Може, воно й не так. Та я не боюся перебільшити, що на Прикарпатті, а то й в Україні загалом, у часі війни волонтерство для мене головно асоціюється, образно кажучи, саме з жіночим «обличчям» – його найкращими рисами вияву. Тож у форматі медійного проєкту «Людина у війні» сьогодні на сторінках «Галичини» ми пропонуємо читачам розповідь про волонтерку Марію Починок – директорку комунального закладу позашкільної освіти «Центр освітніх інновацій Івано-Франківської міської ради», яка сповідує волонтерство як особливу жертовність заради України.

Важко не здогадатися, що Центр освітніх інновацій (ЦОІ) в місті став ще й осердям волонтерської допомоги – навіть знадвору крізь вікна, закосичені жовто-блакитними полотнищами, видно численні пакунки тощо, якими заставлений увесь вільний від зайнятих роботою людей внутрішній простір приміщення. Одні плетуть «кікімори» для бійців, інші вивантажують «патріотичні» микитинецькі тушонки, розкладають унікальні медичні турнікети та інші необхідні речі, які щодня відправляють на війну.

– Я інколи жартую, що в українській мові є слово «відпочинок», а я – «Починок без відпочинку». І за фахом, і за покликанням душі я педагог. Про це мріяла ще з дитинства. Вже майже 30 років працюю на освітній ниві – від учителя і до директорки Центру освітніх інновацій. З них 16 була заступником директора ліцею №11. Відтак в Україні розпочалася реформа освіти. Ми розуміли, що освіта потребує дієвих кроків, а не змін на папері. У цьому контексті 16 червня 2019 року за ініціативою тодішньої секретарки Івано-Франківської міськради, а нині народної депутатки Оксани Савчук депутати міської ради ухвалили рішення про створення Центру освітніх інновацій.

– То, очевидно, Маріє Дмитрівно, за плечима Ваших вихованців вже чимало добрих справ?

– Символічно, що наш заклад створено на базі приміщень колишньої дитячої «молочної кухні», адже сьогодні тут також «кухня» – і вже доросла. Тому що виготовляємо і різноманітні «суміші», і унікальні винаходи і загалом робимо корисні для людей та актуальні у часі речі. Наше основне завдання було як закладу позашкільної освіти – підсилити освітній процес у школі практичною складовою. Щоб діти розуміли, яким чином будь-який навчальний предмет зі шкільної програми можна використовувати у своєму щоденному житті.

– А як Центр освітніх інновацій став тепер осердям міського волонтерства?

– Відтоді, як появився наш заклад, у ньому народилося і живе волонтерство. Звісно, нині втримати на плаву таку установу нелегко. Хоча наші працівники і мають невисоку зарплату за свою роботу. У школі вона, звісно, значно вища. Тож я веду до того, що кожен з наших працівників, образно кажучи, хто свого часу погодився працювати у ЦОІ, вже став волонтером. На роботу ми брали головно за сумісництвом, бо керівникам наших гуртків зараховують всього по чотири робочі години. Це трохи більше, ніж тисяча гривень на місяць. Та попри все ми реалізовуємо всі напрями позашкільної освітньої діяльності. У нас працюють десять докторів педагогічних наук, учителі з вищою категорією, педагоги зі званнями і т. ін. Тож профільний рівень організовано дуже якісно.

Діти, які у нас навчаються, без проблем відтак складають ЗНО. Торік ми мали 99 учнів, які успішно склали іспити. Ми навіть запровадили свідоцтва про позашкільну освіту, які традиційно вручаємо 2 червня – у Міжнародний день захисту дітей. Цього року це припадає на велике християнське свято Вознесіння Господнього. Дуже хочуть завітати до нас і військові, щоб подякувати батькам і дітям за допомогу у часі війни. Адже наші вихованці не лише навчалися, а й придумали чимало унікальних винаходів для потреб фронту – спеціальні ліхтарики, зручні зарядні пристрої для мобільних телефонів та ін. Це вже тепер наші воїни мають різну іноземну допомогу, а на початку масштабного вторгнення російських загарбників винаходи наших дітей були дуже актуальні.

А загалом учні Центру освітніх інновацій оперативно реагують на перебіг українських реалій. Наприклад, під час пандемії коронавірусу вони придумали, виготовили і відтак запровадили в усі навчальні заклади міста компактні дезінфектори для рук. Наша мета – бути корисними Україні і людям. Маємо добре налагоджену співпрацю з усіма вишами Прикарпаття, адже у нас працюють їхні викладачі. Традиційно проводимо конкурс «Винахідник року» і преміюємо переможців. А в журі – поважні і відомі науковці університетів, керівники підприємств та ін. Представники багатьох фірм відзначають дітей нагородами за їхні ідеї.

У нас побутує такий жартівливий вислів: якщо хтось не знає, як зробити те чи інше, то хай запитає в дітей. Торік наші вихованці придумали до пів сотні цікавих винаходів. Вони творять дива – про кожного можна писати окрему історію. У центрі займаються діти з другого по одинадцятий клас. Маємо професійну спрямованість, тож приходить чимало дітей із коледжів. А керівники таких освітніх закладів серед наших вихованців вже бачать своїх майбутніх спеціалістів, надають їм різноманітні пільги для навчання і керівники ВНЗ. Чимало дітей ними вже скористалися.

Коли створювали ЦОІ, то спочатку ніхто собі не уявляв, яким він буде. А він став не лише профорієнтаційним, а й своєрідним осередком різних наук. Пояснюємо і вчимо, що знання – це не книжка, яку після прочитання кладемо на полицю, що їх потрібно використовувати на практиці. Навчання у всьому повинно бути прикладним. На своїх методичних декадниках ми намагаємося популяризувати творчість учителів. Якщо вона цікава, то ділимося досвідом на різних конференціях. Так народжується те нове, з яким дітям легше і цікавіше вчитися.

Пригадую, як у лютому на одному з уроків дизайну вчителька спроєктувала цікаві подушечки у вигляді звірят, які виготовляли разом з дівчатками. Я ще подумала, що було б добре подарувати їх нашим військовим. І ми їх віднесли нашим воїнам 23 лютого, не знаючи, що вже 24-го почнеться повномасштабне вторгнення російських загарбників.

– Як загалом зустріли Ви і всі працівники Центру освітніх інновацій цю страшну звістку?

– Звісно, ми знали, що таке може статися, та попри все було дуже важко зорганізуватися. Адже довкруж – паніка. Батьки наших вихованців створили організацію «Благодійний фонд «Центр освітніх інновацій». Тому що коли відкрився наш центр, то, крім приміщення, у ньому нічого не було. Потрібно було його наповнювати всім необхідним самотужки. Мали і міжнародну підтримку завдяки конкурсу «Врятуємо планету разом» – тоді зав’язалися стосунки, які підтримуємо і досі.

Представники різних країн допомагають нам у волонтерській роботі. А ще ми і наші вихованці були морально підготовлені до загострення подій на фронті завдяки нашим викладачам – Миколі Лесюку, Анатолію Казмірчуку, Галині Перцович, Ользі Ковтун, Христині Домнич, Олені Горбатій, Світлані Луговій, Олександрові Аронцю, Олександрі Копаєвій, Андрієві Шпаку та ін. Тож вже з перших днів взялися до праці – плести маскувальні сітки, шити подушечки тощо. Працюємо щодня. Поки ми придбали нову швейну машинку, то матері наших учнів і викладачі приносили і використовували свої. Тоді – особливо наприкінці лютого і на початку березня – емоційне навантаження було дуже потужне, а робота допомагала з ним упоратися. Пригадую, як Оксана Веретко з чоловіком організували підвезення матраців для потреб фронту з Отинії...

Ми нічого не марнуємо, а все використовуємо. Не бракує нам і контактів. Тим більше, що долучилися до волонтерської праці і міські школи. З ЦОІ тільки одна працівниця через стан здоров’я виїхала за межі України – решта залишилися на місці. В нашій установі завжди море людей. Питаємо, що потрібно, і допомагаємо. У перші дні, пригадую, коли були повітряні тривоги, то ми напругу знімали молінням на вервиці.

Усе, що відбувається, не випадкове. Наприклад, хіба випадково у січні до нашого колективу доєдналася моя заступниця Зорина Кречко – людина військова? Звісно, що ні. Тому що я тільки подумаю, як вирішити ту чи іншу справу, а вона вже знає відповідь. У сучасних українських реаліях найбільший для мене дарунок – люди, що оточують мене в ЦОІ.

– Що для Вас означає волонтерство?

– Я розумію його як особливу жертовність заради України. Це подвижництво, надто ж у перші дні повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю, я бачила в очах кожної вчительки чи матері наших вихованців. Своєю щоденною працею вони демонструють дивовижну відданість Україні. Важко і перелічити той набуток добрих справ. Але принагідно хоч назву декілька імен. Наприклад, Алла Олександрова – мати нашого вихованця Назарія Костюка з Микитинців, чи Михайло Дмитрик – вони і м’ясо закуповують і організовують виготовлення в Угорниках «патріотичних» тушонок (за словами Олександра Довженка, «ті держави здатні стати великими, в яких великі малі люди». – Авт.). Серед таких жертовних людей – і Марія Кривко, яка приходить щодня, тому що хоче своєю працею допомогти українським захисникам. Моїми добрими помічниками є Орест Горбатий з ліцею №11, а також представник групи волонтерів Центру інноваційних технологій при ІФНТУНГ Андрій Кіт та доцент ІФНТУНГ Василь Витвицький, які придумали унікальні кровоспинні турнікети для військових аптечок, а наші вихованці навчилися їх виготовляти. Коли робиш свою працю щиро, то вдається все. Наш Центр – як той біблійний Ноїв ковчег, у якому ніколи не забракне місця для охочих робити добрі справи.

– Якими рисами, на Вашу думку, має володіти волонтер?

– Думаю, що волонтер передовсім має любити ближнього, як самого себе. Всі Божі Заповіді – закон і для волонтерів. Люди, які зорганізувалися навколо нашого центру, дуже хочуть відчувати свою потрібність і працювати для перемоги України. Нас часто іноземці запитують, досвід якої країни ми взяли за основу у волонтерській роботі ЦОІ? І я відповідаю: «України». Ми маємо, чим пишатися і що показати світові. А кожен із наших вихованців, де би не був у часі війни, робить добрі справи. У цьому не маю жодних сумнівів.

– Звідки берете сили? Бо ж, як самі кажете, відпочинок – не для Починок?

– Моя енергія – мої колеги, колектив Центру освітніх інновацій. Коли їх бачу, то втома минає і ніби крила дістаю. Так, ми працюємо дуже активно і набрали великого темпу. Та ми вже, образно кажучи, їдемо у тому поїзді, тож не можемо з нього вистрибнути. І насамкінець головне: я людина, яка вірить у Бога. А без Нього у житті – ніяк.

...У часі наших відвідин ЦОІ нас зустрів своїми насиченими ароматами пишно розквітлий невеличкий кущ бузку при вході. Марія Дмитрівна переконана, що це знак близької перемоги. І ми дуже хочемо в це вірити.