– Світлано, чим Ви сьогодні займаєтеся, коли восьмирічна війна з російським агресором непрошеною гостею увірвалася до України, і чи вже впоралися, можливо, зі своїми страхами через те?

– Я вже достатньо навчилася керувати своїми емоціями. Бо у 2004 чи 2014 роках я дуже важко переживала події української реальності – спочатку сиділа біля телевізора, а відтак зірвалася і поїхала до Києва на Майдан. Не могла всидіти вдома. Пригадую, що 2014 року Нестор Чир наголошував, що через гарячкуватий і запальний характер та внутрішні переживання мені недоречно їхати на Майдан. Але сьогодні, на моє переконання, кожний свідомий українець не має права стояти осторонь війни з російськими загарбниками чи бути боязливим і нерішучим спостерігачем, а на своєму місці чинити так, як на полі бою.

Для мене ці слова – не пуста патетика. Так, я – жінка та не вмію тримати в руках зброю і жалкую, що свого часу в школі належно не засвоїла цю науку, хоч можливість була. Але знаю, що як християнка я щонайперше повинна зробити молитву своєю грізною зброєю. Без спільної – неспинної і щоденної, щогодинної чи щохвилинної – молитви, на жаль, не можна перемогти зло. Звісно, що і матеріально чи фінансово я допомагаю Збройним силам України, а також – і тимчасово переміщеним із зони бойових дій особам.

У Тисменичанському ліцеї разом з колегами-педагогами і учнями старших класів в’яжемо маскувальні сітки, займаємося заготівлею продуктів харчування для наших захисників, варимо вареники, провадимо збір коштів тощо. За тиждень війни, наприклад, зібрали п’ятдесят тисяч гривень і кілька тонн продуктів для потреб нашого війська. І процес триває та триватиме аж до перемоги.

Молодші школярі також допомагають – готують малюнки для наших захисників. Гуртуємося разом. Та й по хатах сидіти не легше, ніж працювати для фронту. Я вже багато років принципово не дивилася телевізор, а тепер сідаю і надивляюся… Україну ми обов’язково відбудуємо, але, на жаль, не зможемо вернути життя загиблих дорослих і маленьких українців.

– Ви вже тридцять п’ять років служите творчому слову як поетеса і не набагато менше – як педагогиня… Яким, образно кажучи, був Ваш шлях до слова?

– Щонайперше для мене все починалося з поетичного чи прозового – тобто творчого – слова, а вже згодом і слово вчительське стало моїм життям. У юні роки часто з’являється спрага до творчості. У мене таке бажання особливо відчутно і яскраво народилося… на Луганщині, зокрема у Сєвєродонецьку, ще тридцять п’ять років тому.

Я була молодою, далеко від рідної мами і рідної Радчі… Сум був нестерпний. Я не могла звикнути до міського життя, до гамору і метушні. Сєвєродонецьк – велике промислове місто, яке після окупації Луганська стало обласним центром української Луганщини. Після моєї невдалої, дякувати Богу, спроби вступити на російське відділення до Івано-Франківського педінституту, мене завдяки доброму атестату без іспитів зарахували до кулінарного училища в Сєвєродонецьку.

І саме там – на Луганщині – мій внутрішній трем вилився у поетичну творчість, став словом. А ще велику роль відіграли зустрічі з членом на той час Спілки письменників СРСР Йосипом Курлатом, львівською поеткою Галиною Гордасевич та ін. У місті працювала літературна студія, а Й. Курлат хотів на базі творчої молоді всіх училищ Сєвєродонецька започаткувати юнацьке літературне згромадження. Я добре пам’ятаю той день, коли пан Йосип зі своєю дружиною Тетяною Литвиновою відвідали наше професійно-технічне училище і я з ними познайомилася.

Відтак під його керівництвом відбувалися творчі зустрічі молодих авторів. Згодом він запропонував мені брати участь у роботі літстудії «Обрії» для дорослих авторів при редакції місцевої газети. А ще була літстудія у Луганську на чолі з Ганною Гайворонською, куди я також навідувалася. Я познайомилася там з поетом Миколою Ночовним – керівником обласного письменницького осередку.

До речі, саме він згодом працював над моєю першою поетичною збіркою «Березневий сувій», яка, на жаль, так і не побачила світ. Через мене. Хоч Й. Курлат навіть уже спонсорів знайшов, набрав тексти на друкарській машинці і домовився з видавництвом, я вже й обкладинку бачила з бузком на титулі. А Галина Гордасевич написала передмову…

Але за крок до виходу книжки я зірвалася додому в село. Мама ж кликала і кликала… На Луганщині я прожила чотири роки, тож і після приїзду на Прикарпаття не відразу змогла адаптуватися до реалій життя. Я, звісно, жалкувала за свій вчинок і розуміла, що зробила щось не так. Бо й до спілки письменників мене готували. А у молоді роки то був потужний стимул і аргумент. То вже тепер для мене спілка не відіграє ніякої ролі.

На Луганщині мені було дуже комфортно серед творчих людей. Навіть попри те, що письменники навколо мене головно були російськомовними, тому що були, образно кажучи, українськодумними. І я трохи «прихворіла», було, російською, але пан Йосип, який сам писав російською, мене відрадив, сказав, що я маю творити українською, мовою, яку «скуштувала» з молоком матері. Я побувала на чисельних зустрічах творчої інтелігенції Луганщини і українську мову там сприймали належно. Окрилив мене і зліт молодих літераторів у Луганську, на якому я також була присутня завдяки великим старанням і творчим зв’язкам Й. Курлата.

Для мене – простої сільської дівчини, яка ніколи у своєму житті ще не бачила зблизька живих знаних поетів і письменників, це була велика, дуже значуща подія. За короткий період часу відбулося дуже багато подій, які мене сильно надихнули. Я дякую тим творчим людям на Луганщині, які мене навчили творити добрі справи і допомагати одне одному не за щось, не за віддяку, а просто і щиро.

Коли 2012 року вийшла моя перша поетична книжка «Осіння партитура», то автор післяслова Ярослав Ткачівський запитав мене, звідкіля я родом. І я відповіла, що з Радчі. Очевидно, він був здивований чи відчув, що якийсь час я прожила на Луганщині. Саме там – ще тридцять п’ять років тому – я вперше побачила і зрозуміла, що таке «Літературні кав’ярні». Бо там відбувалися щомісяця незабутні творчі зустрічі «Біля озера», в яких обов’язково брали участь відомі митці слова чи музики Луганщини. То була неймовірна школа.

– Бачу, що на Вашому творчому шляху, Світлано, різноманітні літературні згромадження відіграли велику роль?

– І відіграли, і далі відіграють. Я не знаю, чи такі літературні студії навчають творити, але вони однозначно є чудовими мистецькими пораднями, і дають відчутний поштовх для творення. Бо й після повернення з Луганщини на рідне Прикарпаття я відчула велику потребу у таких згромадженнях – спочатку «Бистріні» на чолі з Нестором Чиром, а згодом і «Об’єднаних словом» під керівництвом Лесі Геник.

Наприклад, книжка «Осіння партитура» побачила світ тільки завдяки панові Нестору. Будь-яке літературне згромадження передусім – спілкування, і це для творчої людини дуже багато важить. Я дякую Богу за кожну зустріч у своєму житті. Розумієте, «Об’єднані словом» не творять поетів чи прозаїків, не вчать їх письменству, а залюблюють в українське слово. Часто порівнюю роботу студій на Луганщині і в Прикарпатті – «Обріїв» у Сєвєродонецьку, перейменованих у 1990 роках на літстудію ім. В. Стуса, і «Бистріні» у Надвірній, яка сьогодні носить ім’я Н. Чира. Згромадження дуже різні. У першому разі – в Тетяни Литвинової все було суворо й чітко, без жодних попусків за плагіат, а Нестор Іванович був дуже делікатним і намагався завжди згладити всі кути.

Я ніколи не вважала себе поеткою, просто дуже люблю українське слово. Поезія – мій духовний хліб, я ним для себе нічого не заробляю, але водночас не можу без нього жити. Є моменти, коли не пишеться, і я ніколи не творю з примусу. Інколи я навіть не можу собі пояснити, чому пишу тим чи іншим віршованим розміром, верлібрами чи римованими рядками і т. д. Пишеться і пишу.

Особливо після читання Біблії – хочеться писати вже і невідкладно. Прочитаю вірша «А Він не спав…», який свого часу народився у мене з розважання над стаціями Хресної Дороги Господа нашого Ісуса Христа, а сьогодні я сприймаю ці рядки, передчуття перемоги – українського Великодня:

Навіть не можу інколи у процесі творення передбачити тематичний стрій поезії. Все змінюється. Замолоду особисте у моїй творчості було десь далеко, а на перший план проступали патріотичні і громадянські мотиви, а з роками саме щось найближче почало домінувати, виходити на перший план. Та війна змінила все…

– Що для Вас важить творче слово, яке значення має в житті?

– Для мене слово – не тільки праця, а й як молитва, щось світле, дуже делікатне, потаємне і особисте. А у часі війни – і моя зброя. З одного боку, справді, коли гуркочуть гармати і свищуть кулі, то музи затихають, бо треба брати до рук зброю. А з іншого боку – і слово у часі війни може також бути разючою зброєю. Я пригадую, як «Бистрінь» свого часу видала колективну збірку патріотичних віршів «Серце запалім для України», і її відправили на фронт. Я розумію, що там немає часу читати книжки. Та пригадайте, як читав Тараса Шевченка на Майдані Сергій Нігоян! Кожен сьогодні для себе повинен вирішувати, що має робити його муза на війні. І радитися тільки з собою. Бо на вівтарі часу – доля України.