Сьогодні у редакційному проєкті «Людина у війні» ми представляємо вчительку Івано-Франківського ліцею №7, яку у волонтерських чи військових колах на Прикарпатті добре знають передовсім за позивним «Марічка» і поважають за жертовність і велику працю задля допомоги українським захисникам та тимчасово переміщеним особам, – Марію ВОЛЬФАРТ. Їй лише 37 і вона мати чотирьох дітей: найстаршій, Настусі – 14, а наймолодшому, Тадейчикові – лише три. Але всю свою сім’ю Марія з радістю називає волонтерською.
– Як сталося, Маріє, що Ви взялися до волонтерства?
– Моя бабуся Анастасія Вівчар, світла їй пам’ять, була членкинею ОУН, а батько Богдан Бойчук – член Української Гельсінської групи. Тож нічого дивного – все закономірно й органічно. Думаю, що це гени. Бабуся була серед моїх найкращих друзів. Тож провадячи свою волонтерську працю, я завжди про неї згадую. І радію, що вона не бачить тепер тих жахіть, які творять російські загарбники в Україні.
– А може, вона у Вашій праці й себе впізнала би та пишалася Вами?
– Сподіваюся, що вона там так думає. У мене пориви до волонтерства були ще з 2014 року – з початку російсько-української війни. Але тоді якраз народжувалися наші діти. На мою думку, ми всі винні у тому, що 24 лютого війна у ще жахливішому вияві прийшла в Україну, тому що вісім років тому не згуртувалися до праці для перемоги так масово і самовіддано, як тепер.
Хоча до повномасштабного вторгнення російських загарбників ми морально вже були готові, та попри все у перші три дні мені просто хотілося кудись втекти. Тож коли говорять про нашу волонтерську жертовність чи подвижництво, то я чесно зізнаюся: і тоді було дуже страшно за життя наших з чоловіком Андрієм дітей, і досі страшно. Але це, повторюю, тривало всього три дні, а відтак ми почали волонтерити у ліцеї №7 – допомагали тимчасово переміщеним особам. Я віднедавна там працюю вчителькою. А закінчила спочатку Українську гімназію №1, а відтак факультет романо-германської філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
Я дуже пишаюся Івано-Франківськом. Моя сестричка Христина – офіцер і перебуває на передовій з перших днів війни. Якось вона попросила придбати їй військову форму, адже там і однострої довго не витримують: швидко зношуються. Саме з цього і почалося моє волонтерство для наших вояків. І, як кажуть, далі пішло-поїхало…
Спочатку попросили купити квадрокоптер, який був дуже потрібний, а постачання від великих благодійних фондів ще тільки налагоджувалось. А знайшли ми його аж на Кіпрі: допомогла придбати моя подружка – дружина колишнього гравця львівських «Карпат» Ігоря Худоб’яка. Ми за одну добу зібрали потрібні кошти, а вона оперативно надіслала його до України.
Відтак були тепловізори, взуття, оптичні приціли. Так і далі працюємо. Об’єдналося дуже багато людей. Тільки у моєму вузькому колі я нарахувала би до пів сотні найактивніших. Дуже хочу сказати кілька добрих слів і про представників української діаспори. Колись думала, що ті люди, які повиїжджали з України, байдужі до долі своєї землі і не допомагають її розвитку. Тепер розумію, що то була моя величезна помилка. Українці в зарубіжжі зробили і роблять для України не менше, ніж ті, хто залишився.
– І що чи хто змінив Вашу думку?
– Якось моя улюблена в Українській гімназії вчителька української мови Ганна Петрівна Білоус, побачивши у соціальних мережах прохання про допомогу, звернулася по підтримку до свого сина Павла у Чикаго, який очолює поважну логістичну установу. І відтак зі США через Богдана Панівника – племінника Ганни Петрівни, вони передали двадцять бронежилетів та вісімнадцять шоломів, а ще багато взуття, шкарпеток та інших потрібних нашим воїнам речей. А ми того ж дня все це відправили на передову. І кілька днів тому і придбаний родиною Білоусів позашляховик прибув за місцем призначення і вже виконує бойові функції. А до того Богдан Панівник з батьком пригнане авто попередньо перефарбували – з білого на зелений колір. Тож і Богдан – також один із моїх героїв, він робить дуже багато добрих справ.
Я переконалася, що кожен на своєму місці – в Україні чи за її межами, якщо хоче, то може бути дуже потрібним. Коли перебувала у декретній відпустці, то мені казали, що я так дуже вірю в людей, бо живу у своєму «коконі» – обмеженому середовищі людей, тож бачу тільки хороших і думаю, що й увесь світ такий. Тож принагідно тим людям хочу сказати, що переконалася: світ поза моїм «коконом» ще набагато кращий, ніж я собі навіть думала.
У часі війни дуже часто плачу, але щоразу більше – від зворушення, а не від болю. Навколо – неймовірні люди, які роблять колосальні добрі справи. Мені надходять донати (грошові пожертви. – Авт.) на картку від двадцяти гривень і до п’яти тисяч. Я знаю особисто людей, які безробітні і сидять на останніх грошах, але намагаються жертвувати для підтримки наших бійців на фронті. А діти і малюнками хочуть додати сили українським захисникам. Малюють і наші ліцеїсти із закладу №7, знаю, що й моя братова Ірина Бойчук зі школярами з ліцею №2 передають на фронт дитячі художні роботи. А її мама Любов Ставична, яка працює в Італії, зорганізувала своїх знайомих друзів, вони разом зібрали кошти, передали їх в Україну. А також закупили в Німеччині дуже багато військового взуття для наших бійців. Причому взуття дуже якісне – таке, як треба.
Хочу бодай словом згадати про поляка Гжегоша Мазуровського, який передав для наших бійців не один комплект натовської амуніції – якісної і дорогої. Він постійно пропонує якусь допомогу. Живе в Польщі, але я вважаю його своїм побратимом-українцем і загалом відчуваю велику вдячність до поляків.
– Чим, на Ваш погляд, характерне нинішнє волонтерство?
– Я жодного дня, наприклад, не відчувала браку підтримки. Ми невеликі благодійні фонди, тож розраховуємо на допомогу передусім пересічних громадян і морально до цього готові. А люди викладаються цілком. Наприклад, є благодійний фонд «Freedom Ukraine» («Воля України»), який очолює Оленка Феценець. Саме вона посприяла, щоб виготовити нам волонтерські посвідчення. Це неймовірна людина, яка разом з працівниками фонду виконує дуже потужну роботу. Завдяки їй ми, наприклад, не мали проблем з купівлею пального для наших авто, які відправляли на передову. Адже заправляли тільки військових, медиків і волонтерів. А Роман Харук, депутат міськради, зробив нам ще й подарунок від себе – кілька десятків літрів дизпалива. Він завжди намагається зробити щось конкретне і реальне для фронту. І це дуже важливо. Час такий, що потрібні не абстракції – найефективніше працюють конкретні речі.
Хочу ще в особі молодої дівчини Ірини Симчич з Івано-Франківська подякувати і всім українським блогерам, які працюють на перемогу. Ірина свій потужний блог цілковито перелаштувала на волонтерські рейки. А її грошові транші для допомоги війську дуже відчутні. Наприклад, ті кошти, які надійшли від неї, підуть на придбання автомобіля для артилеристів-нацгвардійців. Ірина малює картини, виставляє на аукціони, а всі вторговані гроші стовідсотково віддає для потреб війська. І її друг Богдан Мальований виготовляє авторські футболки та реалізує їх, а всі кошти також переказує для допомоги воїнам. Ірина і Богдан ще дуже молоді, але мають дорослу громадянську позицію – живуть волонтерством.
– Маріє, як Ви думаєте, яким має бути волонтер?
– Я не знаю. Якось Мар’яна Мосійчук зі своїми друзями з Франції передали нам двадцять вісім ящиків із засобами гігієни для тимчасово переміщених осіб, а ще там були солодощі, білизна тощо. Мої діти, побачивши солодощі, запитали, чи не можна скуштувати по цукерочці. А тепер вони знають – це табу. Я все дітям пояснила. І для кожного, з ким працюю, такі речі – однозначна заборона. А ті «волонтери», які крадуть гроші у наших бійців, для мене ще гірше москалів. Мене така ницість обурює, а вчинки таких «помічників» оборонців України вважаю зрадою. Тож агітую і переконую всіх людей, які жертвують чи мають намір жертвувати кошти на допомогу нашому війську, віддавати гроші тільки тим волонтерам, з якими знайомі особисто чи хтось може за них поручитися. Бо ж ідеться про кошти, важко зароблені українцями у часі війни, чи свого часу відкладені на відпочинок, лікування або навчання дітей тощо, які вони щиро жертвують для перемоги. А їх хтось просто краде? Бридко!
– Що головне у волонтерстві – віра в Бога, патріотизм, чесність, сміливість, жертовність, працьовитість?
– Насправді волонтери – це люди, які працюють просто на ентузіазмі з почуття патріотизму. Для мене особисто у моїй волонтерській праці на головному місці була, є і буде віра в Бога. Це сила, яка допомагає підтримувати ресурс. Адже я проста вчителька у школі, яка працює на пів ставки. Тож не маю якихось особливих можливостей їздити на відпочинки чи відновлюватися іншими способами. А Святе Причастя – це заряд, який дає силу пройти хоча б до наступного Святого Причастя. Такі речі і для моєї сім’ї також на першому місці. Завдяки цьому ми протрималися у ці складні дні російської навали і, переконана, надалі протримаємося. У волонтерстві люди дуже часто вигорають, тому що це постійна понаднормова діяльність без кінця і краю.
– Буває, напевно, що волонтери через якийсь час напруженої праці змінюють навіть ціннісні орієнтири – морально згіршуються?
– Люди, які працюють з великими сумами грошей, зустрічаються з великими спокусами і… не витримують. Але, я переконана, що у тих, які хоча б наближаються до розуміння життя і праці за Божими Заповідями, такого не виникатиме – вони матимуть силу долати спокуси і йти далі. Моє середовище спілкування відтоді, як я вдалася до волонтерства, дуже змінилося: не менше 80 відсотків людей, з якими сьогодні активно комунікую, доти не знала, дуже мало спілкувалася чи познайомилася у війну. І навпаки, значна частина тих, від кого чекала, що вони, образно кажучи, подаватимуть набої, кудись розчинилися чи виїхали з України. Звісно, це не стосується матерів з дітьми – їх стовідсотково підтримую. Вони – молодці. Бо згодом ті маленькі українці будуть розбудовувати нашу Україну.
– Що для Вас важить волонтерство?
– Волонтерство для мене – це шанс, по-перше, якого свого часу не мала моя бабуся. Коли почалася війна, то Путін не врахував, що проти нього і його посіпак працюватимуть соціальні мережі. Скажімо, Гітлер з таким не стикався. У часи Другої світової людям для протистояння фашизму було важче об’єднуватися, бо не завжди мали змогу знати правду. А тепер про звірства російських загарбників завдяки інтернету знає весь світ… А ще для мене волонтерство – це, по-друге, шанс українців позбутися споконвічного ворога. Тож сьогодні байдужість – це зрада тих, хто поліг за Україну…
Я прийшла працювати в ліцей №7 лише у грудні 2021-го. Так склалося, що тоді за програмою дев’ятого класу ми з учнями вивчали творчість Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова. Пригадую, як ми аналізували повстання декабристів, як шукали з учнями бодай якесь виправдання тому, що коли це повстання придушили, все у країні затихло. А натомість з’явилося так зване «втрачене покоління» – «герої нашого часу». Чому так сталося? Адже була дворянська інтелігенція, яка прагнула змін. Та коли по намірах шляхетних бунтівників лише раз ударили, всі «здулися»? Зрештою, ті аристократи загалом нічого не робили, а тільки стрілялися на дуелях. Тепер хочу сказати своїм учням, що нема виправдання тим аристократам. Вони просто раби і боягузи. І як вони не змогли нічого змінити в росії 200 років тому, так і сьогодні їхні нащадки не можуть повстати проти рашистського режиму в рф. Сучасна війна показала, хто такі насправді росіяни. Люди, які живуть у великих містах росії, без сумніву, бачили світ і чудово розуміють ситуацію. Та бояться вийти з протестами на вулиці. Бо п’ятнадцять діб у каталажці їх страшать більше, ніж звірства в Україні. Це, ще раз повторюю, – нація рабів. Дуже хочу, щоб мої вихованці мене почули.
