Ми й дотепер далеко не все знаємо про Голодомор на сході України 1932–1933 років. Чому? Бо в нас, у Західній Україні, такого, дяка Богу, не було. Тому ми так запекло й відстоюємо в міжнародних інстанціях «наше право на визнання геноциду». Але не все так просто. Адже на сході України добре розуміють, чому в багатьох країнах світу не хочуть визнавати Голодомор геноцидом українського народу. Вони також, очевидно, сприймають як належне те, чому саме євреї найдужче противляться тому. А ще відають, чому вони самі, потерпілі, не особливо й наполягають на тому визнанні. Також вони знають про «Чорну дошку», а ми й не чули про таке. Я також не знав. Але довідався.

На другий рік після переїзду на Київщину я купив квартиру і «набув» 24 сотки землі неподалік п’ятиповерхового будинку, в якому жив, на самому краєчку передмістя, в сосновому лісі, на території, підвідомчій Макарівській селищній раді. Виграв тендер. Те, що земельна ділянка в сосняку, імпонувало: було б файно тут побудуватися. Правда, псувало враження те, що земля на цьому місці наче просіла, тож ділянка виглядала, як улоговина, поросла чагарниками й кропивою.

Крім мого будинку, поряд височіла ще одна така сама п’ятиповерхівка. У місцевій райраді мені розповідали, що у 80-ті роки минулого століття тут нібито рили котлован для ще одного такого житлового будинку, який, проте, так і не звели… До речі, тутешні селяни не пораються на землі, як заведено у нас, на заході, а їздять до Києва на роботу. Городи занедбані, кури блукають бором. У цій частині України зарплати високі, під тисячу доларів чи не в кожного, хто працює. Тому східняки проводять свої відпустки в Італії або Іспанії, куди галичани їздять на заробітки за 800 євро на місяць…

Коли ж я приватизував ту ділянку, на що пішло десь зо три місяці, то взявся її впорядковувати. Передусім прибрав сміття, накидане сюди сільськими жителями. Але зіткнувся з тим, що його й далі сюди зносили. Поки вдень я працював у редакції однієї з київських газет, дружина – в ліцеї, а діти навчались у школі, на мою ділянку виносили не лише відра з домашнім сміттям, а й будівельні відходи. Ремонти в оселях там роблять зазвичай у суботу–неділю, тому на вихідні, щоб не чути того стукоту-скреготу, ми всією родиною, якщо погода дозволяла, проводили в лісі. А на тижні, коли, повторюю, нас не було вдома, ці «добрі» сусіди викидали з квартир розтрощені облицювальні плитки, рештки бетону та інший непотріб нам на ділянку.

Власне, як спостеріг, там полюбляють чинити одні одним різні капості просто так, задля розваги. Дехто так і казав мені у відповідь на моє обурення: «Який же то кайф – псувати те, що хтось так охайно зробив!». Сваритись я не дуже хотів, бо на мене й без того зубами скреготали: «Приїхав «бандера» і нашу землю забрав». Спробував я одного з них, кого впіймав на гарячому, «приструнити», та нарвався на помсту за те мало чи не всіх його односельців. Відтоді мені в яму, як ми вже й самі називали нашу ділянку, почали зносити все – зламані пральні машинки, газові колонки і плитки, навіть старі меблі. Чинили це так спритно, що я вже не зміг нікого спіймати. Тому я постійно спалював з того усе, що горіло, і закопував глибоко в землю решту непотребу.

Якось, коли я саме палив чиюсь стару шафу, певне, часів царя Гороха, до мого вогню підійшов сусід – дід Віталій. Зросту він був, мов казковий Ох, але бороди не мав. Загадково шепочучи, ніби на щось натякаючи, він розповів мені страшну таємницю. «У цій землі кістки лежать», – сказав він, зніяковіло дивлячись убік. Між іншим, відвертати погляд, не дивитися співрозмовникові у вічі, ховати очі було характерною рисою багатьох тамтешніх чоловіків.

На той час я вже звик поратися на власній сосновій ділянці і навіть креслив у своїй голові план на спорудження тут будинку для дочки. Тому якось відразу і не сприйняв те, що Ох мені звідомив. Не допетрав, що йому кортить мені розповісти, і взявся розпитувати. Проте дід Віталій не реагував – просто стояв, мовчав і кліпав очима, як дівчатко.

Але дивлячись на оте кліпання, я згадав, як кілька ночей перед тим мені наснився був дивний сон – мовби сам Господь підказав мені, щоб я поцікавився історією цього місця. Прокинувшись, хотів забути про те, але воно відтоді мовби переслідувало мене. Думка про це стала нав’язливою. Утім я відтягував час, гадаючи, що то все ж якісь мої запаморочення, а не Божа вказівка…

Невдовзі з’ясувалося, що ті сон та думки були таки від Бога. Інша річ, що я спершу не відчув цього, проігнорував їх. Та коли дід-сусід тоді, біля вогнища, відмовчавшись, раптом заявив, – зваживши на те, як я реагую на його слова про кістки, – що «цей ліс посадили у 50-х роках, а раніше на його місці було село», – я нарешті усвідомив, що мені Господь і послав цього Оха-Віталія, котрий, як полюбляв колись казати мій дідусь, вояк УПА із Чорного лісу, якому поталанило вижити в ГУЛАГу у Воркуті, увімкнув мій інтерес до вивчення минувшини землі, на яку я волею обставин переселився.

Власне, він прийшов тоді, коли в моїй голові вже сформувалися конкретні зацікавлення: справді, а що діялося в цій місцевості під час війни 1914 року, Голодомору 1933 р., чи й тут, у Макарові й навколишніх селах, за пів сотні кілометрів від Києва, теж тривали єврейські погроми 1919-го, коли чи не на всій «східняччині» палили синагоги і вбивали євреїв?.. Але бракувало поштовху до пошуку відповідей на ці запитання. Звісно, якби я знав, які відкриття мене чекають на цьому шляху, то не легковажив би! Адже, як згодом з’ясувалося, в землі на місці соснової ділянки, яку я виборов на тендері і приватизував, на якій збирався звести житло, справді лежали людські останки!..

Остаточно доконав мене дід Віталій, коли промимрив ніби знічев’я, що 1933-го енкаведисти провели тут спецоперацію «Чорна дошка». Скільки не допитувався його, що то таке, нічого не зміг витягти. Але вже вранці наступного дня я подався до музею Макарова і там дізнався таке, від чого мороз пішов по шкірі. З’ясував зокрема, що село Фасова, розташоване тоді за кілька кілометрів від райцентру, одного дня оточили війська НКВС і тримали в облозі протягом кількох місяців, доки не заморили голодом усіх його жителів – близько тисячі дорослих і дітей. А відтак зібрали їхні тіла й закопали в землю саме на тій ділянці, яку я виграв у тендер, – це тепер околиця Макарова, а тоді тут був пустир.

Ціле село трупів, усі його жителі – на моїй території, під моїми ногами! Було від чого з плигу збитися! І зовсім тут не котлован копали під житлову п’ятиповерхівку, як мені брехали у райраді! Це спільна могила, і на ній просто просіла земля, як це часто буває з могилами.

Як довідався пізніше, саму ж безлюдну Фасову енкаведисти спалили дотла. А в 50-х роках, як розповіли місцеві краєзнавці, за наказом Хрущова те згарище, як і інші такі самі попелища, засадили сосновим молодняком…

Тоді в музеї у мене ледь не стався нервовий зрив. Трохи опанувавши себе, я читав далі надані мені документи і дізнався про початок цієї історії з вимерлим селом. Мене цікавило, чому саме воно зазнало такої долі, як і чимало інших сіл та хуторів Східної України. Як з’ясував, місцеві жителі добре знали, що в облогу брали й морили голодом лише окремі населені пункти, а не всі підряд. Так, Фасова зазнала просто нищівного мору. Але чому ж ні Макарів, ні інші навколишні села, кожне за кілометр-два одне від одного, не потерпіли, якщо то був тотальний «геноцид нашого народу», як нам кажуть?! Адже не брехали ж мені селяни-старожили в Калинівці, Копилові, Мотижині, Людвинівці, куди я спеціально їздив, коли твердили: «Ні, голодомору у нас не було».

І ось що я встановив, риючись в архівах і спілкуючись із місцевими старожилами та знавцями тутешньої минувшини: Макарів до 1919 року був єврейським містечком аж із шістьма синагогами та однією православною церквою – себто, образно кажучи, з населенням «шість до одного» на користь нащадків Авраама, котрі, до того ж, були хасидами.

Фасова ж, яка зросла неподалік од нього, навпаки, була заселена нащадками колишніх половців – кочових племен з Азії. Степовики осіли тут ще за доби Київської Русі, частково витіснивши аборигенів-русичів, а частково перемішавшись із ними. Прибульці прийняли православ’я і сяк-так освоїли мову. Та щойно виникало на цих теренах безвладдя (а таких випадків в історії України було вдосталь), вони показували свою справжню сутність – налітали з вилами-серпами на євреїв, грабували, катували, вбивали.

Так тривало століттями. І так сталося 1919-го! Кілька років поспіль після російської більшовицької революції на цих теренах тривала громадянська війна, панували анархія й безправ’я. Тим-то жителі Фасової впродовж кількох листопадових днів названого року нападали на Макарів, поки не забили майже всіх із 3,5 тисяч тамтешніх євреїв, не спалили всі синагоги і майже всі оселі Богом обраного народу.

Власне, коїли таке… Я з превеликим здивуванням довідався, що погромники були переважно 18–20-річними юнаками. Вони зорганізувалися в кінний загін на півтори сотні шабель. А верховодив ними «отаман Орлик» – Федір Артеменко, який взяв собі за псевдо ім’я легендарного козацького полковника. Українська вікіпедія подає відомості про нього як про «найвідомішого на Київщині полковника Української революції 1917–1921 рр.». Але такі самі стихійні загони виникали тоді по всій Україні, крім заходу. Про боротьбу за незалежність погромники й не думали. Просто грабували. Тактика їхніх набігів дуже нагадувала напади половців на Київську Русь – вони налітали лише там, де не було загонів самооборони.

Отже, «отаманський рух» на цих теренах, як пояснили мені й самі краєзнавці в Макарові, не був боротьбою за утвердження самостійної Української держави, як можна було подумати. То, повторимо, кажучи їхніми словами, «діяли переважно загони місцевої босоногої «шпани», які громили навколишні маєтки». А майже всіма багатими дворами тодішніми часами володіли суто євреї. Їх називали «панами». Мабуть, тому слово «пан» відтоді викликає у східняків ненависть…

Але все ж коли ми на заході вшановуємо героїв визвольної боротьби, вони на сході вшановують отаманів-погромників. Як сказала мені одна жінка-краєзнавець у Калинівці, вочевидь, адресуючи ці слова всім західним українцям: «Нам ваша держава до...! Ми її обдеремо до нитки! Ви – жовто-сині, а ми – малинові! І нам плювати, чи вам платять зарплати і чи заасфальтовані у вас дороги!».

Коли в Макарові став гарнізоном підрозділ військ УНР – після того, як єврейські гінці до Києва повідали, що коїться в містечку, «Орлик» зі своєю кіннотою приєднався до них. А відтак відступив разом з усіма під натиском більшовиків на захід, спробував утекти в Румунію, та його спіймали «червоні» і розстріляли. І мав він тоді лише 23 роки!..

До речі, один із тих, хто регулярно надокучав мені на моїй ділянці, сиплячи сміття, і якого я впіймав одного разу, теж був Артеменком. І мені дід Віталій сказав, що то нащадок того молодика-полковника. В цього Артеменка було троє синів, і вони почали нападати на мене на моїй же ділянці пізніми вечорами. За те, що не дозволив їхньому батькові сипати сміття мені через паркан! Коли ж я побив усіх трьох і ще пригрозив їм пістолетом – відстали…

Звісно, не лише Ф. Артеменко та його «добрі молодці» чинили погроми. 1919-го вся Східна Україна палала у пожежах єврейських обійсть – убивали і старих, і малих, закопували живцем у землю, ґвалтували, розпинали і спалювали, змушували малих єврейок співати і грати на музичних інструментах, коли катували і знущалися з їхніх батьків, рубали і розстрілювали їх. Навіть коли польські та українські війська відступали з України під ударами більшовицьких армій, групи дезертирів з числа українців влаштували кілька «чорних» погромів єврейського населення на Поділлі, зокрема у Проскурові (нині Хмельницький), й те потім інкримінували самому Симонові Петлюрі...

Як я згадував, євреї Фасової були переважно хасидами. А як мені розповів голова єврейського товариства «Еша Тора» Григорій Фалькович, цілу династію хасидів Чорнобиля (до нього з Макарова менше 150 км), яку заснував рабин цадик Менахем Нахум Тверський, котрий служив у місті магідом, винищили під час «отаманського руху» 1919 року. Всіх її представників, як і самого цадика, стратили буквально на тому самому місці, де відтак побудували АЕС…

Загалом хасидське вчення Менахема Нахума про смиренне прийняття гонінь від поган вважають містичним відгалуженням юдаїзму. Воно якраз і виникло на території Східної України у першій половині XVIIІ століття – тобто після страхітливо жорстоких єврейських погромів, що періодично спалахували на тамтешніх землях, а особливо в часи Хмельниччини та в період Руїни (бездержав’я). Власне, напади натовпів селян у роки безвладдя на багаті будинки приходьків здебільшого єврейського походження і вбивства ними цілих родин кілками й вилами та розграбування їхнього майна, повторюю, характерні для історії цього краю й відтоді, як кочівники завоювали слов’янську Київську Русь.

Нині у світі зосталося лише кілька династій хасидів, які живуть переважно в Америці. Тим-то про те, що цей рух пропагує поміж євреями смирення перед лютими гоніннями, і найперше – на східноукраїнських теренах, було дивно читати й слухати мені, галичанину. Адже доти я ніколи не чув про ненависть українців до євреїв – не лише західних, а й східних, і не сприймав різні заяви з того приводу з уст тих чи інших політичних фігур на світовому подіумі. Та яким же було моє здивування, коли пан Фалькович заявив мені, нібито ми, «бандери», ще лютіше ненавидимо євреїв, бо ми, бачте, «справжні патріоти, а український патріотизм – це просто винищення євреїв і анархія».

Переконати його в тому, що то не так, я не зміг. Та й не сам він так вважає. Приміром, те саме мені казав відомий політичний діяч Євген Червоненко – голова іншого єврейського товариства. «Якщо ви, західняки, такі самі українці, як східняки, – доводив він, – то ви теж антисеміти і на вас теж має лягти прокляття за погроми!». «Але ж у нас не було Голодомору! – заявив я йому в гарячій дискусії, бо мусив відстоювати честь Галичини. – І не тому, що ми були тоді під Польщею, адже по війні у Сталіна були всі можливості знищити такі «погромницькі села», як-от ця Фасова, якби вони були в Західній Україні». На це він уже не мав аргументів.

Таке явище, як погроми, не було тільки примітивним бажанням збагатитися через грабунки. То було прагнення задовольнити ниці бажання познущатися над кимось. А над ким може вивищуватися затуркана і зла душа? Над беззахисними, а особливо за підтримки зграї таких самих, як вона.

Але на всі безчинства є своя кара. У Старому Завіті сказано, що проклятим буде кожен, хто проклинає насіння Авраама. Тобто Біблія стверджує, що хто вбиває народ ізраїльський, той проклятий і їстиме власних дітей. І термін виконання цього покарання начебто 14 років. А від 1919-го до 1933-го якраз і минуло стільки часу. Розплата прийшла тоді, коли тим, хто чинив погроми, сповнилося по 30-40 років. Тоді до керма сталінського режиму в Україні став єврей Лазар Каганович і йому рабини принесли список сіл, жителі яких особливо «відзначилися» 1919-го у погромах єврейських поселень. Саме Каганович був організатором Голодомору у Східній Україні. Він це робив із задоволенням, він мстив за своїх…

Коли я порівняв список кіннотників з Фасової з переліком її жителів, заморених голодом, то побачив переважно одні й ті самі прізвища! Отже, селян покарали насамперед за єврейські погроми, провівши тут, як казав дід Віталій, операцію «Чорна дошка».

Чому ж саме так назвали ту каральну акцію? Відповідь на це запитання я теж знайшов. Вичитав, що у вестибюлі духовної семінарії, де замолоду навчався Сталін, справжнє прізвище котрого було Джугашвілі (перекладається з грузинської, як «дитина єврея»), висіло дві дошки: червона, на якій записували прізвища відмінників у навчанні, і чорна, де фігурували імена недоуків. Саме поняття «чорна дошка» вождь та його кліка використали, коли 1933 року надумали знищити всі осередки «отаманського» руху в Східній Україні. На «чорну дошку» «занотовували» лише ті села, звідки походили погромники, ті, що підлягали покаранню шляхом тотального винищення, а не всю Україну, як нам потім брехали і брешуть.

Війська НКВД оточували села із «чорного списку» і тримали їх в облозі, допоки всі жителі не вимирали з голоду. Одночасно солдати самі збирали врожай з тодішніх колгоспних полів, відбирали в селян усі продуктові запаси. Це відомо в Україні всім, крім легковірних галичан!

Словом, «Чорна дошка» означала централізовану військову операцію проти цивільних людей, яка закінчувалася мором населення, убивствами, спалюванням та руйнуванням осель. І це стара, як світ, тактика дій завойовників. В облоги нерідко брали фортеці, міста, і утримували, доки городяни не відкривали ворота. Трохи інакше було під час Голодомору 1933-го: більшовики просто чекали смерті селян.

Таким способом впродовж літа-осені 1933-го було заморено голодом майже всіх погромників євреїв 1919 року, а з ними й чимало невинних у тих розбоях їхніх односельців. І це не прихована інформація, а офіційна. Правди не знає тільки той, хто не цікавиться нею. А вона така: Голодомор був геноцидом погромників!

Тобто «Чорна дошка» стала універсальною зброєю, спрямованою проти жителів сіл, зачислених євреями до погромницьких. Саме тому в світі й існує спротив визнанню Голодомору геноцидом проти українського народу – євреї знають, що то насправді було. Але вони теж не поспішають розголошувати його справдешню причину, аби не спровокувати нові хвилі випадів проти них, і не лише в Україні...

Характерно, що з обложених сіл вивозили награбовані погромниками єврейські майно й цінності. Як розповідав Г. Фалькович, у кожної єврейської родини завжди був пасхальний золотий посуд, який тільки на Песах (Пасху) можна було використовувати – за святковим столом. Цебто кожен член родини, від семи років і більше, мав по три тарілки, по чаші та по ложці й виделці. Тож у кожній із таких родин погромники «розживалися» на 4-5 кг золота. Це добро під час Голодомору енкаведисти й повідбирали у заморених голодом селах.

З неабияким здивуванням я довідався і про те, що єдиним осередком милосердя в Макарові, де хоч якось намагалися допомогти селянам із Фасової, була єврейська аграрна колонія «Відродження». Тут бралися прихистити й нагодувати тих небагатьох, котрим поталанило якимось дивом вибратися з облоги. Так-так, саме тутешні хасиди – ті, котрі вижили під час єврейських погромів 1919-го, та їхні нащадки – рятували 1933-го тих, хто тоді вбивав і грабував їхні маєтки…

Начитавшись, перенервувавши і нарешті заспокоївшись, я замислився. Невже й справді і Голодомор, і Чорнобиль – це кара за єврейські погроми на землях Центральної та Східної України? Інакше як розуміти, що над цими краями наче тяжіє прокляття…

Задумався я й над тим, що робити зі своєю лісовою ділянкою, точніше, з могилою, на якій просіла земля? Ясна річ, що вже ні пікнік для друзів чи дітей тут не влаштовуватиму, ні малину не збиратиму. А про житло для дочки годі й казати...

Вийшов з домівки на світанку після нічного штудіювання документів та інших джерел з історії, сів на перший-ліпший пеньок у лісі обличчям до своєї ділянки. «Боже! – сказав я майже голосно. – Боже, нащо Ти мені це дав?». І відразу прийшло розуміння: якби тутешні люди, їхні нащадки, покаялися і прийняли прощення Христа, то на цьому місці міг би зрости храм, а якщо ні, то всі вони загинуть.

Зателефонував знайомому священнику і розповів, про що довідався. І той мовби підтвердив мої прозріння, сказавши, що на моїй ділянці, на могилі, в якій лежать останки людей, заморених більшовиками під час Голодомору, найкраще було би звести церкву або синагогу. Якщо ж це не зробити, дух смерті й надалі періодично збиратиме тут жертви, і ще не одну сотню літ…