Уже впродовж десяти років в урочищі «Поляна» за п’ять кілометрів від села Новий Мізунь і 15 – від селища Вигода, у верхів’ї ріки Мізунки провадить свою діяльність фермерське господарство «Дубовий кут» – овеча ферма родини Василя та Оксани ЛУЧКІВИХ. Туди можна дістатися автомобілем чи велосипедом, а то й, скориставшись послугами давньої вузькоколійки, «Карпатським трамваєм», чи вирушивши в годинний піший маршрут з Нового Мізуня. У будь-якому разі вражень від мандрівки не бракуватиме.

Правобережжя Мізунки вже стало звичним відпочинковим місцем для всіх любителів сільського зеленого туризму. Та без вказівників орієнтуватися на лісових дорогах непросто, тож ми звично – за характерним запахом тваринних стаєнь – намагалися визначити, чи ще далеко овеча ферма, але дарма. І тільки згодом – після розмови зі співвласницею «Дубового кута» О. Лучків – зрозуміли, чому. Бо ґаздування, яке провадить її родина, образно кажучи, не дике, а сучасне. Молоді фермери і батьки трьох дітей за цей час глибоко усвідомили собі кілька стрижневих наук: по-перше, потрібно не тільки виробляти продукцію й продавати, а щільно і системно працювати з туристами; і по-друге, замало бойками народитися – бойками ще потрібно стати.

«Ми з Василем у шлюбі вже прожили тринадцять років і маємо дітей Степанка, Оленку і Василька, – розповідає пані Оксана, молода, вродлива, з вогняним волоссям і впевненістю у голосі жінка. – Я уродженка Старого Мізуня, а Василь – Нового. Василів дідусь живе у Пшеничниках і займається бджолярством. А свого часу він, коли наймитував, пас вівці і часто розповідав нам про працю вівчарів. І ми спочатку придбали десяток овець романівської породи, щоб тримати для себе. Ця порода дуже плідна – окочується тричі на рік. Коли овець побільшало, то чоловік найняв пастухів для випасу.

Земля, на якій ґаздуємо, як паї належала нашим з Василем родинам – по два гектари, які межували, і ми об’єднали їх та приватизували. Навколо немає жодних обмежень щодо використання – заповідних фондів чи санітарних зон тощо. Ми колись овець не доїли, а допускали до них ягнят, щоб ті швидше росли і набирали вагу. Я бачила, як вручну доять овець, і мені, зізнаюся, не все з того було до душі. Тож тепер використовуємо у роботі доїльні апарати. А у господарстві чітко розмежовані сектори: один відпочинковий для туристів і другий – господарський. Та й вирощуємо відповідну породу овець, м’ясо яких не має характерного запаху чи смаку...»

У господарському секторі на триста овець фермери мають велику стайню з кормами, установку для доїльних апаратів, сироварню, місце побутування пастухів і приміщення для зберігання готової молочної продукції.

«Я самотужки варю дев’ять видів овечого сиру, – демонструє нам на смак і вигляд свою продукцію О. Лучків. – Всі сири варю у чані і на відкритому вогні, попри те, що три види сиру тверді й витримуються в погребі. Використовую давню бойківську місцеву технологію наших дідів та прадідів і для варіння твердих сирів, чого наші предки ніколи не робили. Адже традиційно варили тільки будз, вурду, бринзу тощо.

Окрасою моїх твердих сирів є «Мізунський» за унікальним місцевим рецептом, технологію виготовлення якого я розробила сама. Але ще варю «Манчего» і «Пекоріно». Та й придбати продукт можна тільки у «Дубовому куті», або у наших крафтових реалізаторів у Львові та Вигоді...».

Також жінка готує копчені сири й доглядає за сирами, та головне – спілкується з людьми. «Щоби про нас знали, – пригадує співвласниця «Дубового кута», – я впродовж чотирьох років спілкувалася з людьми, а у перший рік нашої праці дев’яносто відсотків звареного сиру роздала охочим безоплатно. Адже зіткнулася з нерозумінням споживачами специфіки овечого сиру: мовляв, він смердить. Така думка – то відлуння давніх часів і способу приготування сиру. Всі наші вівці – французької тонкорунної і селекційної молочної породи лакон. Я зустрічалася з людьми, розповідала, як готуємо сири тощо. Велику роль відіграло й те, що варить сири і спілкується з туристами саме власниця ферми. Все під моїми наглядом і контролем. А завдання чоловіка – догляд за тваринами, заготівля харчів для них на зиму, комунікація з пастухами тощо. Зрештою, самі вирощуємо необхідні корми. А допомагає вся родина, зокрема бабусі Оксана Лучків та Любомира Костів. Дідусь Богдан доглядає сад, дідусь Ігор знається на електриці. Наш бізнес – цілком родинний. Все вирішуємо всією сім’єю. Ми дуже цінуємо поради старших...»

На фермі у великій бойківській колибі відбуваються дегустації овечих сирів, меду і вина, які теж продукують у родині, а також майстер-класи із сироваріння. Сири зберігають у холодному погребі – витримують не менш як пів року, а «Мізунський» потребує ще довшої витримки.

Фермерське господарство «Дубовий кут» пропонує відвідувачам відпочинок і проживання в садибі та цікаві екскурсії. Загалом одночасно можуть проживати у кемпінговій зоні чи котеджній 26 осіб. Майстер-класи – платні, але охочі, сплативши вказану суму, мають змогу не лише особисто взяти участь у варінні сирів, зокрема будза, а й відтак виготовлену продукцію одержати безоплатно як подарунок. Очевидно, що й вища освіта залишила свій добрий слід у родинному підприємництві Лучківих. О. Лучків навчалася на економічному факультеті Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. А її Василь студіював зовнішньоекономічну діяльність в Ужгородському національному університеті.

«Активно з туристами я почала працювати завдяки Оксані Клебан зі Старого Мізуня – засновниці кластеру «Бойківський колорит» та відомій організаторці численних бойківських форумів, – розповідає про процес свого бойківського самоусвідомлення пані Оксана. – Саме вона свого часу привезла до нас у «Дубовий кут» перших відвідувачів і настійливо радила працювати з туристами. Добре пам’ятаю її слова: «Не просто варіть і продавайте сири, а працюйте з туристами...».

Усвідомлення себе бойкинею прийшло згодом, коли люди, які приїжджали до нас, намагалися завжди порівнювати «Дубовий кут» із фермерськими садибами інших регіонів Прикарпаття. І я зрозуміла, що бойки – самобутній і унікальний етнос, і не тільки у культурній чи духовній сфері, а й у господарських традиціях, неповторності ремесел і промислів, гастрономії, убору тощо. Я побувала у різних куточках Прикарпаття, знайомлячись з тамтешніми особливостями сироваріння, і зрозуміла, що саме бойківське має давню самобутність. Ми навіть створили на фермі музей «Бойківська хата»: розібрали та перевезли із села дідову давню дерев’яну оселю. І тепер я вже сама як екскурсовод розповідаю відвідувачам про Бойківщину та бойків, а найперше – пишаюся своїм бойківством. Величезна любов до праці, а передусім до її результатів, на мою думку, то головна риса бойків. Я роблю те, що люблю, і навпаки, люблю те, що роблю. Бойки дуже відкриті до спілкування. Я, наприклад, дуже люблю гостей та із задоволенням хочу спілкуватися з ними та навчитися чогось від кожного, бо розумію, що Бог не випадково їх запровадив до нашої хати...».

У липні цього року в «Дубовому куті» впродовж двох днів відпочивав у котеджі й насолоджувався бойківськими дивовижами глава УГКЦ Святослав Шевчук.

«Мені наперед не казали, хто має приїхати. Просто за кілька годин зателефонували й попередили, що будуть поважні люди, – пишається відвідинами блаженнішого О. Лучків. – Я спілкувалася з ним, він дуже проста і скромна людина, яка любить гори. Наша родина вірить у Бога й посильно допомагає Церкві. Я народилася у православній родині, а чоловік – у греко-католицькій. Але у нас нема жодних проблем, пов’язаних з релігійними переконаннями. Наші діти відвідують табір «Канікули з Богом» при церкві у Вигоді, де служить отець Василь Паньків. І з його благословення я одного року запросила дітей на день до нас на овечу ферму. Не повірите, але першого року побувало 18 дітей, а наступного – 98!

Отець Зорян Котович – декан Долинський УГКЦ свого часу дуже вподобав умови дитячого відпочинку в «Дубовому куті». Тож саме завдяки його старанням до нас одного дня зранку навідався такий поважний гість. Під час перебування на нашій фермі блаженніший молився, підіймався на гору Щавну, вклонився полеглим українським воякам біля бункера «Роберта» неподалік села Липи, а щовечора спілкувався з нами...».

Родині Лучківих на згадку про своє перебування на їхній овечій фермі блаженніший підписав і подарував свою книжку й запросив на прощу до Крилоса та відвідати патріарший собор Святого Воскресіння УГКЦ у Києві. Тож Оксана й Василь цього літа зі своїми дітьми були учасниками велелюдного паломництва до чудотворного образу Галицької Пресвятої Богородиці у Крилосі, яке очолив глава УГКЦ.

«Ми сприйняли відвідини блаженнішим «Дубового кута» як добрий Божий знак, – зізнається О. Лучків. – Він мав можливість провести кілька днів і у кращих, ніж наше, відпочинкових місцях, але приїхав до нас. Коли Патріарх від’їжджав, то поблагословив нашу родину, а мені побажав щонайшвидше запатентувати нашу традиційну бойківську бринзу...».

Наразі ґаздиня овечої ферми Оксана Лучків ще не відкрила нам секрет варіння твердого сиру «Мізунський» – всьому свій час, але описала, як зварити традиційну бойківську «Хамулянку».

«Хамулянка (або хамулєнка) – це борщ, який традиційно готують зі смугастих попередньо наквашених буряків з додаванням дуже подрібненої бурякової гички. Листя має бути свіже. Буряки квасять до трьох тижнів, поки не побіліють. Страву потрібно варити на жентиці, тобто на сироватці, і на сметані та без картоплі, але з пшоном. Додавати цибулю. Якщо жентиця овеча, то має бути не варкою, тобто вже після приготування вурди, щоб не утворювався додатковий сир. На свята такий борщ варили на м’ясі. Бойки на великі свята традиційно використовували козяче чи овече м’ясо. Борщ потрібно варити кілька годин – спочатку м’ясну кістку, а відтак усю страву разом. Подають борщ з цілою вареною картоплею – лупленою або не лупленою, з якою замість хліба споживали страву. У нас частіше картоплю обрізували. Саме цей рецепт борщу посів свого часу перше місце на фестивалі «Борщ у глиняному глечику», який проводили на Полтавщині. Їздили Оксана Клебан та Іванна Кузеляк і готували страву в часі фестивалю...».

Кажуть, що бойківська хата бойківством багата. У всіх кімнатах музею «Бойківська хата», розташованому на території овечої ферми, нагадаємо, в давній сільській домівці, збудованій ще дідом В. Лучківа у Старому Мізуні 1918 року, зібрано тільки родинні експонати, яких свого часу торкалися руки родичів Оксани й Василя. На нашу думку, такою працею родина Лучківих не тільки приваблює туристів, а й головно провадить безцінну роботу з бойківствознавства.

«Хата мала сіни на два боки – житловий, де мешкали люди, і господарський, де тримали тварин, тобто стайня, – провадить коротку екскурсію пані Оксана. – Ми всі її кімнати відновили так, що вони мають той інтер’єр, в якому колись жила наша родина. Все у робочому стані... Хату у Старому Мізуні географічно було побудовано аж біля ріки, тож було зручно потай розходитися звідси тим, хто у ній збирався для просвітницької роботи з молоддю і міг бути заарештований жандармами... ».

...Після відвідин «Дубового кута» мені видалося, що в таких господарів, як Оксана й Василь та їхніх родичів, доба триває не 24 години, а стільки, скільки треба. Так зорганізовано й гідно можуть працювати тільки ті ґазди, які люблять працю своїх рук і мають доброго й всесильного помічника – Небесного Отця.