Перевал між 2021 та 2022 рр. видався драматичним для нашої держави у сфері її міжнародних відносин. Точніше, в ситуації, коли на кордонах України й далі тривало нагромадження мотопіхотних та бронетанкових сил Росії, а наші європейські партнери виголошували суперечливі заяви на предмет того, «якщо завтра війна». Принаймні у прикарпатській глибинці, де «тягне» лише українське телебачення, у світлі й такої свіжої оборонної «ініціативи» в Україні, як намагання взяти на військовий облік і жінок – спеціалісток великого числа професій, запасаються дровами й продуктами…
Увечері 30 грудня з ініціативи Кремля відбулися другі впродовж грудня переговори президентів США й РФ – Джозефа Байдена й Володимира Путіна. Під час цього діалогу, головною темою якого, як вважають, була Україна, американський лідер описав хазяїнові Кремля «два аспекти підходу США», що залежать від дій Росії. Перший – шлях дипломатії й деескалації ситуації на кордонах з нашою державою, а другий – на стримування РФ, якщо вона таки вторгнеться в Україну. Путін же пригрозив повним розривом відносин зі США в разі запровадження нових санкцій проти Москви. Але співрозмовники все ж погодилися, що розпочинати ядерну війну не варто…
Принаймні так стверджують автори офіційних пресрелізів за результатами тієї розмови. Тобто жодних конкретних домовленостей сторони так і не продемонстрували. Точніше, ніяких зрушень у позиціях партій Байдена і Путіна, схоже, не відбулося. РФ і далі вестиме війну на Донбасі, себто на локальній території нашої держави, й погрожуватиме вторгненням на ширші наші землі, точніше, торгуватиме загрозою такого кривавого повороту в уже майже восьмирічній війні на сході України. А США й далі стоятимуть на тому, що не розміщуватимуть наступальну зброю на українських теренах…
Інакше кажучи, ту розмову можна вважати хіба що лише прелюдією до більш масштабних переговорів США й РФ у Женеві, які мають відбутися 9–10 січня, та засідання Ради «НАТО–Росія» 12 січня й відповідної зустрічі в рамках ОБСЄ 13 січня, на яких Москві, як означили наперед, нібито дадуть остаточну відповідь на її ультиматум щодо вступу чи неприйняття України до Північноатлантичного альянсу. Але то, звісно, така увертюра, в якій, либонь, уже наперед визначили рішення всіх щойно згаданих перемовин і засідань, причому навряд чи втішні для офіційного Києва. Про це свідчить замалим не розпачлива заява міністра закордонних справ Дмитра Кулеби у твітері 31 грудня про те, що Україна готова протистояти російській агресії навіть тоді, коли західні країни й далі вагатимуться у наданні їй підтримки. Мабуть, про те саме можемо судити і з голосу посла Естонії в Україні Каймо Кууска, що прозвучав їй в унісон, котрий зазначив, що Україна, перед якою стоїть друга за величиною військова держава у світі, «утримує весь європейський фронт, сама виступає за всю західну демократію», отже, мовляв, військова допомога від інших держав-союзників їй украй потрібна. До речі, як було заявлено раніше, офіційний Таллінн і сам висловив готовність надати Україні допомогу – протитанкові комплекси «Джавелін» та 122-міліметрові гаубиці, але чекає дозволу на це від США, Німеччини, Франції…
Утім, є в цій історії й відрадні моменти. Майже за годину до початку телефонної розмови двох президентів на radiosvoboda.org з’явилася публікація «Концентрація військ Росії біля кордонів України та в Криму триває і «досягла безпрецедентних масштабів». Її скомпонували за результатами висновків аналітиків з Conflict Intelligence Team (CIT), які сходяться на думці про те зокрема, що чисельність військової техніки в названих регіонах «швидше за все перевищила квітневі показники (торік навесні, нагадаємо, Росія вже грала м’язами на наших кордонах)». Та водночас ті експерти вважають, що «підготовку до операції (тобто вторгнення російських військ на територію України, яка перебуває під її контролем) не завершено, а якщо та й розпочнеться, то буде не такою масштабною, як припускають деякі аналітики і публіцисти». Такі висновки фахівці CIT пов’язують і з порівняно невеликою кількістю десантних частин у російському війську, зосередженому на наших кордонах, які, на їхню думку, «мали би відігравати важливу роль у масштабному наступі вглиб території України». Крім того, аналітики не бачать у Росії ознак масової мобілізації, неминучої в разі ухвалення директиви про масштабну операцію…
Зрештою, напередодні й секретар РНБО України Сергій Данилов визнав, що немає підстав очікувати від Москви масштабного наступу найближчим часом. Звісно, між «не чекаємо» й «не нападе» дистанція «огромного размера», як писав російський класик. Але офіційний Київ, очевидно, не вбачає в тому відмінності. Втім, хоч як, а на сьогодні ми не маємо жодних твердих гарантій ні від кого щодо того, що на нас чекає найближчими тижнями й місяцями – масштабна війна чи довгожданий мир на Донбасі. Очевидно, й надалі все зостанеться, як є.
