Минулотижневе спілкування представників відомого на Прикарпатті письменницького згромадження – літературної платформи «Об’єднані словом», яке очолює поетеса Леся ГЕНИК і яке вже десять років провадить свої творчі майстерні при редакції газети «Галичина», відбулося навіть попри поважну дату з часу заснування не в ювілейному, а в робочому форматі – з метою подальшої координації дій на культурному фронті.

Свої твори на зустрічі читали поети Іван Гаврилович, Леся Геник, Наталія Баницька, Оксана Пронюк, Ярослава Харук, Дмитро Вінтоняк, Ганна Паркулаб. А першиною вересневої локації літературного згромадження були виступ історика Петра Ганцюка – провідного наукового співробітника Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери і краєзнавця, спілкування з художньою керівницею театру-студії «Жива історія» журналісткою і бібліотекаркою Тетяною Зарицькою та українські вокально-інструментальні твори у виконанні «вільного музиканта» і барда Богдана Доща.

– Думаю, що нині кожен на своєму місці має робити максимум і словом, і добрими справами для підтримки одне одного, – зазначила Леся Геник, яка провадила перебіг творчого спілкування. – Є багато речей, які можуть бути хай і не матеріальною підтримкою ЗСУ, а вихованням патріотичного духу, який щоразу потребує підсилення новинками історичних знань. І цього ми мали можливість набути під час нашої зустрічі.

У часі війни маємо бути особливо відповідальними за те, що робимо, про що говоримо і пишемо, як взаємодіємо – за все те, що входить у наше коло і що з нього виходить. Навіть якщо для цього треба буде запроваджувати вузькі чи дуже вузькі формати зустрічей. За десять років через такі наші зустрічі перейшло дуже багато митців слова. Хтось залишився, а хтось пішов, дехто тепло згадує, а інші хочуть повернутися… І не важливо, скільки нас збирається у форматі літературної платформи «Об’єднані словом». Головне – люди: що вони принесуть на цей творчий майданчик і що відтак з нього понесуть.

– Лесю, що, на Вашу думку, важить слово в часі війни?

– Слово важливе завжди, а під час війни – вагоміше у стократ. Бо ж насправді слово підтримки потрібне передусім нам самим – літераторам. І після тривалої об’єктивної паузи у живому спілкуванні ми після вересневої зустрічі у цьому вкотре переконалися. Слово мусить бути, бо нам є кого переконувати, є з ким говорити. Спілкуючись у різних форматах, ми завдяки слову обмінюємося не лише рядками поетичних чи прозових творів, а й думками. Адже ми не тільки митці – поети чи письменники, а щонайперше – громадяни України й патріоти своєї держави.