З початком нової й жахливої стадії війни з російськими окупантами у приміщеннях навчальних закладів обласного центру Прикарпаття закипіла волонтерська тилова робота. Учнівські класи перетворилися на майстерні з виготовлення маскувальних сіток, пошиття чи сортування одягу, заготівлі продуктів харчування тощо. Школи міста стали кузнями перемоги.

…На ранок сьомого дня війни Івано-Франківськ злегка присипав несподіваний сніжок. Прямую в один із мікрорайонів міста у пошуках репортажу про працівників тилу чи краще – трудової варти, щоб на сторінках нашого часопису підтримати на дусі волонтерів-добровольців чи українських воїнів на фронті, їхні родини. Бо напередодні довідався, що в одному з ліцеїв жителі міста плетуть маскувальні сітки і потребують відповідних матеріалів, в дугому – шиють чоловічу білизну та подушки, в іншому – готують продуктові набори для тероборонців – щодня від ранку до вечора трудяться для фронту і перемоги…

Завернув до ліцею №7. Ще з порога зауважив, що робота у закладі кипить, як у вулику, зорганізовано і без метушні. Кожен робить те, що має.

– На базі нашого навчального закладу створено координаційний штаб з роботи із тимчасово переміщеними особами на території області, – розповідає директорка ліцею №7 Оксана РУМАК. – Ще напередодні тієї інтенсивної навали окупантів відбулася нарада керівників усіх закладів освіти в місті. Тоді ще в державі якраз ввели надзвичайний стан. Після наради було все чітко сплановано й розподілено по закладах – хто і що має робити. Ми спочатку орієнтувалися на переміщених осіб і збирали теплі речі та продукти харчування, а відтак їх розподіляли. І тепер до нас звертаються переміщені особи по речі чи продукти. Але думаю, що незабаром у нашому закладі зможуть людям надавати і психологічну допомогу.

Такий приклад. Прийшли до нас три сім’ї – мами з дітьми, які спочатку втекли з Донецька і жили в Маріуполі, а тепер уже приїхали до Івано-Франківська. Кажуть, що таким чином війна їх переслідує. А їхні діти ще дошкільного віку, тож не можуть нічого зрозуміти і запитують, чому їм усі люди так допомагають. Нині допомагаємо не лише переміщеним особам – приймаємо і сортуємо речі, а й виконуємо іншу потрібну у час війни працю. Образно кажучи, маємо різні «віконечка» допомоги. Наприклад, якогось дня терміново були потрібні дитячі харчові суміші для Харкова – ми оперативно все зорганізували, зібрали, знайшли транспорт і надіслали за призначенням.

Працюємо і допомагаємо всім, хто цього потребує. Я сама – пластунка. Тож ми тісно співпрацюємо і з міським осередком Національної скаутської організації України «Пласт». У нашому педагогічному колективі ми запровадили графік чергування. Але є люди, котрі як волонтери працюють з першого дня від ранку і до вечора. А віднедавна на базі нашого навчального закладу всі охочі можуть отримати і медичну допомогу...

Тутешніх медичних працівників, а головно – керівників приватної клініки «Доктор Царук», які з власної ініціативи створили центр надання медичної допомоги на базі ліцею №7 і працюють у ньому, я б назвав медичним форпостом. Серед них – сама керівничка клініки і лікарка ультразвукової діагностики Олександра Царук, а також хірург Володимир Царук, дитячий офтальмолог Жанна Грицак, терапевтка Оксана Бевз, педіаторка Марія Шпит, лікарка ультразвукової діагностики Богдана Лесюк, ортопед-травматолог Юрій Іванчук, дитяча лікарка-кардіолог Мар’яна Дідоха, адміністраторка Тетяна Мазур, дитячий кардіолог Ніна Серденько…

– Центр, який ми зорганізували і відкрили на п’ятий день війни і першого дня весни, надає медичну допомогу передовсім тимчасово переміщеним особам, – розповіла педіатр і дитячий нефролог Марія ШПИТ, котра якраз перебувала тоді на медичному посту в ліцеї. – Вирішили і таким чином допомагати людям, які потребують цього. Тут ми перебуваємо щодня. Працюють у центрі педіатр, дитячі офтальмолог, невролог, нефролог, ортопед і травматолог, кардіолог, а також лікарі з ультразвукової діагностики та ін. З нами працює і наша директорка Олександра Царук, яка зініціювала створення такого центру на базі ліцею. І не тільки працює, а ще й часто для нас готує канапки, щоб ми не були голодні. Тішимося, що маємо таку керівницю. У нас є всі потрібні тести для проведення швидкої діагностики і аналізів. Маємо все для надання медичної допомоги.

– Чи може й кожен прикарпатець звернутися до вас по медичну допомогу?

– Так, може. І для цього потрібно просто прийти до нас у ліцей №7. А якщо люди мають якісь хронічні захворювання, що потребують спостереження, то бажано взяти виписки з попереднього місця обстеження. Або якщо хтось відчуває якісь симптоми хвороби і вони його турбують, то може до нас приходити, а ми вже скоординуємо дії чи спеціалізовану медичну допомогу або скеруємо хворого до медзакладу. Ми не відмовимо нікому, хто до нас звернеться зі своїми проблемами. В нашій роботі фактично бере участь уся клініка – одні лікарі провадять роботу з хворими у приміщенні ліцею, інші консультують пацієнтів дистанційно. Тобто йдеться не про «первинку», а багатопрофільну медичну допомогу.

...Нам уже точно відомо, що до медичного фронту, який проілюстрували на прикладі ініціативи клініки «Доктор Царук», долучилися й інші приватні лікувальні установи міста Івано-Франківська.

Не обійшлося й без ложки дьогтю. У фойє однієї зі шкіл, до якої завітав, коли ще й дев’ятої ранку не було, вже кипіла робота. Запитав одну з жінок, котрі плели маскувальну сітку, як пройти до директора навчального закладу. А тут і він сам підійшов.

Цього чоловіка – солідного і у краватці – я доти ніколи не знав, але тепер і знати не хочу. Не встиг я, представившись як журналіст «Галичини» й посвідчення редакційне витягти, як цей муж уже із сивиною у чуприні відразу замахав руками:

– Я нічого не розповідатиму вам без дозволу від голови Івано-Франківської обласної військово-цивільної адміністрації Світлани Онищук. Я розумію, що закон про ЗМІ ще ніхто не скасовував, але нам заборонили спілкуватися з журналістами, – категорично заявив він.

– Хто заборонив? – обурився я. – А звідки ви чи голова адміністрації дізнаєтеся щодня гарячі новини? Хто дітям чи внукам залишить літопис героїзму їхніх дідів чи батьків? Чи, може, хочете, щоб зайди-вбивці про це написали? Ви, шановний, не хочете розуміти вагу журналістського слова у часі війни…

Емоції в мене зашкалювали. Я не втримався – гримнув дверима й пішов геть. Але попри все мені дуже хотілось би знати, чи й справді С. Онищук видала якийсь спеціальний циркуляр для керівників шкіл міста, який забороняє їм спілкуватися з журналістами без її «благословення» і про який нічого невідомо самим журналістам?