Він раптом сів навпроти мене. Трапилось це в аеропорту. До вильоту ще залишалось дві години. Тому я чекав... Сівши, він глянув поверх своїх маленьких чорних окулярів на мене, щоб, очевидно, вловити мою реакцію на його обличчя, зоране шрамами. Таких шрамів я ще не бачив. Цілковито від чола до горла, і ніс, і щоки – все було у шрамах. Навіть мочка одного вуха була зрізана майже під верх.

На нього важко було дивитись. Нас розділяло два-три метри. Аби його не засмутити, я опустив очі. Ті порізи були явно слідами холодної зброї.

– Що, не подобається? – зненацька він запитав мене.

Глянувши ще раз на нього, я спробував полічити шрами. Налічив понад десяток. Вони глибоко врізалися в шкіру, були рівними – згори донизу, однак кілька було й поперечних. Цього разу я відвернувся лише тому, що довго дивитися на таке було нестерпно. Але й убік дивитися теж не хотів. Тому за хвилю спинив свій погляд на його окулярах.

– О, Господи, що ж це з вами сталося? – вигукнув я, аж він пооглядався, чи мій крик не привабив когось до нас.

– А вам що до того? – він закинув ногу на ногу й схрестив руки на грудях.

– Вибачте, не хотів вас образити, – відповів я. – Просто зі співчуття запитав.

Цей чоловік явно побував на війні. Тоді якраз уже тривала війна на сході України. На ньому були армійські високі начищені черевики, заправлені в них сині джинсові штани, тільняшка і темно-коричнева шкіряна коротка куртка. Частини військової форми тоді носили ті, хто повернувся з війни. І мені подумалось, що таке з ним могло статися там, на Донбасі. Він був таким спотвореним, що важко вдавалося сфокусуватись на його особі. Здавалось, що він сів за ширмою.

– Просто кожен витріщається на мене, і це набридає, – сказав чоловік, і я помітив ще одну його особливість: його голос також звучав мовби з-за ширми, або, правильніше сказати, мов із глечика – з глухим відлунням.

– Мабуть, людям шкода вас, – спробував я пояснити.

– Ніхто нікого ніколи не шкодує. Кожен сам за себе. Всім на всіх наплювати, – різко випалив він, майже ображено і повернувся вбік усім тілом.

Навколо панувала балакуча атмосфера аеропорту. Голоси звідусіль зливалися в одну лунку неповторну какофонію. В загальній масі звуків вирізнялась англійська мова. Переривали таке шумове тло тільки періодичні оголошення, які лунали на все летовище трьома мовами.

– Неправда, – відповів я. – Бо ось я вас одразу пошкодував.

– Ви жахнулись. Я бачив. Утім, мені однаково.

Якби йому було однаково, то він не почав би розмови першим. Скільки йому років? Це важко було встановити по обличчю, проте руки мав молоді, хоч порепані й мозолисті.

– Це на фронті таке з вами сталося? – кивнув я на його шрами.

– Яке вам до мене діло?

– Діла нема ніякого, а є простий людський інтерес, співчуття…

Оголосили посадку на літак до Львова, на мій рейс. З’ясувалося, що він також летить туди. До літака пасажирів повіз автобус. У ньому всі стояли. Без багажу люди виглядали вільними. Тим часом літак завантажували їхніми валізами, чемоданами. Як видавалося, майже всі вони були вихідцями із Західної України – ввічливі й добродушні. В автобусі витав аромат парфумів.

– Чому ви знову біля мене? Щось вам треба? – запитав він, і я здригнувся, бо й направду став поряд з ним, навіть не помітивши.

– Випадково, – відказав я. – Хоча мене зацікавила ваша історія.

– Яка історія?

– Історія ваших поранень, – відповів я. – Цікаво було б послухати розповідь.

– Може, ви ще побитися зі мною хочете? Чого пристали?

– Здається, ви не із Західної України, – усміхнувся я. – Не дуже ввічливі.

– Плювати я хотів на ввічливість. Так і норовлять уп’ястися в мене очима...

– Розпитують теж?

– Рідко. Не розумію, чому я маю комусь це пояснювати? Я ж людей не розпитую про їхні вирізані грижі й апендикси.

– Грижі й апендикси під одягом, а ваше обличчя на виду, – сказав я, і приготувався виходити з автобуса, бо той уже під’їхав під трап літака – у цьому аеропорту ще подавали його, а не рукав..

Пасажири висипали з усіх дверей. Вродливі стюардеси регулювали ті потоки, мов поліціянти на перехрестях міських вулиць. На трап пустили спочатку жінок і дітей, однак першим таки пішов чоловік – за українським звичаєм. Зголосився піти той, зі шрамами. Він першим потрапив до салону літака, а я одним з останніх. Тож коли увійшов через заокруглені двері, в яких стояла і приємно усміхалася ще одна стюардеса, то вже майже всі місця були зайняті. І лише незнайомець зі шрамами сидів сам – до нього ніхто не підсів.

– Біля вас вільно? – запитав я для годиться.

– Знову ви! – заскрипів він зубами. – Хіба немає іншого місця?

– Як бачите, немає.

– Тоді вже приземляйтесь, не стояти ж вам, ніби в трамваї.

– Ви дуже люб’язні, – відповів я з натяком, але українці не із Західної України не розуміють натяків щодо хамства.

– Ви спеціально мені не даєте спокою?

– Я придумав, чим можу вам допомогти, – відказав я.

– Нічим ви мені не поможете.

Сівши поряд, я дочекався поки закінчиться інструктаж стюардес, а тоді повернувся до нього й представився журналістом. Він глянув на мене поверх чорних окулярів, і в його очах я помітив острах. От тільки якийсь дивний острах, начебто зніяковіння і водночас ніби переляк застуканого на гарячому лиходія. Тому він мені видався слабаком.

– Якби ви мені розповіли, я би зміг написати про те, що з вами сталося.

– Написати? – перепитав він зацікавлено, а десь хвилин за п’ять додав, що це справді було б цікаво. – І я зможу ту статтю використати в суді чи ще десь?

– Звісно, зможете. Дасте якийсь свій контакт, і я вам сповіщу, коли вийде газета з публікацією.

– Пора защепити паски, – сказав він.

Літак загудів турбінами й поволі покотився до злітної смуги. Пасажири прикипіли до ілюмінаторів. Мені хотілося спати, бо я вже другу добу перебував на ногах. Однак бажання незнайомця поділитися своєю історією спонукало триматися бадьоро. «Незабаром появиться стюардеса з напоями, і я замовлю каву», – подумав. Затим дістав телефон і знайшов у ньому диктофон.

– Спершу покажіть посвідку журналіста, – сказав він, повернувшись, і тоді я витяг з нагрудної кишені посвідчення спеціального кореспондента, а він прочитав уголос мої ім’я та прізвище.

– А як вас називати?

– Я Платон.

– Це ім’я?

– Це «поганяло» з фронту, – відповів він. – Там усі мають не імена, а клички.

– Навіщо?

– То ваші западенці придумали. Так було в їхній повстанській армії в 40-ві роки минулого століття. А зараз це помагає у полоні – «сепари» не можуть знайти родичів, щоб шантажувати.

– Ви були в полоні? – здогадався я.

– Чому ви так подумали?

– Бо знаєте деталі. Це там у вас шрами появилися?

Він повернувся до мене і глянув поверх окулярів. Його очі бігали, і це мені дуже не подобалося. Від таких можна чекати й раптового удару ножем у бік. Цієї миті стюардеса підкотила візок з напоями. Вона відразу налила мені чорної кави. На блюдечко дівчина поклала круасан. У Платона вона нічого не запитала, і хотіла піти далі, але я попросив її обслужити і його. Стюардеса не дивилась на нього, коли наливала кави і йому. Їй було не по собі. Він глянув на мене із вдячністю.

– Так, я потрапив наприкінці 2015 року у полон до росіян. Вони мене захопили, коли я з двома хлопцями зі Львова йшов у розвідку на окуповану територію. Ми весь день відстрілювалися від десятка «сепарів», а ввечері обох львів’ян було вбито, а мене скрутили, коли скінчилися набої. Найманці повезли мене в авто до Донецька і там замкнули в підвалі якоїсь великої будівлі. Там сиділо ще з два десятка наших. Ті, які довше сиділи, виглядали худющими. Світла в підвалі не було.

– Надовго замкнули?

– На пів року. Багатьох обміняли родичі. На гроші. Я не зізнавався, звідки я, і де мої родичі, тому тримали довго. Лише коли пригрозили розстрілом, зізнався, що маю лиш маму, яка живе під Києвом, а тата ніколи не знав, і що мати працює прибиральницею у школі і в дитячому садку, тож грошей на викуп у нас немає. Вони не повірили.

– Звідки саме ви з-під Києва? – запитав я.

– Надіюся, в гості не нагрянете, – сказав Платон і усміхнувся. – З Бородянки.

Ту гримасу важко було назвати усмішкою, але я здогадався, що він усміхається, хоча порізані губи не піднімались, і взагалі ніяк не рухались. Тільки очі заблищали на мить... Руки він тримав зчепленими на коліні. На них шрамів я не помітив.

– Не повірили? – чомусь перепитав я.

– Не повірили, – підтвердив він і замовк надовго.

Летіти ми мали дві з половиною години, тому я сподівався, що часу на його розповідь вистачить. Наразі він не сказав чогось виняткового, але я знав, що ще скаже. Чи цікаво мені було писати про нього статтю? Насправді зацікавила мене саме історія зі шрамами як людська доля. А стаття – то передусім приманка для нього, аби розказав, а вже потім обіцянка, яку я мав виконати.

– Коли кляті «сепари» мені не повірили, почалося для мене пекло – жорстоке, дике, варварське, – заговорив він. – Усе, що вони робили зі мною, – так це принижували мою людську гідність, аби зламати мій стержень. Два місяці лютої зневаги. Сепаратисти не просто били мене. Вони нагло плювали, сцяли мені в обличчя, кидали їжею. Не давали мені спати, витягаючи копняками з кутка, де я спав. Вимагали, щоб зізнався, де живуть багаті родичі. Згодом нас перевели до підвалу лікарні, де над полоненими проводили «досліди», як нацисти в концтаборі. До «сепарів» у тій лікарні приєдналися осетинські найманці. Ці скоти «віддячували» росіянам за свою псевдонезалежність катуванням полонених.

– Осетини?

– Там мало було найманців з росіян, – відповів він. – Серед найманців на Донбасі найбільше я бачив кавказців – осетинів, чеченців, абхазів, а також бурятів, башкирів та інших вузькооких. Осетини «спеціалізувалися» на відтинанні тестикул у наших хлопців. Усіх, кого «сепари» відправляли на обмін до України, осетини кастрували. Вони змушували мене збирати ті яєчка і закопувати у внутрішньому дворі лікарні. У тому підвалі сиділо близько п’ятдесяти наших хлопців – вони поїхали додому не чоловіками, а скопцями. Ночами я витирав кров по всій лікарні. Наші кричали так, що аж кров стигла в жилах. Кричали, бо осетини різали їх без наркозу, без будь-якої анестезії. Для тих дикунів така процедура була справжнім святом. Такого садизму я не бачив у жодному трилері. Вони реготали і били «обрізаного» по обличчю його ж яєчками.

– Жах! – сказав я, зажмурившись.

– А деяким запихали їхні ж яєчка до рота і копали в обличчя ногами. Бачили по «ящику» КВН з осетинською командою? Так само весело осетини бавились у тій лікарні…

Я згадав раптом одну новину з інтернету. На початку 2000-х через авіадиспетчера на кордоні Німеччини та Швейцарії в авіакатастрофі загинула сім’я осетина Калоєва – дружина й діти. Через два роки по тому цей осетин віднайшов того авіадиспетчера, його дім, і зарізав його просто на порозі, коли той відчинив йому двері своєї оселі. Після двох років тюрми Калоєв повернувся в Осетію. Там його зустрічали як героя, а президент цієї невизнаної кавказької республіки призначив його міністром будівництва та архітектури, бо Калоєв мав фах архітектора. Люди з такою ментальністю – дикою і жорстокою – ідеально підходять росіянам для роботи в катівнях.

– Вас, Платоне, також це спіткало? – запитав я свого супутника, натякнувши на кастрування.

– Ні, мені чомусь забули обрізати, – він знову посміхнувся. – Мабуть, тому, що під час знущань мені прищепили і «статус прибиральника». Ці «чорні» поводилися так, як, напевно, поводилися татаро-монголи зі своїми бранцями. Мені в найстрашнішому сні ніколи і не наснилось би таке. Мене били там дуже жорстоко – просто, щоб познущатися. Змушували носити їжу і напої до палат, де осетини ночували. Я ж ночував у підвалі з нашими хлопцями. З тими, хто чекав у черзі на кастрацію. Хлопці казились в очікуванні.

– Нащо осетини саме це робили?

– Казали: щоб «хохли» не розмножувалися більше. Їхній дикий регіт і його відлуння в порожніх лікарняних коридорах і досі гримлять мені у вухах.

– То це вони порізали вам так обличчя?

– Ні, не вони.

Зненацька згадавши, що ми між людьми в пасажирському літаку, я підвівся й пооглядався – більшість мали у вухах навушники, а інші спали, опустивши заслінки на ілюмінаторах. Гул літака схиляв до сну, тому спати таки хотілось попри випиту міцну каву. Тому я попросив стюардесу налити мені ще одну філіжанку. На ній синів логотип авіакомпанії, так само, як і на пачечці цукру, покладеної дівчиною на краєчок блюдечка.

Платон сидів біля ілюмінатора – він не опустив заслінки. Кави йому не хотілося. Натомість у нього з’явилося бажання все розповісти. Він кілька разів неголосно повторив: «Не вони, не вони це зробили», – і, помовчавши, повернувся до своєї розповіді:

– Мене обміняли на росіян, разом із п’ятнадцятьма кастрованими наступного 2016 року, – сказав він. – От тільки я повертався цілим і радів цьому.

– А обличчя? – не зрозумів я.

– Тоді обличчя ще було без шрамів, – відказав він і глянув на мене поверх окулярів.

– Мене привезли до Києва державним авто, взяли інтерв’ю для телебачення. Це я першим розказав громадськості, що з нашими полоненими витворяють на Донбасі росіяни. Репортери хотіли знати моє справжнє ім’я, та нам розголошувати не дозволяла влада – задля нашої ж безпеки. Втім, майже всі не зважали на цю заборону. Ми ж не росіяни, аби нам влада могла вказувати. Того ж дня, повернувшись до Бородянки, я потрапив в обійми матері. Вона вже й не надіялась мене побачити.

Під’їхали дві стюардеси – усміхнені блондинки – з візком, наповненим закритими синіми пластмасовими коробочками з обідами. І хоч уже бачили Платона та його шрами, та все ж намагалися не дивитися на нього – просто поклали на столик його коробочку, потім дали й мені. Нам принесли картопляне пюре, салат з огірків і помідорів, трішки кетчупу та куряче смажене стегно. Коли Платон жував, його шрами рухалися синхронно, мовби зморшки на старечому обличчі.

– Звідки ж шрами? – запитав я.

– Повернувшись до рідного райцентру, я відсипався кілька днів…

– Усі відсипаються після війни, – вставив я.

– Але мене чекав дуже гидкий сюрприз, коли я нарешті вийшов у місто, – сказав він. – Мене чекало… знущання.

– Знущання? Від кого?

– Від місцевих жителів, – сказав він і тихцем вилаявся. – Вони стали наді мною насміхатися. І чоловіки, і жінки. Повсюди. Пішов до магазину – там раптом стали кричати й виганяти мене. Зайшов до автобуса – там стали грубо лаяти. Постояв на пошті в черзі – взялися зневажливо вигукувати на мою адресу. Першими днями я ніяк не міг второпати, що сталося, чому мої земляки ставляться до мене, мовби я і тут у полоні. Я не міг з’явитись у людному місці – мене відразу лаяли.

– Як саме це робили? Не розумію…

– В обличчя кричали щось на кшталт: «Дурню, чого тут став, недолюдку? Ти чого з хати виповз?..» Куди б не пішов, усюди всі нападали на мене. Деякі стали плювати в обличчя, щойно ставав поряд. Переважно так бісилися жінки… Жінок бити у нашому хохляцькому матріархаті якось не заведено: «ти не мужчина!» - волають одразу, щойно відчують такі наміри. До того ж чоловіки в нас зазвичай підкаблучники, тому в бійку не лізуть, якщо їх не більше, чи в руках не мають «монтіровки», як-от водії автобусів… Словом, і побитися не міг. Хоча лють хапала…

– Чому це стало відбуватись?

– До війни такого зі мною ніколи не було. Бачив лише, що так ставляться до літніх чоловіків. Власне, в матріархаті якраз літні чоловіки і є найбільш зневаженими. Отака у нас Україна. Знаю, що на заході, у вас, Україна інакша. – Так, на заході України такого нема, – здивовано відказав я.

– Знаю, бо я бачив на фронті «западенців». Вони справжні люди, а наші на сході недолюди. У Києві хто більший хам – той і крутіший.

– Я чув про таке, але краєм вуха, – відказав я й мимоволі глянув на його підрізану мочку.

– Наді мною почала знущатися навіть рідна мати, – сказав він і його голос затремтів. – Стала лаяти за все на світі, просто так. Казала, що краще було б, якби я взагалі не повернувся. Хоч я нічого поганого й не робив.

– Навіть мати?.. Без причини?.. – здивувався я.

– Сусіди почали кидати яблуками через паркан, тільки виходив з дому. Кричали: «Виродку, ти чого вернувся?»

– Як страшно таке чути після війни й полону. Навіть не уявляю…

– Спершу я думав, що так до мене ставляться лише в Бородянці, ті, які мене знають. Тому поїхав до Києва. Хотів влаштуватись на роботу і жити в гуртожитку. Однак у Києві нічого не змінилося. Міг їхати в метро, і раптом хтось повертався і плював мені в обличчя. Двічі я затівав бійку. Але ті, які поводяться по-хамськи, б’ються лише тоді, коли є свідки. Тому двічі мене поліція забирала на 15 діб – вулицю замітати під наглядом дільничного.

– Важко таке зрозуміти, – сказав я. – У Львові ставлення до ветеранів війни дуже добре. Чому вони так поводилися з вами?

– Мене теж дивувало таке ставлення, і я почав шукати відповідь, – сказав Платон. – Повернувшись із Києва, я став у коридорі перед дзеркалом на повний зріст і став розглядати себе. Мама побачила і сказала: «Дурнику, марш на роботу, бо на тобі орати землю треба». Пропустивши повз вуха її слова, я придивився ще раз: руки-ноги такі, як у всіх. Не вони мене видають. Тулуб теж. Яєчка теж на місці, хоча ніхто й не знає, чи є, бо я не був ще з жінкою. Груди підкачані, пуза взагалі нема. Все, як у всіх. Чому ж вони мене зневажають, а інших - ні?.. Обличчя! – здогадався я. Вони бачать щось у моєму обличчі, що викликає в них огиду. Люди навколо мене бачать те, чого раніше не було... Я став придивлятися і не помітив нічого, лише заляканий погляд. Мати знову пройшла коридором нашої старої дерев’яної хати і хмикнула.

– Вони стали бачити на вашому обличчі зламаність? – запитав я обережно.

– Гадаю, що воно так називається, – сказав він. – Виявляється, після того, як тобі плюють цілим натовпом в очі дикі азіати, мочаться на обличчя, кидають в нього їжею й іржуть, мов монгольські коні, це залишається на ньому і застигає – цей вираз негідності. Якби я був зі Львова, то всі не показували б, що помітили таке. Але я з-під Києва, зі східної частини України, а в нас, як мовлять, «над чмирем сам Бог велів познущатися». Так мені казали…

– Бог велить нам любити одне одного, – не погодився я.

– Християнський Бог – так, а той, кому у нас ворожать у кожній хаті, велить бути хамами, – відказав Платон. – Останньою краплею стало те, коли я одного дня шукав у Бородянці, де можна віддати на ремонт свій мобільний. Прийшов до однієї майстерні, а там відповіли мені: «Невже в такого бидла, як ти, є телефон? Невже він тобі потрібен? Хто такому, як ти, подзвонить?». Я спробував у морду врізати за таке, але там тих сопляків у майках із тату було троє, тому викинули мене за двері.

– Просто неймовірно!

– Пішов я до ще однієї майстерні. І там мені відповіли майже так само. Коли східняків, синків підкаблучників, більше, вони завжди охоче розважаються тим, що знущаються над слабшими. Більше майстерень я не знав. Спробував запитати в супермаркеті годинникаря, який там працював у своїй будці, де тут є ремонт телефонів. Але той перебив мене і зі зневажливою посмішкою назвав ті дві майстерні, де я вже побував.

– Спеціально перебив, – сказав я. – Справді, це хамство. У нормальному суспільстві такого немає.

– Коли я знову запитав годинникаря, чи є ще десь ремонт мобільних телефонів, бо в тих майстернях отримав відмову, він сказав: «Ще є он там, у тому супермаркеті, на другому поверсі, де продають техніку. Тільки чи захочуть тобі там допомогти?». «Чому не захочуть?» Годинникар розсміявся мені в очі і тицьнув пальцем в моє обличчя.

– Таке враження, ніби байку розповідаєте, – сказав я. – Ніколи не бачив такої поведінки.

– Не вірите? Поїдьте селами східною Україною. І не на таке ще натрапите.

– Що з того вийшло?

– Після розмови з годинникарем остаточно впевнився, що мої кривдники щось бачать на моєму обличчі, тому й знущаються. І я пішов додому. Мною аж трусило від люті й образи. Дорогою бив себе по обличчю, аж дряпав його. На подвір’ї мати розвішувала білизну на шворках. «Тьху! – сказала вона. – Знову прийшов!»

– Просто слів нема!

– У нас це нормально – жінки в наших домівках таке пекло влаштовують домочадцям, що гірше концтабору, – сказав Платон. – Я зайшов тоді до ванної кімнати і сам ножем порізав собі обличчя так, як оце зараз ви бачите. Кров лилася струмком в умивальник, а я сичав від болю. Різав довго і немилосердно. Мені не хотілося мати обличчя, спотворене полоном, через яке мене в моєму рідному містечку всі зневажають, бо бачать у ньому «зламаність».

– А мама?

– Мати дістала інфаркт, коли зайшла до ванної взяти білизну з пральної машинки, – відповів він. – За місяць її повернули додому. Весь той час, поки її не було, я сидів сам удома. Та повернення матері знову ознаменувалося криком і звинуваченнями.

– А як люди в місті реагували?

– Усі сахалися від мене, немов од прокаженого.

– Упізнавали вас? – запитав я.

– Більшість – ні. Видивлялися, як барани на нові ворота. Зате ніхто більше не зневажав. Ніхто не бачив на обличчі зневаги, привезеної мною з російського полону. Але тільки спочатку…

– А потім?

– Коли розлетілась чутка, що то я сам себе порізав, мене стали обзивати «божевільним», а дехто навіть знов плював на мене. Мені почало здаватися, що вб’ю кожного, якщо бодай ще раз повториться неповага. Взявся носити з собою той самий ніж у кишені й чекати, коли приріжу посеред людного міста першого ж хама. Навіть почало снитись, як я, наче один із тих осетинів, відтинаю яєчка хлопам-односельцям...

– Наяву ж не звалашили нікого?

– Щоби цього не зробити, вкрав у мами гроші з панчохи, схованої під матрацом, купив квиток на літак і ось лечу до Львова, бо Львів – культурна столиця України, і львівські хлопці на фронті були нормальними людьми.

Поміж рядами крісел пройшла стюардеса-брюнетка, складаючи обідні столики перед пасажирами і пристібаючи їх до спинок сидінь. Вона глянула на обличчя Платона, і її рука смикнулась, мовби дівчина захотіла перехреститись, але останньої миті стрималась.

З динаміка долинув голос іншої стюардеси, котра попросила пасажирів пристебнути ремені безпеки, бо літак ішов на посадку. Зусібіч долинули клацання замків. За склом ілюмінатора змінився колір неба. Чим ближче до землі, тим темніше небо.

– Окрім того, що я журналіст, – сказав я, – я ще й віруючий. Протестант.

– Сектант? – перепитав Платон.

– Що-що? – ледве не розізлився я. – Тобі на фронт звідки озброєння надходило? – перейшов я спересердя на «ти».

– З Америки. Тільки американська була зброя…

– Щоб ти знав, Сполучені Штати – протестантська держава, – відповів я.

– То від американських протестантів ти зброю для захисту від російських православних прийняти міг, а українських протестантів обзиваєш сектантами?

– Не хотів вас образити. Просто сказав, як усі…

– Сектою є лише відьми й сатанисти. А протестанти – християнська течія. Називати протестантів сектою – наслідувати кремлівську радянську пропаганду, – повчально мовив я.

– Не хотів вас образити, – повторив він і знову глянув на мене поверх окулярів.

– Отож згідно з християнським ученням ви можете отримати свободу від будь-чого, навіть від наслідків перебування в полоні, – сказав я твердо, трохи охоловши.

– Справді? Як?

– Ісус не просто помер на хресті за наші гріхи. Він поніс на хрест і зневагу – над Ним знущалися гірше, ніж над вами на Донбасі.

– Так, я бачив у фільмі.

– Він забрав на Себе всі знущання, хвороби тілесні і психічні, – квапливо говорив я, намагаючись усе пояснити, поки літак не сів. – Ви можете віддати свої душевні рани на його хрест. І отримати свободу, здобуту Ісусом для нас. Реальну свободу.

– Душевні рани? Як це зробити?

– Це робиться словами, як присягу приймаєш у війську.

– Словами?

– Так, словами. Коли вирішив віддати своє життя Богові, треба Йому про це сказати вголос. Так велено в Писанні. Згодні?

– Можна спробувати.

– Пробувати не можна, – перебив я його. – Треба вірити. Згодні це зробити тут і зараз?

– Але ж ми не в церкві, а в літаку?

– Для вас має значення, де отримати свободу від душевних ран, завданих катами?

– Ні, не має. Гаразд, я спробую повірити, що Бог може мене звільнити…

– Кажіть за мною, повторюйте: «Господи Ісусе, я дякую, що Ти помер за мене на хресті, що забрав мої гріхи, мої хвороби і мої душевні рани. Я визнаю Тебе моїм Спасителем і віддаю Тобі своє життя. Забери все, що диявол руками людей зробив мені. Дякую Тобі. Амінь».

Платон зосереджено і щиро повторював за мною, і коли ми завершили молитву, раптом встав, відчепивши пасок. Чорнява стюардеса відразу замахала йому руками, аби сів на місце. Літак якраз нахилився вперед, заходячи на злітно-посадкову смугу львівського аеродрому. Гул турбін силою звуку перебив будь-які інші звуки на борту.

Він сів і знову пристебнув ремінь. Я глянув на нього, й мені здалося, що обличчя його посвітлішало. І хоча шрами нікуди не ділися, Платон виглядав явно інакше.

– Це спрацювало! – вигукнув він.

– Як почуваєтесь? – запитав я, щоб не мовчати.

– Ніби на сьомому небі! – вигукнув він здивовано. – Хто б міг подумати, що настає таке полегшення на душі, коли просто від серця віддати словами своє життя Ісусові!..