Мова – один із фундаментів, на яких тримається державність, формується історична пам’ять і утверджується право нації самостійно визначати власне майбутнє. Для України, яка протистоїть російській агресії та водночас проходить складний шлях європейської інтеграції, мовна політика є не лише питанням законодавчих гарантій, а й випробуванням на політичну послідовність, національну відповідальність і здатність відстоювати власні принципи. Народна депутатка Оксана САВЧУК не голосувала за законопроєкт №16119 про забезпечення освітніх прав представників національних меншин, натомість є співавторкою законопроєкту №15412, покликаного посилити захист української мови як державної. Чим обґрунтована така позиція? Де проходить межа між гарантуванням прав національних меншин і збереженням провідної ролі української мови? Чому законодавчі ініціативи з мовного питання отримують різну підтримку в парламенті та які рішення необхідні, аби державна мова повноцінно функціонувала в освіті, культурі, державному управлінні й суспільному житті? Про мовні пріоритети держави, парламентські дискусії та відповідальність за майбутнє української мови – у розмові з Оксаною Савчук.
– Пані Оксано, Ви не голосували за законопроєкт №16119 про забезпечення освітніх прав представників національних меншин. Який принциповий аргумент визначив Ваше рішення? Йдеться про конкретні положення документа, процедуру його ухвалення чи ширше бачення державної мовної політики?
– Голосувала проти і поясню чому. Законопроєкт №16119 потрапив у сесійну залу на вимогу однієї з країн ЄС. Він дозволяє навчальним закладам з мовами нацменшин та мовами корінних народів мати двомовність установчих документів та офіційної документації, створює окремий статус шкіл нацменшин, дублювання багатьох предметів, а також завдання НМТ теж матимуть і версію мовами національних меншин за бажанням вступника.
– У своїх дописах у соціальних мережах Ви поставили питання, чи не стає мова предметом торгу під час переговорів про вступ України до ЄС. Які факти дають підстави для такого припущення? Де проходить межа між виконанням міжнародних зобов’язань і політичними поступками, які можуть зачіпати національні інтереси?
– Я ствердно скажу, що цей закон проголосовано на вимогу Угорщини. В час війни низка країн викручують нам руки через непросту ситуацію. І саме цей закон був частиною угоди, тобто торгу. Україна нам закон, а ми Україні транш.
– Законопроєкт №16119 стосується освітніх прав національних меншин. Які його конкретні норми, на Вашу думку, можуть мати негативні наслідки для української освіти? Яких саме змін у законодавчому тексті Ви вимагали б?
– Я переконана, що права національних меншин потрібно поважати. Але це не повинно відбуватися шляхом послаблення позицій української мови. Особливо в умовах війни, коли росія цілеспрямовано знищує нашу мову, культуру та національну ідентичність.
У законопроєкті №16119 я бачу кілька ризиків: перше – розширення використання мов національних меншин за межами навчальних предметів; друге – питання мови викладання предметів. На мою думку, держава повинна встановити чіткі гарантії достатнього обсягу навчання державною мовою, а не ставити його розширення в залежність від кількості заяв батьків.
Третій ризик – створення окремого статусу шкіл національних меншин. Сам по собі такий статус не є проблемою. Але закон має гарантувати, що незалежно від мови навчання всі діти отримуватимуть належний рівень володіння українською та знань з історії України. Четвертий – це дублювання шкільної документації, вивісок і документів про освіту мовами нацменшин. Тут необхідно чітко закріпити, що українська залишається основною мовою офіційного документообігу, а переклад іншою мовою має суто додатковий характер.
І ще одне принципове питання. Чому законопроєкт №16119, який розширює використання мов національних меншин, просувають у парламенті, тоді як законопроєкт №15412, спрямований на посилення функціонування української мови як державної, досі очікує розгляду? Європейська інтеграція України надзвичайно важлива. Проте мовне законодавство має формуватися передусім з урахуванням Конституції України, прав наших громадян та національних інтересів, а не під тиском зовнішньополітичних вимог. Українська школа повинна давати кожній дитині не лише освіту, а й повноцінне володіння державною мовою. Це питання рівних можливостей дітей і майбутнього української держави.
– Право на вивчення рідної мови та повноцінне володіння державною мовою не суперечать одне одному. Якою має бути модель освіти для національних меншин, щоб випускники водночас зберігали мовну ідентичність і мали рівні можливості для вступу в українські виші та працевлаштування?
– Я переконана, що збереження рідної мови національної меншини та повноцінне володіння українською не суперечать одне одному. Головне – це правильно організувати освітній процес.
Українська повинна бути основою освіти. Кожен випускник української школи, незалежно від національності, має вільно володіти державною мовою, щоб мати рівні можливості для вступу до університетів, працевлаштування тощо.
Звісно, що вивчення рідної мови, літератури, історії та культури має бути гарантоване в таких школах. Водночас збереження національної ідентичності менших і корінних народів має відбуватися не шляхом послаблення ролі української мови чи нехтування історією України. Освіта нашої держави має контролювати не лише кількість годин української, а й реальний рівень володіння нею випускниками. Бо найбільша несправедливість в тому, що дитина закінчує школу в Україні, але через недостатнє знання державної мови має обмежені можливості для навчання та роботи у власній країні.
Моя порада для таких родин проста: рідну мову потрібно зберігати, а державну – знати на високому рівні. Саме так ми забезпечимо рівні можливості для всіх дітей України.
– Ви наполягаєте на розгляді законопроєкту №15412 про посилення захисту української мови. Які конкретні прогалини чинного законодавства він має усунути? Наведіть приклади проблем, які без ухвалення цього документа залишатимуться невирішеними.
– Закон про державну мову діє вже понад сім років. Він став важливим кроком у зміцненні української мови, але практика показала, що окремі сфери досі залишаються недостатньо врегульованими. Саме тому разом із колегами ми зареєстрували законопроєкт №15412 ще у липні, його підтримав комітет, але розгляд наразі блокують ті народні депутати, які не бажають посилювати українську як державну. Наведу кілька конкретних прикладів, чому потрібно голосувати за законопроєкт №15412.
Позашкільна освіта і приватні школи. Уявімо ситуацію: дитина навчається в українській школі, але після уроків відвідує гурток чи творчу студію, де заняття проводять російською. Для дитини це означає, що право на українськомовне освітнє середовище фактично залежить від того, де саме вона навчається – у школі чи на позашкільних заняттях. Також законопроєкт уточнює мовні вимоги до приватних шкіл, аби батьки могли бути впевненими, що обираючи приватний заклад, вони не втрачають гарантованого дитині права на українськомовну освіту.
Дитячі табори та оздоровчі заклади. Дитина може проводити там кілька тижнів, і саме в цьому середовищі формуються її щоденні звички, комунікація. Якщо працівники табору спілкуються мовою держави-агресора, дитина фактично позбавлена можливості перебувати в українськомовному публічному середовищі.
Право на українську під час працевлаштування. Сьогодні захист мовних прав працівника не охоплює достатньо чітко етап прийому на роботу. Через це людина може опинитися в ситуації, коли її змушують перейти на російську під час співбесіди, хоча майбутня робота не потребує цього. Ми пропонуємо поширити мовні гарантії і на співбесіди. Це захищає право людини не зазнавати мовної дискримінації та не втрачати можливість працевлаштування лише через відмову користуватися мовою держави-агресора. Водночас роботодавець зберігає право вимагати знання інших мов, якщо це об’єктивно необхідно для виконання посадових обов’язків.
Публічне використання російськомовного культурного продукту. Це важливо, оскільки публічний простір формує інформаційне та культурне середовище. Держава має право захищати людей від нав’язування їм кліпів, музики, програм на ютуб російською. Ми прописали норму, яка надає пріоритет українському культурному продукту.
Нові категорії посадовців. Пропонуємо обов’язок володіти й користуватися українською під час виконання повноважень народних депутатів, керівників державних, наукових і культурних установ та представників окремих професій. Посадовець здійснює повноваження від імені держави, тому громадянин має право отримувати від нього інформацію, рішення та послуги державною мовою. Якщо вимога щодо української не поширюється на всіх, хто представляє державу або ухвалює суспільно важливі рішення, це створює нерівність і підриває довіру до державних інституцій.
Для мене це не питання формальних заборон – це питання безпеки. Кожна запропонована норма має конкретну мету: захистити право дитини на українську освіту, право працівника на недискримінаційне працевлаштування, право громадянина на українськомовні державні послуги та право суспільства на власний культурний та інформаційний простір. Ми повинні не лише проголошувати українську єдиною державною мовою, а й забезпечити реальне виконання цього конституційного принципу в буденному житті.
– За Вашими словами, пропозиції розглянути законопроєкт №15412 паралельно із законопроєктом №16119 були заблоковані представниками парламентської більшості. Які пояснення Ви отримали щодо цього рішення? Чи вбачаєте в діях більшості політичну стратегію, а не звичайну парламентську незгоду?
– Так. Це стратегія монобільшості не посилювати державну мову. Якщо б була політична воля, то вже б проголосували.
– Російська агресія зробила питання мови частиною ширшої проблеми національної безпеки. Яких практичних кроків сьогодні найбільше бракує для протидії русифікації? І як відрізнити ефективну мовну політику від символічних рішень, які мають гучний політичний ефект, але мало змінюють на практиці?
– Російсько-українська війна ще раз довела, що мова – це не питання побуту, а фактор держави й національної безпеки. Тому потрібні не символічні заяви, а дієвий контроль за виконанням мовного законодавства. А це українськомовна освіта, інформаційний і культурний простір та відповідальність посадовців за його порушення, справді україномовні політики та урядовці, а не імітатори.
Позиція націоналістів проста – українська як державна має бути мовою держави, армії, освіти, публічного простору. А ще мовою спілкування не лише на публіці, а й на кухні.
– Як парламентарка, що представляє інтереси виборців, Ви маєте враховувати різні мовні та культурні потреби громадян. Як не допустити, щоб захист української мови перетворювався на політичне протистояння з представниками національних меншин? Які механізми діалогу між державою, громадами та освітянами вважаєте необхідними?
– Я не раз була з робочими поїздками в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях. Для мене диким є той факт, що народжені в Україні діти не вміють вимовити українською базові речення про себе. Таку політику я точно не підтримую.
Ніхто в нашій країні не робив протистоянь на цьому, простіше було закрити очі на це. Пригадуєте, як нібито на законодавчому рівні мали всі вчити українську в школах та університетах, але частина українців робила це механічно одну годину чи дві на уроках або парах, а далі масово переходили на російську. Зрештою, і сьогодні рівень спілкування в побуті російською досить високий в частини громадян. А в регіонах, де проживають національні меншини, ситуація ще інша. Тут навіть базових мовних знань дуже мало. І за останні пару років трішки ситуація змінилася, та все знову повернеться назад. Оскільки новоприйнятий закон дозволяє це. Тож мовами національних меншин та мовами корінних народів продовжать говорити ті, хто цього хоче і не всі захочуть навчати своїх дітей української.
– Мовна політика потребує і законів, й оцінки їхньої ефективності. Які показники, на Вашу думку, мають свідчити про реальне зміцнення позицій української мови у школі, державних установах, культурі та суспільному житті? І хто має відповідати за моніторинг цих результатів?
– Я переконана, що ефективність мовної політики потрібно вимірювати не кількістю ухвалених законів, а тим, наскільки українська мова реально присутня в житті та побуті держави й суспільства.
Один з показників – це рівень володіння українською мовою. Кожна дитина, незалежно від національності чи місця проживання, повинна мати достатні знання державної мови для вступу в університет та подальшого професійного життя.
Українська повинна бути не лише мовою офіційних документів, а й щоденної роботи посадовців та спілкування з громадянами.
Маємо створити українськомовний контент в медіа, книговиданні, культурних заходах, цифрових сервісах. Але важлива не лише кількість, а й якість, доступність та конкурентоспроможність.
Щодо відповідальності, то Уповноважений із захисту державної мови мав би здійснювати незалежний моніторинг дотримання мовного законодавства, а Міністерство освіти, Міністерство культури та інші органи виконавчої влади відповідати за результати мовної політики у своїх сферах. Парламент чи комітет повинен регулярно заслуховувати їхні звіти й реагувати на виявлені проблеми.
Для мене, як представниці ВО «Свобода» у парламенті, важливо, щоб українець не боровся за право користуватися українською мовою у власній державі, а мав це право забезпечене щодня і всюди. А Конституцію, аби виконували всі, без винятку.
– Які конкретні кроки ви плануєте зробити після ухвалення законопроєкту №16119: домагатися змін до нього, просувати законопроєкт №15412 чи ініціювати ширшу концепцію державної мовної політики?
– Будемо робити все, щоб проголосувати не тільки законопроєкт №15412, а й інші, зберегти кошти в Державному бюджеті на 2027 рік для національної стратегії розвитку української мови. Вона проголосована, але без фінансування – це красиві слова, які не стануть реальними політичними кроками.
У цей час слабо вірю, що можна вимагати від уряду системного моніторингу виконання мовного законодавства. Однак і це варто робити, щоб, крім формальних звітів, чиновники не забували про відповідальність. Україна так потребує довгострокової стратегії підтримки української мови в освіті, культурі, медіа та цифровому просторі з визначеними джерелами фінансування і відповідальними за виконання. Тож не час розслаблятись і точно не час відкладати ці рішення на потім.
