Роман Василя ТУЛАЯ «Пластилін імперії», завершений напередодні повномасштабного вторгнення, сьогодні звучить із моторошною пророчою силою. Те, що ще вчора могло здаватися художнім осмисленням природи російського імперіалізму, нині стало кривавою реальністю. В. Тулай у своєму романі «Пластилін імперії» препарує анатомію російського рашизму – від кремлівських кабінетів до суспільного дна, від імперських міфів до людської безвольності, з якої виростає покора злу. Його головний герой Прохор Лєвадов – не фанатичний імперець, а людина, яка розпізнала фальш системи, проте так і не знайшла в собі сили їй протистояти. Саме в цій драмі особистої відповідальності письменник оголює одну з найстрашніших властивостей тоталітаризму: він не лише ламає людину, а й робить її співучасником злочину. Імперія, на переконання автора, ліпить своїх підданих із пластиліну байдужості, страху та культу «вєлічія». І поки одні ліплять, інші дозволяють себе ліпити… Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, ця книжка звучить не лише як діагноз імперії, а й як застереження світові про небезпеку байдужості, безвідповідальності та культу «вєлічія».
– Пане Василю, у Вашій книжці «Пластилін імперії» головний персонаж Прохор Лєвадов – колишній злочинець, який опиняється в монастирській богадільні, а згодом добровільно вирушає на війну проти України, хоча розуміє її загарбницьку суть. Чому Ви зробили головним героєм не переконаного імперця, а людину, яка бачить брехню, проте все ж стає частиною злочинної системи?
– Роман «Пластилін імперії» завершено якраз в переддень повномасштабної війни 2022 року. Ми часто запитуємо себе, що стало головним чинником, подразником для нападу на Україну? Маразматик Путін? Шовіністичне суспільство, бажання російських можновладців відновити імперію? Почасти так і є: всі ці причини стали складовими початку війни, але найвагоміша ознака, як на мене, це здатність московитів сліпо вірити у свою богообраність, «вєлічіє», яке дає право на зневагу і ворожість до решти світу. Насправді, так звана «богообраність» є порожнім звуком, вигадкою, яку російські шовіністи придумали для себе, щоб приховати свою нікчемність і абсолютну бездуховність… Назвати народ, який ледь не стовідсотково підтримав війну проти українського «братнього» народу, боголюбивим – це нонсенс, який шовіністи вирішили пришити на свої прапори… І ось такий собі Прохор Лєвадов з кримінальним, злодійським минулим, сирота, для якого Росія – це країна, де можна красти, алкашити, знову красти і вкотре сісти за грати, стає головним героєм роману. Сьогодні він уже не злодій, і навіть не алкаш, після трагічної втрати дружини від самотності тікає у богадільню, де вперше дивиться на своє життя і долі інших безпритульних крізь призму російської дійсності… І раптом з подивом визначає для себе, що се не він злодій і дегенерат, а його «матушка-Росєя» пустила по світу голодранцем і ніколи не подарувала ні крихти співчуття, допомоги, чи якоїсь мізерної, людської опіки … Його гнали російськими дорогами, як прокаженого різні чиновники, урядовці, судді, вихователі. Ніхто й ніколи не назвав його Людиною. Але, вдивляючись у вікна богадільні, будучи на суспільному дні, він раптом глянув на себе збоку, аби зрозуміти, чому він прожив так, а не інакше, чому в цій країні, окрім дружини, ніхто зроду йому ні в чому не допоміг, не пожалів, не підтримав не спровадив на добру стежку… Що се за країна така – Росія? Чому найбільші злочинці, кровожерливі сатаністи, народжувались в Московії як не царями, то імператорами?
– У Вашому романі колишні в’язні стають матеріалом для створення нової категорії імперських героїв. Чи не закладено тут суперечності російської держави: суспільство, яке не спроможне забезпечити людині гідне життя, раптом обіцяє їй велич через участь у війні?
– У романі «Пластилін імперії» мешканці богадільні, колишні зеки, всього-на-всього безмовна, сіра маса використана державою суто як гарматне м’ясо, без будь-якого геройства чи міфологізації на суспільному рівні. Роман вийшов раніше, ніж кремлівські вожді догадались їздити по всіх тюрмах Росії й збирати «ополчення» з бандитів, ґвалтівників та наркозалежних… Ідея зробити цю «касту» дегенератів елітою Московії красномовно засвідчує про духовний, моральний стан російського населення. Отже, немає і суперечностей: країна достойна своїх героїв! Збоку держави не йдеться про ніяку людську гідність, коли бандити стають «героями». Повна нівеляція моралі! Найвищі цінності людського життя розчавлені і запльовані кремлівськими мракобісами.
– Монастир у романі перетворюється на місце, звідки вербують людей для війни, а релігійна риторика співіснує з насильством. Що Вас цікавило найбільше в цьому образі?
– Монастир – це територія, на якій відбуваються важливі події роману, можна сказати, що монастир це така собі мінідержава, де з одного боку батюшки, заражені російським панславізмом («русскім міром»), а з іншого – проста челядь. Прохор Лєвадов долучається до челяді, йому кортить відчути і зрозуміти, що таке віра, що означає поєднатися з Богом… Тільки московська церква, яка була і залишається опорою шовіністичної імперії, трактує людину, як опору для кремлівських злочинних ідей, прикриваючись псевдорелігійною риторикою, спотворюючи істинність християнства. Приклад: замість пізнання віри – Лєвадов опиняється на війні, спроваджений туди настоятелем богадільні. І тут для Московії також немає суперечностей: їхня церква найперше служить тоталітарній імперії, а Бог з сумом іноді заглядає у їхні вікна.
– Прохор розпізнає фальш пропагандистських міфів, але його прозріння не стає запорукою морального вибору. Чи хотіли Ви показати, що усвідомлювати правду й діяти відповідно до неї – це дві принципово різні речі?
– Ми всі пам’ятаємо початок війни 2022 року і наші надії на те, що масова загибель російських солдатів приведе до суспільних протестів чи суспільного вибуху в Росії. Не сталося ні першого, ні другого. Населення Росії воліло закривати очі на злочини своєї держави і вдавати, що його це не стосується. Це моральне виродження є констатацією стану сьогоднішньої Росії… Але, щоб виглядати хоч би у власних очах «великими і гордими», шовіністична пропаганда обливає брехнею і брудом всі навколишні народи: чурки нємитиє, хохли, бульбаші, узкоглазиє, тупиє прибалти, – ось така визначальна лексика для оцінки сусідів. І ця брехня вкорінилася в головах московитів і тепер їм можна все: вбивати, брехати, шантажувати увесь світ, використовувати навіть релігію у власних цілях…
Прохор Лєвадов – продукт свого народу, тільки з однією відмінністю: йому байка про «вєлічіє» ні до чого. Він цього «велічія» в очі не бачив, й ніколи не слухав російський телевізор. А проти нього ця «родная страна» застосовувала тільки методи жорстокого ставлення з дитинства. Виріс у сиротинці, потім тюрма за дрібну крадіжку… Зневага, нелюбов, непотрібність, байдужість – ось така історія упродовж усього життя. Він знає: все, що говорить Кремль, не вартує найменшої уваги. Війна проти України для нього – це дикунство, та під тиском ФСБ погоджується стати найманцем, бо його «ні» означатиме кінець добробуту у богадільні, де його прихистили… Тоталітарна російська система позбавляє людину права на будь-який опір: моральний, юридичний чи духовний. Але саме це суспільство і створило собі цю плюгаву імперію й у повні несе відповідальність за всі злочини… Рашизм – продукт, який створений усім російським населенням, від московських вождів до «любительок бєлгородського ПВО».
– Чому для розуміння природи тоталітаризму важливо дивитися не лише на того, хто віддає накази, а й на тих, хто сумлінно виконує їх, прагнучи особистої безпеки, кар’єри або прихильності керівництва?
– У романі є дві сюжетні лінії: перша – це доля Прохора Лєвадова, друга стосується його рідного брата Фйодора Сучкова, якого взяв із сиротинця та усиновив московський комуніст найвищого рангу. Їх розлучили у ранньому дитинстві й ніхто нічого не знає до певного моменту про життя один одного. Обоє живуть на протилежних полюсах тодішньої реальності. Фйодор Сучков є класичним взірцем, бездоганним коліщатком кар’єриста з кам’яними очима, для якого мета не пов’язана з моральними, духовними застереженнями. Він – обличчя панівного класу нинішньої Росії… Хто читав роман, той пам’ятає, чим завершується для Сучкова його вірне служіння…
Виконавці, стукачі, підлабузники, філістери, усе дно «русскава міра» несе таку ж відповідальність за злочини Московії, як і їхні вожді. Вони не тільки виконують, а примножують зло, брехню, аморальність, розповсюджують цю заразу ботофермами по всьому світу. Суд для них обов’язково настане, ми ще будемо його свідками.
– Ви завершили роман напередодні повномасштабного вторгнення. Після того, що відбулося, чи змінилося Ваше ставлення до Прохора Лєвадова та інших персонажів? Чи побачили Ви в реальних подіях щось, що змусило переглянути авторські оцінки, або, навпаки, переконало, що художня література здатна розпізнати небезпечні тенденції раніше, ніж суспільство готове їх визнати?
– Так, література володіє універсальним баченням макросвіту. Вона аналізує, порівнює, бачить як позитивні, так і негативні тенденції у суспільному розвитку, позаяк не є стороннім, холодним спостерігачем, а серцем, нервами кожного митця намагається застерігати, показувати, оберігати моральні, духовні закони від руйнування диктаторами усіх мастей і їх прислужників. Література є частиною людського життя завдяки Слову. А Слово прийшло від Творця, тому може передбачати й формувати, сіяти радість і надію, захищати й відроджувати, надихати й відкривати очі на сей багатогранний світ, у якому зло і добро ніколи не зупиняються у своїй повсякденній битві.
Ми можемо ставити запитання, чому деякі країни, цілі народи в певний період своєї історії ставали залежними від тиранів, визнавали ідеології ненависті своїми? Дивуватися, як у Московії одні царедворці-убивці змінювали інших продовж століть… Микола I, Петро I, Сталін, Ленін, Путін. Раз на століття історія наче повторюється, і вже фашизм називається рашизмом…
Прохор Лєвадов персонаж, який хоч і намагався вибратись з морального дна «русcкава міра» зазнав поразки через власну безвольність, духовну спустошеність. Згодом опричники Путіна десятки тисяч лєвадових вивели із своїх тюрем, щоб вбивати українців… Не тільки злочинці з тюрем, але й урки з Кремля – сьогоднішня еліта Московії. Цей факт, на жаль, є для нас небезпечним викликом.
– Де для Вас як автора проходить межа між поясненням морального падіння людини та виправданням її відповідальності за наслідки власного вибору?
– Колись Господь дарував людству через Мойсея десять заповідей. Всього десять, Людина може їх дотримуватись, а може заперечувати, переінакшити, применшити, відкинути, як моральну важку ношу. Але Бог більше не змінював ці закони для світу, вони апріорі – вічні. Кожен, хто се пам’ятає, чітко розуміє межу морального падіння незалежно від раси чи віросповідання. Як жити за межею Божих законів, не будучи супротивником Неба – складне запитання, але відповідь мусить дати кожен, від себе не втекти. Це стосується всіх путіністів, великих за рангом і не дуже. Мешканців російських богаділень і мешканців Рубльовки. Змінюється і зникає час, але не відповідальність перед законами Господа.
– Назва роману «Пластилін імперії» спонукає до думки, що імперська система ліпить людину за власним зразком, позбавляючи її самостійності. Що у Вашому розумінні є тим «пластиліном»?
– Я намагався у романі показати певні алгоритми існування різних верст російського суспільства. На моє глибоке переконання, шовінізм є найглибшою домінантою рашистського світу. Люди закомплексовані власними проблемами, побутовими негараздами, невлаштованістю, люди з колосальними прибутками, олігархи, різні казнокради, служителі московської церкви, – всі заражені бацилою вищості, «вєлічія» перед іншими людьми… Путін! Прєзідєнт міра! – верещать вони останні роки. Чи це лікується? Так, найкращі лікарі – це Збройні сили України… Ми їх вилікуємо. Чи прийде Росія до покаяння – не знаю. Але поза усяким сумнівом відповість за усі злочини супроти нас.
Інертне, безвольне, бездуховне населення, яке байдуже до історичного вибору легко піддається волі диктатора, стає пластиліном безхребетності і найогидніших культів особи. Сьогоднішня Росія тому приклад.
– Якщо уявити, що через кілька десятиліть «Пластилін імперії» читатимуть уже в іншій Україні, позаду якої залишилася війна, що Ви хотіли б, аби майбутній читач зрозумів із цього роману: чому виникла імперія, як вона поневолювала людей чи завдяки чому її можна подолати остаточно?
– Озираючись назад, усе бачиш інакше: читач, який погляне в українське минуле сьогоднішньої війни, бачитиме нашу боротьбу, наші втрати людські й економічні, знатиме скільки пройшло часу, щоб загоїти рани. Але, сподіваюся, що роман дозволить відчути, якою крижаною, страшною, нелюдською була Московщина епохи Путіна. З якою сатанинською ордою боровся український народ, боровся і переміг!
Імперії розпадаються з різних причин: економічних, історичних, через моральний і духовний занепад. Ця здохне з усіх перелічених ознак одразу. Ми станемо цьому щасливими свідками.
