Недавно у Брошнів-Осадській бібліотеці відбулася презентація книжки вчителя історії місцевого ліцею і директора КП «Музей депортацій українців у ХХ ст.» Брошнів-Осадської ОТГ Ярослава ПАВЛЯКА «Депортації як інструмент імперської московської політики в Україні». Видання, яке схвалене на засіданні педагогічної ради ліцею, рекомендоване як посібник з історії України, може стати, на наш погляд, не лише значимим кроком у процесі творення в селищі музею пам’яті про жертв геноциду через виселення, а й належним завершенням 2020-го як Року пам’яті депортацій українців у ХХ ст. на Прикарпатті.
Три розділи і «Додатки» книжки акцентують увагу читачів на історичній тяглості московської політики виселень чи депортацій щодо українського народу як у часи Козаччини та російського царизму, так і в новітню добу сталінсько-комуністичного режиму.
Прочитання навчально-публіцистичних студій автора, а головно – їх належне осмислення можливе лише в контексті поінформованості про те, як у Брошневі-Осаді впродовж 1948–1953 рр. функціонувала сталінсько-комуністична катівня – «пересильний табір міжобласного значення», а для тисяч прикарпатців починалася дорога в Сибір. Про ті події, з часу яких незабаром мине 80 років, «Галичина» розповідала читачам у матеріалі «Щоб не забули нащадки». Не обійшов увагою ті жнива скорботи на теренах селища і Ярослав Павляк. Адже саме в них – основна мотивація увічнення пам’яті про депортованих прикарпатців у Музеї депортацій українців у ХХ ст. Автор посібника цитує професора Сергія Адамовича, який у статті «Нереабілітовані: довга дорога додому» писав: «На початку 1948 року в усіх західних областях було облаштовано дев’ять збірних пунктів, на яких, згідно з дослідженнями І. Андрухіва, одночасно могли перебувати 10 550 осіб. У Станіславській області збірні пункти були організовані в Коломиї (на 600 осіб) та в Брошневі-Осаді (на 500 осіб). За весь період депортації, проведеної у 49–59-х рр., із західних областей України було виселено 20 016 сімей чисельністю 65 159 осіб. За твердженнями очевидців, на території табору (в Брошневі-Осаді) було приблизно 9-10 бараків (у селищі ще збереглися їхні залишки. – І. Л.), в кожному з яких поселяли стільки людей, скільки було потрібно адміністрації табору. Всередині табору стояв великий мурований котел, в якому варили людям «похльобку». Довкола табір був обнесений густим колючим дротом. Спали всі на долівці. Після 1953 року бараки пересильного табору стали місцем проживання переселенців із Лемківщини...»
Музей ще в процесі створення, проте його історія вже сягає десяти років. Адже ще у 2010-му за ініціативи тодішнього селищного голови Володимира Боровича (сьогодні начальник відділу культури Рожнятівської РДА) і декана юридичного факультету ПНУ ім. В. Стефаника Олега Вівчаренка на тому місці у Брошневі-Осаді, де для тисяч прикарпатців починалася дорога в Сибір, збудували й освятили каплицю. Саме тоді й народилася ідея створення меморіального комплексу. А реальних обрисів задум набув уже після того, як селищну раду очолив Назарій Іванів (нині голова Брошнів-Осадської ОТГ). Ось чому науково-публіцистичні студії Ярослава Павляка, образно кажучи, я б означив живим підручником з героїчної і жертовної історії України. У книжці, яка може бути настільною не лише для школярів і молоді, а й для кожного прикарпатця, автор зібрав живі розповіді очевидців і належно проілюстрував документальними світлинами велику кількість інформації як історичне свідчення, що виселення, депортації, переселення, вивезення, витіснення тощо завжди були катівськими інструментами московської політики в Україні.
Книжка «Депортації як інструмент імперської московської політики в Україні», на наше переконання, посяде належне та особливе місце серед експонатів новоствореного музею, біля яких доречно написати: «Дозволено торкатися руками і... серцем».
