Автор цієї публікації дійшов висновків, якими ділиться нині з читачами «Галичини», не просто. Він їх вистраждав, як мовлять, відчув на власній шкірі. Ці одкровення можна не сприймати чи заперечувати, але вони цінні передусім тим, що є частинкою досвіду допитливого чоловіка, який діткнувся істини, зробив для себе відкриття і квапиться донести його до своїх співвітчизників, точніше до краян-галичан, аби і їм відкрити очі на те, що від них утаїли колись і приховують й далі… І цей матеріал слід розглядати як своєрідне продовження «Отрути від жуків».
Індіанці… До 1995-го я мав троюрідного брата – Ореста Обельницького. Але якось він закохався в індіанку. І це врешті його згубило. Її звали Ішкода, тобто – «вогонь», і належала вона до племені оджибве. Стрілися вони випадково, коли Орест поїхав з другом під містечко Су-Сент-Марі (на півночі провінції Онтаріо), поблизу якого розташовані аж три резервації канадських індіанців, рибалити на диких берегах Великих озер…
На Різдво він привіз фотографію вродливої до нестями дівчини, чорноволосої і кароокої, стрункої дикунки з азіатськими вилицями і поглядом чорної кішки. «Ішкода» – сказав він, коли показував нам її світлину. В таку смагляву «штучку» нащадок галичанина не міг не укохатися. Його ж мати – шотландка Джудіт, дружина мого вуйка Данила, – плакала і не пускала сина назад до резервації – бозна-куди, за пів тисячі миль, у нерубану тайгу.
Та по Різдві він усе-таки втік і… більше не повернувся. Через пів року Джудіт умовила мене поїхати з нею туди, шукати її Ореста. Вуйко Данило вже зістарився був, то й лишивсь удома, в Торонто…
А потім з’ясувалося, що індіанці вбили мого брата через неї, Ішкоду. Втім, ми про то дізнались аж після трьох місяців перебування в резервації «Гарден-Рівер», біля Су-Сент-Марі. Містечко відоме своєю знаменитістю: у ньому народилася перша канадська жінка-астронавт українського походження – Роберта Лінн Бондар. Але ми не її шукали, а індіанку Ішкоду. А зобачив я її випадково, коли здавав каное, з якого ми рибалили на озері Верхньому... Дівуля працювала на турбазі «принадою» для туристів. Мала вона літ 20, і постійно усміхалась. Простеживши за нею, я розказав про це Джудіт, і вже назавтра ми переселилися до вігваму в її резервації, заплативши за такий собі «індіанський зелений туризм» на три місяці наперед...
Опинившись посеред індіанців, одягнених у джинси й футболки, а неділями – прикрашених оздобами з пір’я, ми хотіли дізнатися про долю Ореста. Тоді ми ще нічого і не чули, що з ним сталося тут, між цими вігвамами з тотемами для туристів і трейлерами на спущених колесах, у яких мешкали самі індіанці. До речі, слова «вігвам» і «тотем» походять саме з мови оджибве, як і багато інших запозичених індіанських слів. Це третя за поширеністю корінна мова в Північній Америці. На диво, індіанка, в яку закохався Орест, виявилася одруженою, і тоді вже перебувала при надії – це видавала опуклість її животика. Її чоловіком був здоровило з обличчям дитини, з гострого ірокеза (тут це слово – у значенні чоловічої зачіски у вигляді смуги волосся на верхівці виголеної голови. – Ред.) якого звисало перо.
– Ти бачив оте чудище? – запитала мене Джудіт за обідом, який входив в оплату за перебування в резервації, а годували нас копченою рибою й дичиною.
– То її чоловік, якщо не помиляюсь, – відповів я.
Життя індіанців, їхній уклад, мене дуже вразив. Буквально першого дня свого перебування серед них я з’ясував для себе, що змальовані у книжках і фільмах гонорові воїни й мисливці з численних індіанських племен – це зухвала брехня тих, хто ніколи й не жив серед цих людей. Найперше, що мене вразило, як і Джудіт, – у племені панував грубий і абсолютний матріархат. Їхні жінки тут управляли всім життям спільноти. «Скво», як називають вони себе там, виконували роль вождів, а ті, які мали би бути вождями, – літні чоловіки з люльками в зубах, належали до тієї племінної верстви, яку найдужче принижували. Жінки кричали на них, били всім важким, що під руку потрапляло, і ні за що, а так – аби пару випустити.
Більшість тих чоловіків з орлиними носами мали ті носи розбиті колотушкою, ручкою ножа чи дубовим колом. Ножами скво чистили рибу, зловлену молодими індіанцями, і коптили її на колах. Білі жителі Су-Сент-Марі щодня приїжджали в це поселення купувати ту рибу, а також – контрабандні цигарки. Резервація розташована на кордоні зі Штатами, а її річка єднала озера Верхнє і Гурон. На Гуроні жили сусіди оджибве – гурони. Ті самі, зі «Звіробою» Купера.
Молодь, яка курила не люльки, а цигарки, також зневажала старих, аж гасила недопалки об них. Такої неповаги до літніх чоловіків я не видів доти ніколи. Ті їхні «вожді» сиділи на колодах під рваним вігвамом, як ото на ілюстраціях до «Оцеоли», «стійко» реагували на знущання скво й молоді і посміхалися, ніби так і має бути, та якось по-дівочому ніяковіли, коли ми поглядали на таку щоденну в племені мовби «ранкову зарядку» над ними... Били і плювали на них навіть дівчатка.
Та й загалом у таборі панувала атмосфера недоброзичливості. Нею дихало кожне творіння, навіть собаки. Люди дико ненавиділи одне одного, і, як я спостеріг, безкінечно мстилися за будь-що. Не за щось конкретне, а ні за що – як жінки, які мстять тільки тому, що не їм увагу приділили. Раптово вся романтизація індіанців, нав’язана мені літературою, вивітрилась, як мряка над прерією. «Воїнами» ж здавалися тільки «мамині синки» – неодружені хлопці.
Ми з Джудіт ходили на каное майже щодня. Хоча їй, рудоволосій пані з пишною хімією, і сповнилося того року 50, вона весело справлялася з веслами та вудками. Спали ми з Джудіт у спальних мішках у спільному вігвамі під лісом. А ліс навколо резервації, на відміну від «білої Канади», просто був смітником. Індіанці свою землю не шанують – де пило–їло, там кинуло. Деякі і з вікон машин жбурляють недоїдки. Резервацію завжди можна впізнати не по колючім дроті, а по смітті навколо. Певне, цим хлопам з томагавками їхні жінки вибили з голів чоловічу відповідальність навіть за їх же корінну землю, зламали їм щось чоловіче всередині, тому там такий бардак. І винні в тому аж ніяк не «блідолиці»!
Жінки там мали за головну, як вони її називали, «скво-хазяйку». Вона управляла всім і роздавала роботу, точнісінько як ланкова у радянському колгоспі. Всі її боялися, бо вона, як казали, шаманка, тож могла щось «поробити». Чи не кожен день Джудіт телефонувала вуйкові до Торонто, справляючись про його здоров’я. Для цього вона ходила до сторожки на краю поселення, бо мобільних телефонів тоді ще не було. У тій сторожці жив літнього віку індіанець Макак із сережкою у лівім вусі та сивою косою. Він відповідав за єдиний у них телефон. Його ім’я означало місцевою мовою «коробка». Так вони називали телефон. Якось той апарат йому зламався, і через те «скво-хазяйка» люто побила його лопатою, до крові і шрамів.
– Я була трохи ліпшої думки про індіанських чоловіків, – сказала мені того дня Джудіт. – Хоч і знала з фільмів, що у них скво верховодять, але не повірила б, якби сама не побачила, що аж настільки…
– І я теж був про них іншої думки, – відповів я й подумав, що ми з нею й різні фільми про індіанців дивились: вона – голлівудські, а я – «гедеерівські», з Гойко Мітічем у головній ролі.
Джудіт удалося розговорити Ішкоду. Вагітних до робіт не долучали, тож та байдикувала на причалі для каное. Красуня, від якої я просто не міг очей відірвати, коли вона підсіла до нашого вігваму, злякалась, щойно Джудіт її в лоба запитала про Ореста. Скво погодилась увечері відвести нас… кудись. Так і сталося – перед самою вечерею вона покликала Джудіт до лісу. Ми йшли стежкою. Накрапав дощ. Резервація здалеку видавала себе жіночими окриками і собачим гавкотом. Дерева довкола нас росли товстезні. Пахло мохом. У Канаді не дозволено розчищати ліси – все має бути природним. Тому сосни і дуби мають там і по три фути в діаметрі. За пів милі ходьби ми вийшли на лісове кладовище, теж між деревами, де вона й показала… могилу Ореста. Обидві заплакали. Я присів. Його дід приїхав до Канади з-під Галича, з села Тустаня. А онук от найшов собі тут… індіанку.
– Хто це зробив? – запитав я її.
– Гурони, – відповіла Ішкода. – Вони сюди ночами привозять на каное ящики цигарок зі Штатів. Контрабандою. Орест з ними посварився.
– Мій син не курив! – злісно відказала Джудіт.
На могилі височів дуже простий хрест, нетесаний, а на нім табличка з написом: «Orest Obelnycki, 1972–1995».
Дорогою назад, до Торонто, в автобусі я читав книжку, яку купив у крамничці при резервації цього племені, про те, як відразу по Потопі Ноя нинішнє корінне населення Америки прибуло на континент з Алтаю – через перешийок Беринга.
Половці… Десять років по тому, навесні 2005-го, я опинився на Сході України. І відразу з’ясував, що то справді інша Україна, ніж Західна, де народився я та родоначальники моєї канадської рідні. У громаді, до якої я потрапив, було всього 60 помешкань. Усі тутешні люди були селянами. Здибалися ми з ними хіба що в магазині чи коли нам докучали. А вони таки стали докучати, і навіть дуже.
– Чого приперся до нас, «бандеро»?! – зашипіла до мене продавчиня в магазині поряд із купленим мною житлом, визначивши моє походження за акцентом.
Продавчиня була малоросла, як і більшість тамтешніх жінок, і так само темноволоса, пухка та з карими очима. Кольором шкіри вона мало відрізнялася від індіанців. І в її погляді було повно злості. Вона з усіх сил намагалася мене «обламати», як вони там кажуть, тому не вмовкала, а без зупинки тарахкотіла про щось вульгарне. Щось мені нагадувала її поведінка, але я спершу не здогадався, що саме. Та лише коли звернув увагу на інших покупців, теж переважно темноволосих, які зневажливо хихикали, це нагадало мені лад у резервації індіанців. Обличчя чоловіків видалися мені знайомими. Вони були… індіанськими. Тобто в них було щось не чоловіче, хоч і не жіноче, і я здивовано згадав, де видів подібні до них фізії…
Вони ненавиділи мене, бо я… приїхав із Західної України. Спершу місцеві нас мовбито соромились, придивлялись, але за пару місяців звикли до нашої присутності, і їхні гальма зірвалися – «ми стали своїми». Вони ніби втратили страх, хоча спершу нас боялися. Втім невдовзі звикли. Про всяк випадок я купив зброю. Дружина дорікнула мені тоді дорогою додому з того магазину:
– Куди ти нас привіз!? – сказала вона так, як дружини завжди кажуть – «нас», якщо у них є діти.
Тоді ми вже мали двох донечок і вони теж потрапили під прес чужих – їх стали вчити не зважати на тата. Коли ж узялись за дружину – а я попервах того і не помітив, нашу сім’ю спіткало лихо. Місцеві жінки підговорювали всіх моїх трьох «дівчат» бунтувати, не слухатися мене, підливати і підсипати в страви всіляку гидоту, публічно зневажати. Це все я випадково почув, коли одна з місцевих, яку вони називали «хазяйкою», намовляла мою дружину на сходах.
Першого року нашого перебування там ми з дружиною щодня їздили до столиці на роботу: я – до редакції газети, вона – в ліцей. Довгі ж літні вечори і вихідні ми вимушено проводили між цими чужими людьми. Там теж ріс великий ліс, але не тайга, як в Онтаріо, тому стовбури дерев у ньому були тонкими. Хоча в лісі було дуже насмічено, все-таки нам з дружиною подобалось ходити туди вечеряти, лиш би не падав дощ.
Поступово я став усвідомлювати, що це інші люди, ніж галичани.
– Ти що, здурів, східняку?! – якось крикнув я з вікна третього поверху сусідові, який у неділю, о сьомій ранку, косив бензиновою косою траву, збудивши всіх.
– А що? – зніяковіло і здивовано відповів він й нагадав мені виразом обличчя хлопчака, якого мамця щось змусила зробити.
– Сьома ранку, неділя! – навів я, як мені здавалось, убивчий аргумент.
– І що? – перепитав сусід, так само дивно посміхаючись.
– Ну, ми спимо – це тобі по фіг. Але ж неділя – Бог велів святити цей день і відпочивати! – гаркнув я зі злістю в голосі.
– Який нах… Бог! – зареготав сусід, і його хором підтримали інші сусіди праворуч та ліворуч, які, хоч косар і їх розбудив, дружно заступилися за нього.
– Ти куди нас привіз?! – вкотре застогнала дружина з ліжка, кладучи подушку на голову, бо той знову почав косити своєю дуже гучною косою.
– Вибач, дорогенька, але ти сама казала, що вони – ті самі українці, тільки трішки русифіковані, – заперечив я, і ми того дня посварились.
Вирішити проблему я міг двома способами: або вийти з пістолетом та прострелити косареві ногу, а заодно і косу, або викликати поліцію. Для початку спинився на першому. За чверть години поліціянти приїхали, постояли, пооглядались на мої вікна, куди сусід показував, посміялися й поїхали. І той знов увімкнув косу. Заревіло так, що діти прибігли в нашу спальню. Тоді я вийшов з пістолетом… А він, вгледівши мене, взяв косу на плече, виливши собі на куфайку бензин, і побіг геть з-під наших вікон. Він не став ні битися зі мною, ні відстоювати свою позицію. Я чимраз більше й більше починав розуміти, що потрапив між населення, напрочуд подібного до індіанців. І це мене вкрай дивувало.
Після випадку з косарем кожна наша неділя в тій резервації, у східній Україні, починалась о сьомій ранку чи то з реву коси або бензопили, чи зі скреготу перфоратора, чи з гуркоту мотоцикла, який чомусь ніяк не від’їжджав з-під наших вікон, і… мого виходу з хати з пістолетом у руці.
Поступово, місяць за місяцем, рік за роком, до мене доходило, що «східняки» – цілковито інші, ніж ми, галичани, що вони не європейці і нам геть чужі. Це саме помічала і дружина, тому дедалі частіше й дужче бунтувала. Тим паче, що місцева «скво-хазяйка» її щоразу під’юджувала. Врешті-решт, до краю наситившись витівками сусідів, двох з яких я таки підстрелив з вікна, однак, на жаль, тільки гумовими кулями, та нахабністю їхніх жінок, які гнобили своїх чоловіків так само, як ті скво в резервації, та буквально гаратали їх сковорідками по головах і плечах й пробували брати мене щодень «на слабо», я вирішив дослідити, хто вони такі, ці хохли, такі не схожі на галичан, і такі подібні до індіанців.
– Пригадуєте зі шкільного підручника половців? – сказав мені професор із Києва Костянтин Тищенко, який в Київському університеті досліджував народності Євразії.
– Це ті, які зчиняли набіги на Київську Русь? – спробував я здогадатись.
60-річний К. Тищенко іноземних мов знав найбільше в Україні – начебто аж пів сотні. Керівництво університету вже написало було листа до видавців Книги рекордів Гіннесса. Та він відмовився. З гонором!.. Він і мав мені пояснити, чому культура східних українців так нагадує безкультур’я індіанців.
Характер у вченого виявився ще той, місцевий. Та й на вигляд він дуже нагадував літнього індіанця з люлькою під вігвамом, бо теж мав розбитого носа, коли я прийшов до нього. Словом, з дозволу сказати, пан Костянтин виявився типовим східноукраїнським «чоловіком». Удома його лупить власна жінка, його лупцювала мама, а на людях він самостверджувався хамством і брутальністю. Побачивши його, я подумав, що все-таки галичан буде важко переконати в тому, що хтось із нас не українці – або вони, або жителі цієї «Догориногамії».
– Неукраїнці саме вони, половці, – погодився професор. – Але ареалом їхнього проживання була сучасна Україна, де вони кочували степом аж до південної межі нинішньої Київської області. Коли ж прийшли татаро-монголи, половці об’єдналися з ними й захопили Київ. Мови в них були подібні і віра теж – мусульманська, тож завойовники лишили «господарювати» на згарищах Київської Русі саме половців. Тільки Галицька земля не підпала під них… З віками ті перейняли мову русичів, і навіть звичаї їхні. Так тюрки стали слов’янами…
Ми розмовляли в його порожній аудиторії, в якій пахло пилюкою та старими капцями, а на підвіконні росли тільки кактуси. На голій стіні висів чомусь прапор басків.
– А за два-три століття половці вже називались інакше, – продовжував професор. – Стали козаками з «хохлами» – «оселедцями» – на голених головах. І мусульманську віру замінили православ’ям. До того ж стали антисемітами, бо з Європи тут від гонінь почали ховатись євреї. Таких погромів, як тут, світ не знав ні в часи Козаччини, ні потому. Половці завжди нападали тільки там, де це проходило для них безкарно.
– А чому вони носили «оселедці» на головах?
– Традиція така була, – засміявся якимось дівчачим сміхом Тищенко. – А взялася вона з алтайських часів. Кочівники Євразії мали звичку здирати ножами скальпи з голів ворогів – одні в одних – на знак приниження переможених. Отож аби не терпіти довго від дикого болю, вони стали виголювати голови до «оселедців», «хохлів», «ірокезів». Цікаво, що такий самий звичай був в індіанських племен Північної Америки.
– Справді! – вигукнув я й аж зірвався на ноги, згадавши, яку книжку читав дорогою з резервації – про те, що індіанці після Потопу перейшли в Америку з Євразії, через перешийок Беринга, здолавши шлях до Аляски саме з Алтаю.
– І хохли теж звідти? З Алтаю?!
– Так, половці прийшли у Причорноморські степи саме з Алтаю, – відповів Тищенко на мою здогадку. – Це давно підтверджений факт – українці-східняки прийшли з Алтаю. Тоді тут уже була Київська Русь.
– Але галичани ж не прийшли з Алтаю?
– Ні, галичани тут уже були. Галичани – русичі, а до Русі були білими хорватами…
Я просто не міг повірити власним вухам. Цей знаний філолог та історик доводив, що й індіанці Америки, і східняки України походять з Алтаю, з нагір’я між Китаєм і Казахстаном. Звідси і їхня спільна ментальність, чільна риса якої – матріархат. Тупий хамський матріархат, який проявляється в усьому їхньому побуті та сформував просто незносну атмосферу в родинах, племенах, соціумі. Східна Україна – країна-резервація. І оте їм передається з покоління в покоління, як і індіанцям. І що цікаво: західні українці не те що не один народ зі східними, а й навіть наче інша раса.
– Половці, себто хохли, прикочували сюди з Азії, – ще раз підтвердив професор Тищенко, – вони не галичани, ні. Вони втекли звідти після того, як їх прогнали уйгури, що сталося в першій половині VIII ст. А вже орієнтовно 1060 року вони були тут, і стали грабувати незахищені села на околицях Київської Русі. Від уйгурів і перейняли половці тюркську мову. Від росіян – російську. Хто їх перемагав, того мову вони переймали, як і традиції.
– Але не гени…
Алтайці… Взимку 2020-го, коли вже минав шостий рік війни на Донбасі, я знову побував у східній Україні. Коли повертався з Донбасу, де про те «Дике поле» зняв два документальні фільми, то в аеропорту Києва, в Борисполі, випадково стрівся зі своїм давнім канадським знайомим Едвардом Смітом, ученим-генетиком. Він вимушено виїжджав з Росії, де перебував в експедиції на Алтаї. Його роботу там перервали через запровадження проти РФ санкцій Заходу.
Приїхав доктор Сміт до Києва потягом, бо авіарейсів з Москви вже не було тоді. Звідси він мав летіти додому. Колись у Торонто я брав у нього інтерв’ю для української діаспорної газети, в якій тоді працював.
Почувши від нього слово «Алтай», я враз згадав про свої пригоди між індіанцями Канади, про подібність ментальності східних українців з індіанцями та про теорію походження індіанців з Алтаю. Доктор Сміт аж сплеснув у долоні, коли я йому те коротко розказав, потягнув мене до кав’ярні в другому терміналі й там протягом трьох годин розказував – аж до самого оголошення реєстрації на його рейс – таке, від чого в моєму мозку постали, врешті, крапки над усіма «і», а на голові рештки чуба стали дибки, мовби склалися ірокезом.
– Ви знаєте, сер, що таке генографія? – випалив він по-американськи гучно в тому людному місці, щойно ми сіли і замовили по каві й печиво. Професор був цілком лисим, що його дуже молодило. – Це така наука. Новітня. Вона вивчає частини геному, які піддалися мутаціям за час існування людства.
– Я так і подумав: гени і графія.
– Правильно! – погодився доктор. – Тобто Y-хромосома ДНК з ядра клітини є тільки у чоловіків і передається лишень по чоловічій лінії. Серед тисячі клаптиків ДНК генетики виявили ділянки – їх називають маркерами, – що піддавались у різних популяцій людей мутаціям у різні історичні часи. Сучасні вчені вивчили швидкість мутацій маркерів та місце на Землі, де вони виникли.
– То тепер наука може встановити, звідки походить будь-який народ і хто з ним споріднений? – спитав я, вдаючи, що пам’ятаю щось із університету.
– Більше того! – вигукнув доктор Сміт. – Ми, генетики, довели, що всі люди, які нині живуть навколо нас, – і він широко розвів руки й показав на невтихаючий гамір аеропорту, – походять від одного чоловіка і від однієї жінки! Ми їх назвали…
– Адамом і Євою, – вставив я зі сміхом у такт ученому.
Американці мені завжди подобались. Однак цей генетик був канадцем і не дозволяв називати себе американцем. Принесли кави. Офіціант зиркнув на Сміта із явним виявом комплексу неповноцінності в очах, як українці дивляться на іноземців, і аж затремтів.
– Отож ви сказали, що спостерегли дивний парадокс – нібито українці на сході України та індіанці Канади мають подібну ментальність? І також сказали, що читали, як індіанці Північної Америки перейшли туди з Азії?
– Так, я читав про Алтай і цікавився колись цією гіпотезою, – відповів я.
– Я вас зараз дуже здивую! – вигукнув генетик, який, схоже, взагалі не вмів не вигукувати. – Слухайте! Є таке поняття – гаплогрупа. Це група схожих гаплотипів. Кожна група народів, грубо кажучи, має однакову гаплогрупу, неподібну до інших. Не мова, не культура, не історичні літописні нотатки, які часто є підробками, а гени визначають, хто з народів звідки і куди, а головне – коли прийшов.
– З генетикою не посперечаєшся?
– Марна справа! – засмівся доктор Сміт. – Гаплогрупи позначаємо ми, генетики, латинськими літерами, а їх дріблення – цифрами і малими літерами. Отож щоб вас часом не втомити, поясню, що, наприклад, хінді належать до групи Н, негри Африки – до гаплогрупи Е. І так далі. А от алтайці належать до гаплогрупи R1b. Таку саму гаплогрупу R1b знайдено, крім них, ще тільки в індіанців з алґонкінськими мовами. Вони туди справді прийшли з Алтаю! Це неспростовно! Це наука!
– Але як? Через перешийок Беринга? Там же такий клімат, що і влітку вельми морозяно…
Ми обидва глянули у широченне вікно Бориспільського аеропорту, за яким пролітали сніжинки. Цієї зими то була дивина, бо снігу так і не впало. Певне, матері вояків із Заходу України вимолили у Бога для своїх хлопців в окопах теплу зиму. Якщо не бреше радіо, зима-2020 побила всі рекорди – стала найтеплішою на сході Європи за всю історію спостережень.
– Клімат у різні епохи змінювався, – сказав раптом спокійно, не вигукуючи, доктор Сміт. – А з огляду на те, що ми, генетики, довели походження людства від Адама з Євою, то і в Потоп Ноя люди мали би повірити...
Принесли каву. Її запах ударив у ніс.
– Але я маю для вас дуже гарячий сюрприз! – сплеснув у долоні доктор Сміт.
– Канадці люблять сюрпризи! – відповів я йому так само гучно. – Кажіть.
– Таку саму гаплогрупу R1b генетики знайшли ще тільки у трьох місцях, крім Алтаю та резервацій Північної Америки. І ви здивуєтеся, де саме. Знаєте де? Здогадуєтесь? У населення східної України!
– Я так і знав! – вигукнув я.
– Це означає, що кілька племен з Алтаю пішло не на схід, через Сибір, в Америку, а на захід, євразійським степом. А коли зник перешийок Беринга, по нинішньому шельфу якого вони ходили відкривати Америку, то з перенаселеного тоді Алтаю кочівники вже масово поперли на захід, і одні з них – плем’я половців – прийшли і донині зосталися у вашім північнім Причорномор’ї.
– У їхнім, – виправив я канадця і кивнув на киян навколо мене.
Присутні у кав’ярні принишкли і мовчки дивились у свої горнята й тарілки, мовби задавлені гучним діалогом генетика з Канади і редактора з Галичини.
– Їх називали на старій Русі половцями, і дорогою сюди стали вони наполовину європеоїдами, а наполовину залишилися монголоїдами – цілком як індіанці. Генетики називають це половецько-козацькою гілкою, – казав він, мовби кладучи мене на лопатки такими аргументами. – Самі ж себе вони називали кипчаками.
– Такі генетичні дані відомі давно, пане Сміте?
– Кілька років тому було опубліковано статті, в яких розповідалося про порівняння геномів індіанців, зібраних з усієї Америки, з геномами алтайців-росіян. А тепер підтвердилося – що й ваших-не ваших «східняків». І я це можу доказати на рівні генів!
– Гени вирішують усе.
Мені пригадалися раптом, мов перед очима постали, оджибве, які вбили мого троюрідного брата. Він просто не вписався в їхню систему життя, суспільний лад, як і я не зміг влитися в матріархальний устрій східних українців. Якби мені до переїзду на схід сказали, як хохли відрізняються від «бандер», я не повірив би. Ніщо так не карбує світогляд, як рубці на власній шкірі.
– Підтвердження такої гіпотези є і в працях генетика Олега Балановського. Його команда проаналізувала 25 тисяч ДНК-проб у Мексиці та у представників сотні народностей Азії. Аналіз хромосом цілком підтвердив, що американські індіанці генетично пов’язані з алтайцями. Ось так!
– А тепер ще й половці! Ми, західні українці, – русичі, а східняки – переважно алтайці.
Сміт відкрив ноутбук і показав фотографії, зроблені в експедиції на Алтаї.
– Хіба це не індіанські обличчя? – запитав він.
– Вони ще й половецькі. Впізнаю риси сучасних «козачків», – відповів я. – А це що? Гляньте на сині й голубі рами навколо вікон, на китиці калини над ними! Такі самі я бачив у селах на східній Україні. Це така давня традиція?
– А в Західній Україні таке є?
– Немає, – відповів я. – У нас будують інакше. І раніше по-іншому будували.
– Крім таких хат, я там бачив ще й юрти, як вони називають свої намети, але не такі, як у казахів, а як вігвами індіанців. Абсолютно такі самі, навіть оздоблені такими самими тотемами, – казав далі американець про алтайців.
Однак мене вже цікавила лиш псевдособорність українців – нас, галичан, ці «дівчатка» просто обманули. Нас обдурили!..
– То ми з ними – різні раси? – запитав я.
– Так, – кивнув доктор Сміт. – Ви слов’яни, вони ж за походженням – монголоїдні тюрки. Серед тюрків є й вузькоокі казахи з якутами, і не вузькоокі татари з турками.
– Але матріархат не у всіх. У мусульманів його немає, – здогадався я. – Тому серед половців іслам не прижився? «Скво-хазяйки», озброївшись сковородами, не впустили його у своє середовище…
Раптом оголосили реєстрацію на його рейс до Канади, ми обнялися-попрощалися, й він побіг, залишивши мене з тим, про що повідав на основі «накопаного» на Алтаї.
