Відмінність між жителями заходу України та її східняками наші краяни пізнають нині навіть не так з розповідей фронтовиків, котрі повернулися з війни на Донеччині й Луганщині, як із власних спостережень за «біженцями» з Донбасу. Вона – в ментальності, культурі, світосприйнятті. Нині мало хто з галичан сумнівається, що ми, на заході, так відрізняємося за цими ознаками не лише від донецьких, а й чи не від усіх жителів з того боку Збруча, що нас варто вважати іншим народом, відмінним від них…

В Івано-Франківську є один костел, який уцілів за доби тоталітарного режиму. Комуністи знищували майже всі культові споруди, а його перетворили на склад, потім занехаяли. Після щезнення комуністів у цім гарнім місті у передгір’ї Східних Карпат майже всі храми почали реставрувати. І той костел також. До комуністів він належав римо-католикам, опісля його здали в оренду місцевій громаді християн віри євангельської – п’ятидесятникам, як їх ще йменують, – протестантській деномінації. Ті його так реставрували, що він став цілковито схожим на протестантський «Дім молитви», а не на костел, – з цитатами з Біблії на стінах, з хором і кафедрою, з лавками і пасторською кімнатою…

Потрапив я туди років через 30 після його реставрації. Побував у місті проїздом, бо мав справи зі спадщиною. Вже й пастор давно в костелі був інший, а попередній – пастор Євген – поїхав до Америки, як і більшість із найпершої хвилі віруючих, що вийшли з нелегальщини після «червоних». Тому я нікого в залі не впізнавав. Сівши в передостанньому ряду на тверду лаковану лавку, я вдихав запах квітів, якими тут обставили всі кути і сцену з кафедрою місцеві жінки – сестри, як вони себе називають, та слухав проповідь молодого пастора Веремія. За високими вікнами лагідно сяяв тихий недільний ранок. У Західній Україні в неділю завжди тихо, як на Пасху.

Пастор Веремій проповідував про те, що ми, християни, мусимо допомагати біженцям з Донбасу. Тоді росіяни якраз напали на схід України, і звідти ринули біженці.

– Ага, помагати біженцям! – почув я з лавки позаду себе голос літньої пані, яка трішки підсвистувала, коли шепотіла.

– А що? – здивувалася та, як я думав, що сиділа поряд з нею, адже я не міг бачити їх позаду себе.

– Хіба не маємо ми, сестро, допомагати небогам, що тікають од війни?

– То зовсім інші люди, ніж ми, – відповіла перша. – Їх страшно до хати пускати.

– Чого страшно? Вони ж їдуть звідти сім’ями, з дітьми, а не самі хлопи, – сказала друга.

– Їхні хлопи мали б лишати жінок з дітьми тут, у нас, і вертатись назад, на Донбас, та відвойовувати його, а не ховатись між біженцями. Наші хлопці туди їдуть воювати, а ці сюди тікають…

Літній пан, який сидів біля мене на лавці, повернувся до них і, приставивши палець до губ, дав зрозуміти їм, що вони надто гучно шепочуться. Пастор Веремій тим часом розказував пастві про милостивість віруючих до біженців, просив приймати їх у свої родини.

– Ага, пускати в домівки! – знову зашепотіла перша після короткого мовчання.

– А що? – здивувалась друга. – Їм же нема де голову прихилити.

– Вони приїжджають на дорогих машинах, розмовляють лише російською, і ніколи не переходять на українську, неввічливі, вважають, що ми їм щось мусимо...

– Чому ви, сестро, так кажете? – запитала друга. – Ви вже їх бачили чи хтось казав?

– Бачила, і хтось казав. Люди нарікають на них, і випадків багато чула-м.

Сонячне проміння ділило зал на освітлену й затінену частини. Ті, що сиділи на сонячній, на око видавалися святішими. Відлуння костелу видавало кожен кашель, човгання ногами, навіть дихання. Тому шепіт цих двох сестер за моєю спиною було чути далеко. Хтось в їхньому ряду шикнув на них, і вони на якийсь час замовкли. Та здаватися не збирались.

– Які трапунки? – прозвучало невдовзі ледь чутно.

– Поки що не чула-м.

– Гадала-м, що то вже всі чули, – здивувалася перша.

– Ще не чула-м.

– Ото вчора на групі сестра Катя розказала, як її подруга з Карпат пустила до хати єдну фамілію зі сходу. То мала потім таке, що казати страшно.

– Що вони наробили їй? – запитала друга трохи голосніше, і літній пан біля мене зітхнув, але не обернувся до них.

Тим часом пастор Веремій усе напучував паству бути жертовними щодо людей зі сходу, а якщо, мовляв, серед них траплятимуться віруючі, то слід бути особливо чуйними до них. Одначе й до інших треба ставитись із добрим серцем. Люди кивали на його слова. Пастор казав, що роблячи їм добро, ми благословляємо своїх, які в окопах на передовій.

– Сестра Катя розказала, що її подруга з Яремчі пустила сім’ю біженців з Донбасу – східних українців, які російською говорять, – прошепотіла перша сестра, і мені враз пригадалося це курортне містечко, водоспад на Пруті, ярмарок гуцульського мистецтва біля мосту…

– І що? – урвала мої спогади друга.

– Вона поселила їх у своєму домі, бо жила сама. Чоловік помер, а син на війні, десь під Луганськом.

– Не побоялась. І що з того вийшло?

– Освоїлись вони одразу, чоловік з жінкою – в спальні, а двоє дітей, підлітків, оселилися в кімнаті її сина, – шепотіла перша. – А подруга сестри Каті й питає у них, чи їм хату розбомбило в Донецьку...

– А вони що?

– Кажуть, що не розбомбило, що здали в оренду й поїхали сюди, од війни якнайдалі.

– Як це, здали в оренду вікно? – здивувалась друга сестра.

– Вони здавали там в оренду вікна для кулеметників – щоб сепаратисти стріляли з тих вікон по наших хлопцях, – відповіла перша.

– Страхіття! – аж зойкнула друга. – І вони не соромляться таке казати мамі, син якої воює за Україну, і вони в її хаті як біженці!

– Кажу ж вам, сестро, що то інші люди! Вони не мають поняття щодо порядності.

– Справді, не мають поняття...

Літній чоловік біля мене більше не озирався, бо, як я бачив, сам прислухався до розмови. Зізнаюся, і я теж не почув, про що проповідував останні п’ять хвилин пастор Веремій. Зрештою, й він сам став поглядати в цей кут, мовби помітивши у ньому гурток неуважних парафіян.

– Здають в оренду вікно у власній квартирі кулеметникові, а самі їдуть до нас і ще називають себе біженцями?! – не переставала дивуватися друга сестра.

– То лишень початок, що та пані зазнала від цих хамів, – перервала перша шепіт сестри.

– А що ще сталося?

– Казала сестра Катя, що її подруга в своєму домі мала двері зі своєї спальні до вітальні, гуцульськими килимами закриті і зі своєї спальні, і з вітальні.

– Я теж таке маю. Бо зайві двері на випадок весілля не замурували. І що?

– У вітальні вона мала телефон. І ці біженці попросили її дозволу подзвонити до Донецька, щоб сказати родичам, як доїхали, і що все добре, – розказувала далі перша.

– У них не було мобільних телефонів?

– Цього не знаю. Певне, були. Але вони захотіли задзвонити з її телефону в хаті.

– Зекономити надумали, – хмикнула друга, яка вже майже дала себе переконати, буцімто біженці з Донбасу – це зло.

– Із ввічливості вона вийшла з вітальні, але вирішила перевірити гостей зі сходу, бо дуже те вікно їй не сподобалось, – казала далі перша. – А кому би сподобалось?!

– Зайшла вона до своєї спальні і слухає через завішані гуцульськими килимами їм непомітні двері до вітальні, де біженці сіли біля телефону…

– І що?

– Жінка з біженців набрала номер, довго чекала відповіді, а коли там відповіли, то стала упереміш з російськими матюками при власних дітях оповідати…

– Матюками – при дітях?!

– Так! – майже вигукнула перша, і пастор Веремій знову глянув у наш кут.

– Матюками при дітях оповідати, як вони доїхали, і що їх тут примітивні «бандери» зустріли дуже приязно, наче своїх, і що народ у нас «не пуганий», і що вони в хаті в горах, у місцевої жінки старшого віку, чий синок воює за хохлів під Луганськом, а головне, що вони вже мають хату, і скоро спробують її «віджати» у старої гуцулки.

– Що таке «віджати»? – запитала друга. – Відібрати?

– Боже милостивий! – справді вигукнула друга, і раптом пів зали в костелі відповіло їй на той вигук дружнім: «Амінь!».

Видно, що то сподобалося пасторові Веремію, бо він якраз завершив свою проповідь. Усі встали і заспівали черговий псалом зі своїх пісенників, номера якого я вже не пам’ятаю, але йшлося в ньому про милість до приходьків. Співали ми кілька хвилин, а тоді за кафедру вийшов інший проповідник у світло-коричневому костюмі…

– І що, відібрали хату? – запитала друга, коли ми сіли слухати наступну проповідь.

– Ні, не відібрали, – відповіла перша. – Бо та пані хутко вибігла з хати й побігла до своїх двоюрідних братів, що жили на тій самій вулиці. А вони зібрали хлопців по сусідах й пішли на тих біженців, й змусили тих убогих і нещасних утікачів від війни сісти у власний джип й забратися геть з Яремча.

– І не вернулись уночі?

– Не вернулись. Але ті двоюрідні брати сиділи до ранку в її хаті й пантрували. Про всяк випадок.

– Добре зробили. З хамами по-хамськи.

– Амінь.

Після служіння в костелі я пішов пішки через місто до будинку моєї мами. Мама була нездорова тієї неділі, тому не пішла до костелу, хоча переважно не пропускає богослужінь ще з тих часів, коли п’ятидесятники вийшли з підпілля. Місто теж пахло квітами. Воно мені завжди подобалось, навіть коли повсюди в ньому почались реставрації та перебудови і воно надовго стало виглядати, як суцільний будівельний майданчик. Але нині воно заспокоїлось, і є, на мою думку, найгарнішим містом Західної України. Я пройшов берегом міського озера, на місці якого колись було кладовище і яке комуністи перетворили на озеро, минув вулицю Московську, як пам’ятав її назву і якій недавно повернули її історичне найменування Бельведерська, і прийшов до будинку на куті Тичини й Довгої.

Просто під вікнами квартири моєї мами, на самій клумбі з квітами, стояв чорний джип з донецькими номерами. Просто на квітах! Три жінки, сусідки мами, бідкалися з того, що «цей ненормальний біженець» поставив машину їм на клумбу. Спершу я хотів спустити колесо в тім авто, але вирішив, що то буде несолідно. Піднявшись до маминого помешкання, я раптом зіткнувся в його коридорі при відчинених дверях з масивним лисим чолов’ягою, який не відповів на моє привітання, а повернувся до мене спиною, не даючи можливості ввійти у квартиру. Я відразу ж зрозумів, що переді мною «біженець», який припаркував своє авто на клумбі.

Після кількох поїздок на схід у мене виробилася негарна звичка носити з собою зброю. Того дня навіть у церкві п’ятидесятників я був з пістолетом. Мамі краще про таке не знати, бо п’ятидесятники дуже милостиві люди. Тож я дістав зброю і приставив дуло до спини «бугая». Той здригнувся, мовби вжалений.

– Руки! – сказав я. – Поволі задкуємо і на вихід!

– Ти охрінів?

– Так, і дуже, – відповів я. – Двічі повторювати не буду.

«Бугай» вийшов з оселі й неквапно пішов униз сходами. Мама виглянула із дверей і зойкнула, побачивши в моїй руці пістолет. Її окуляри тривожно зблиснули від світла з лампочки над дверцятами ліфта.

– Він був сам? – запитав я маму, – чи в квартирі є ще хтось?

– Так, сам, – відповіла мати. – Прийшов і заявив, що вони вирішили в мене жити і щоб я все їм показала у квартирі.

– Вони?

– Його жінка й дочка пішли до магазину по горілку. Добре, що ти прийшов.

– З дочкою по горілку? От аморальні істоти!

– І що тут такого? – озвався «бугай», який спинився на сходах.

– Уперед! – наказав я йому. – І руки тримай так, щоб я бачив!

Ми вийшли надвір. Глянувши вгору, я помітив маму у вікні кухні. В її окулярах тепер відбивалося сонце, і мені згадалися вікна на освітленому боці її костелу, який вона помагала реставрувати 30 років тому.

– Ось пані, яких ти образив, – звернувся я до «бугая». – Ти виїхав їм на клумбу і потолочив усі квіти.

– І що з того?

– Ти, відморозку донецький, зараз же попросиш вибачення у них. А якщо я буду змушений повторити, то зробиш це навколішки.

– Та ладно, – буркнув він. – Вибачте.

Жінки дивилися на нього, мов на опудало. Одна з них, правда, зиркнула і на мене, і на пістолет у моїй руці.

– Залазь до машини й забирайся звідси, поки я добрий! – наказав я чоловікові, провівши його аж до автомобіля.

– Нічого собі доброта, – відповів той собі під ніс, але я почув.

«Біженець» відчинив дверцята авто. Я відійшов назад до під’їзду, щоб часом не отримати кулю з салону легковика, бо «гість» теж міг мати зброю і тримати її там. Тут звідкись з’явились і дві жінки, явно нетутешні. В руці молодшої з них блищала пляшка горілки. «Бугай» гукнув на них, і вони притьмом кинулися до джипа. За хвилю їх уже не було у дворі.

Піднімаючись сходами до маминої оселі, я думав про те, як мене легко налаштували проти біженців з Донбасу «світські» балачки двох сестер на задній лавці протестантської церкви, хоч я й усвідомлював, що далеко не всі переселенці такі, як «бугай» та іже з ним.