою травою. Стежка вела до дахів між кронами садових дерев. Десь на середині поля я почув постріл, а за мить другий. Добігши до білої хати з візерунками у вигляді плодів калини, я повидів на подвір’ї свого побратима. Він тримав автомат дулом униз. На землі лежав дід з таким ж усміхненим неприємним виразом обличчя, навіть мертвий, а на дерев’яних сходах – баба, теж на спині.

– Обох? – запитав я.

– Обох.

Біля діда валялося й цинкове відро, з якого розлилась якась рідина, – вона смерділа, як кров’янка на столі на блокпосту. З відра випав широкий пензель.

– Це ж отрута від колорадського жука! – здогадався я й згадав вранішню розмову з селянином.

– Отрута від жуків?

– Так! – вигукнув я. – Вони додали до начинки кров’янки цю хімію!

– Нащо? Нащо вони потруїли наших хлопців? – загарчав «Пилип» і копнув ногою відро, яке з дзенькотом покотилося до воріт.

– Такі вони раді нам, визволителям. Хоч і українську калину намалювали на хаті. Глянь – у його нагрудній кишені пенсійне посвідчення.

– Прізвище – Дем’яненко, – прочитав побратим. – Українець потруїв українців?

– Ми для них не українці. Ми – «бандери». Я давно помітив, що східняки нас не вважають одним народом з ними. Вже за Збручем – інший народ.

– Так, вони інші, і не просто русифіковані. То вони не українці, чи ми?

– Гадаю, нас, нащадків Галицького князівства Русі, обдурили, і ці східняки це добре знають, бо вони – від половців з Окраїни.

– Знають? – перепитав «Пилип» – діставши цигарку, він відламав фільтр і прикурив.

– Перейняли нашу мову, а потім російську, а потім ще чиюсь переймуть, як колись хазарську, чи половецьку. У них матріархат. Змінюють «прізвища» і мову. А нас, західників, колись засновники націоналізму навчили, що ми з ними одне!..

– Мене чекає трибунал, «Тарзане»? – запитав «Пилип». – У нас таке можливе, ми ж – держава з законами, а вони – сепаратисти, яким закони не писані.

– Отрута від жуків! – повторив я. – От і маєш – не слід їсти з кров’ю.

– Тепер мене твій Бог точно покарає, – сказав «Пилип», – онде скільки крові!

– Мій Бог тебе пробачить, якщо ти щиро покаєшся, а от вони – навряд, – і я показав на сусідів, трьох жінок, що зазирали до нас через пліт, мов сороки.

…І справді, моєму свідченню на трибуналі не повірили, а тим жінкам – так. За самосуд «Пилип» отримав вісім років позбавлення волі, а мене за те, що як старший групи не зупинив його, розжалували до рядового і звільнили в запас.