Вчителька початкових класів Коломийського ліцею №1 ім. В. Стефаника Елла НЕМІШ увійшла до 50-ки півфіналістів національної педагогічної премії «Global Teacher Prize Ukraine – 2026». За її плечима – 25 років педагогічного досвіду та щира любов до дітей, яка допомагає бачити вихованців такими, якими вони є, прищеплюючи їм любов до знань і читання.

Про те, як продовжити справу матері й зберегти дитячу довіру, чому не варто муштрувати першокласників перед 1 вересня, де шукати суперсили кожного учня та чому найкраща підготовка до школи – це час, проведений разом із батьками, читайте в матеріалі газети «Галичина».

Освіта тримає тил

Елла Неміш – не лише вчителька початкових класів, адже у своїй професійній діяльності поєднує декілька іпостасей. Зокрема, обіймає посаду заступниці директорки з навчально-виховної роботи у рідному ліцеї. Крім того, вона викладає інтегрований курс «Я досліджую світ» у Коломийському педагогічному коледжі та очолює громадську організацію «КолОсвіта».

Пані Елла зауважує, що впродовж багатьох років із захопленням спостерігала за цією премією, адже її надихали історії педагогів, які брали в ній участь. Вчителька зізнається, що сама подаватися не планувала, втім обставини склалися інакше.

«За кілька днів до завершення прийому заявок мені зателефонувала керівниця громадської організації «Docudays» Ніна Хома, із якою ми познайомилися торік і відтоді активно співпрацювали, – розповідає педагогиня. – Вона запропонувала номінувати мене на премію від їхньої організації. Я одразу погодилася, адже зрозуміла, що якщо моя вчительська праця стала помітною для інших, то це справді щось означає й варто взятися за написання власної освітньої історії».

Пані Елла наголошує, що цей успіх – не лише її, а й усіх людей, які зустрічалися на її професійному та життєвому шляху. Вона зауважує, що з трепетом очікувала дня, коли мали оголосити півфіналістів, а побачивши своє ім’я у списку п’ятдесяти найкращих, щиро зраділа. «Я була надзвичайно зворушена, мене переповнювали сльози радості», – каже вчителька.

Бути серед п’ятдесяти найкращих педагогів України для Елли Неміш – це насамперед відповідальність, адже означає, що ти можеш надихати своїм прикладом інших. А ще це яскраве свідчення важливості вчительської праці.

«Думаю, вона є визначальною у формуванні особистості, – коментує моя співрозмовниця. – Я бачу розвиток дитини від першого дня в школі й аж до випуску з коледжу. На мою думку, саме вчитель початкових класів закладає основу. У мене навіть є власний секрет, яким ділюся з батьками, котрі вагаються у виборі школи для своєї малечі. Я завжди раджу обирати не заклад, а педагога – і саме такого, на якого вони хотіли б, аби була схожа їхня дитина».

Також освітянка наголошує, що для неї надзвичайно важливо популяризувати професію вчителя, підвищувати її престижність та спонукати студентів обирати педагогічний шлях і не сходити з нього. Адже вона переконана, що саме освіта надійно тримає тил, а країна, яка дбає про освіту, є непереможною.

Мамин урок

Говорячи про вибір педагогічного фаху, моя співрозмовниця з усмішкою зауважує, що стала вчителькою значно раніше, аніж уперше зайшла до класу. Адже яскравим прикладом і головним натхненником для неї була мама – Марія Чернецька, яка присвятила початковій школі все своє життя.

«Мама бачила в мені щось таке, чого я сама в собі ніколи не помічала, – пригадує пані Елла. – Для мене вона була втіленням безмежної мудрості, любові та відданості професії. Вона залишалася учителькою до останнього подиху. Навіть у свої останні дні, коли розуміла, що помирає, виснажена важкою невиліковною хворобою, вона поцілувала шкільну дошку. Цей образ втомленості, але водночас безмежної любові в очах, пам’ятатиму завжди».

Шлях до початкової школи в Е. Неміш був непростим і сповненим пошуків. Зі шкільною освітою за плечима вона закінчила педагогічне училище, а згодом – Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Спочатку викладала іноземну мову, працювала педагогом-організатором. Крім того, доля випробувала її й у зовсім іншій сфері. Здобувши другу вищу освіту у сфері державного управління, освітянка працювала в органах місцевого самоврядування. «У міській раді навчилася працювати з громадою, розбудовувати партнерства й побачила освіту як цілісну систему. Проте життя повернуло мене до витоків», – ділиться педагогиня.

Усе змінив грудень 2010 року. Коли мама важко захворіла, її останнім проханням до доньки було взяти її перший клас і завершити розпочату справу. Для Марії Іванівни 8 грудня того року стало останнім робочим днем, а для її доньки – першим. Мати Елли навіть залишила в школі свій піджак, бо сподівалася ще повернутися до улюбленої роботи, проте не судилося…

«Тоді я не була впевнена, що залишусь у школі надовго, – підкреслює Елла Богданівна. – Але нині, у 2026-му, я все ще тут, і це вже мій п’ятий випуск. Розчарувань не було ніколи».

Пам'ять про маму супроводжує Еллу Неміш у кожному рішенні. Зокрема, і цю вагому професійну перемогу – вихід до 50-ки найкращих учителів країни за версією премії «Global Teacher Prize Ukraine», вона присвячує їй, своєму головному «світочу в освіті». Вчителька добре пам'ятає й головний мамин урок спілкування з дітьми, який засвоїла ще на початку кар’єри.

«Я й досі не знаю, як вона це робила. У неї метастази вже були на голосових зв'язках, а діти у першому класі такі гамірні та активні, і вона говорила до них пошепки. Я дивилася й думала: «Боже, як вона це робить?! Чи зможу я так колись?!», – пригадує педагогиня. – Дуже добре пам'ятаю свій перший день. У мене був такий гучний голос, бо тоді багато виступала на сцені, та й нині нерідко тримаю в руках мікрофон. Мама сиділа позаду, на останній парті, і каже мені: «Чого ти так голосно говориш? Кажи тихіше, вони тебе чують». Я це запам'ятала назавжди. І тепер завжди кажу своїм студентам: «Говоріть тихіше. Діти вас точно почують, не потрібно говорити голосно». Спокійний стиль розмови завжди спонукає інших слухати тебе уважніше».

Сьогодні до класу вчительки ведуть уже молодших братів і сестер її перших випускників. А часом приводять діток і ті батьки, яких колись навчала її мама, а сама пані Елла була в них іще студенткою-практиканткою.

«Те, що я повернулася продовжити мамину справу, – невипадково. Мабуть, це Божий промисел, адже вона першою повірила в мене», – каже вчителька.

Від зав’язаної шнурівки до ста слів за хвилину

В уяві багатьох вчитель початкових класів – це одна з найскладніших професій, адже навчати азів найменших учнів, м’яко кажучи, непросто. На думку Елли Неміш, для першої вчительки найважливішою є довіра до дитини. Педагогиня пригадує мамині слова: «Якщо хочеш дати пораду дитині – закрий рот». Лише через деякий час з власним материнським досвідом вона зрозуміла глибокий сенс цих слів.

«Важливо замовчати в той момент, коли дитина починає тобі щось розповідати. Не ділитися одразу власним досвідом чи історіями, а просто вислухати. Не ламати, не тиснути через невдачі й не намагатися зробити кращою, а навпаки – підсвітити її сильні сторони, відшукати талант у кожній дитині, – каже пані Елла. – Адже для когось шаленим успіхом буде самостійно зав'язати шнурівки, а комусь замало й ста прочитаних слів за хвилину. Тут важливо віднайти унікальність кожного учня, підкреслити ці сильні сторони й показати цю особливість батькам, аби вони теж повірили в сили власної дитини».

Педагогиня переконана, що в навчанні не існує однакових правил для всіх. Ключовими є повага до голосу дитини та віднайдення її маленьких «суперсил», які додаватимуть їй сміливості та вирізнятимуть на шляху до успіху.

«Усі діти навчаються у своєму темпі, – наголошує вчителька. – Немає універсальної методики, яка була б однаково корисною для кожного учня. І тут важливо знайти індивідуальний підхід, щоб кожна дитина відчувала: «Я успішна й роблю власні кроки на шляху до мети». Моє головне завдання – бути поруч на цьому шляху».

Щоразу, приймаючи новий перший клас, Елла Неміш не втомлюється дивуватися, що двох однакових дитячих колективів у її практиці ще не було. Кожен набір – це цілком нова історія, нові характери та унікальні світи. «Щоразу приходять абсолютно різні діти, – захоплено ділиться педагогиня. – Не можу порівнювати їх між собою, бо у моїх класах збираються неймовірні особистості».

А ще класи пані Елли мають одну виразну спільну рису – вони завжди читають. Любов до книжки вчителька плекає власним прикладом, адже сама не уявляє життя без літератури. Тому в її кабінеті книжка – це головний місток довірливого діалогу між педагогом і дітворою.

«Щодня біля мого столу вишиковується вервечка дітей, які тримають у руках книжки й прагнуть розповісти про прочитане, – з усмішкою розповідає Елла Неміш. – Я добре знаю читацькі вподобання кожного з них, орієнтуюся в дитячій літературі й завжди можу порадити саме ту історію, яка захопить дитину. Мені здається, коли вони змалечку мають такий приклад і звичку читати, то не зупиняються у своєму розвитку й надалі. Зрештою, мої вихованці стають лідерами. І це для мене дуже важливо».

«Мрію, щоб діти забули дорогу до укриття…»

Напередодні 1 вересня чимало батьків новоспечених першокласників опиняються перед дилемою: чи варто в останній момент гарячково вчити дитину читати й писати, аби вона «не відставала» від інших? Учителька початкових класів наголошує, що готувати малечу до школи потрібно зовсім інакше. Насамперед, вона переконана, що найкраща інвестиція – це час батьків проведений разом з дитиною.

«Важливо, щоб діти гралися, отримували вдосталь уваги й багато часу проводили на свіжому повітрі. Щоб розвивали велику моторику: вчилися ловити м'яч, грали в різні ігри, бавилися піском, стрибали на скакалці, каталися на велосипеді. Також обов'язково треба дбати про розвиток дрібної моторики: складати «Lego», розфарбовувати, заштриховувати і так тренувати руку до письма. Усе це і є підготовкою до школи», – роз’яснює півфіналістка.

Окреме прохання Елли Неміш до батьків першокласників – не намагатися перед школою муштрувати дітей і не вчити їх писати завчасно.

«Бачу, як часто діти неправильно тримають ручку. І хоча є чимало способів тримання олівця чи ручки, до яких я ставлюся абсолютно спокійно, це суттєво впливає на швидкість письма, а перенавчати потім дуже складно, – каже Елла Богданівна. – Насправді в першому класі в нас є достатньо часу для розвитку навичок читання й письма. Ми вивчаємо букви у два кола: спочатку вчимося читати та пишемо друковані літери олівцем, а вже в другому семестрі переходимо до рукописних. На все це в нас буде багато часу».

Те саме стосується й читання. За словами пані Елли, якщо дитина вже знає букви чи читає складами – це чудовий бонус, який полегшить їй перші місяці в школі. Але якщо ні – у цьому немає жодної проблеми.

«Адже для того й є вчитель, щоб навчити. І перший клас існує саме для того, аби діти опанували ці навички, – наголошує вона. – Бо коли дитина занадто підготовлена, вже вміє і писати, і читати, педагогу важко балансувати. Особливо коли в класі великий розрив між учнями – доводиться докладати чимало зусиль, аби зберегти їхню цікавість до навчання».

І про мрії. У моєї співрозмовниці вона перегукується з прагненнями всіх українців. Вона мріє, щоб війна закінчилася перемогою України. Щоб нарешті можна було спокійно працювати, без страху за життя дітей, яких тобі довірили. Щоб вони не переживали стресу й тривоги, а мали змогу спокійно спати вночі, не хвилюватися вдень і просто проживати своє щасливе дитинство.

«Коли веду дітей в укриття, завжди плачу дорогою, бо відчуваю страшну несправедливість: так не має бути, – зауважує вчителька. – Мені хочеться, щоб ми забули дорогу до укриття, щоб ми жили під спокійним, мирним небом».

P. S. До півфіналу премії «Global Teacher Prize Ukraine – 2026» увійшли ще дві педагогині з Прикарпаття: вчителька фізики та астрономії Перегінського ліцею №1 Мар’яна Годованець і вчителька фізичної культури Виноградського ліцею Отинійської селищної ради Ганна Григорів. Розповіді про них читайте в наступних номерах видання.