Художниця з Небилова на Рожнятівщині своїми малярськими розписами на пляшках з традиційними напоями нас однозначно подивувала, а доцільність такого «вбрання» для вино-горілчаних виробів тлумачить так: «Чим майстерніше я розмальовую пляшки з алкогольними напоями, тим більша вірогідність того, що ті напої не споживатимуть, а любуватимуться виробами як окрасою святкового столу...»

Юлія ВІЗНОВИЧ родом із Перегінська. Батько Василь – педагог, майстер спорту України з самбо і дзюдо, мати Ірина – вчителька історії. Юлія – випускниця Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, вчителює у Небилівській ЗШ І-ІІІ ст., провадить уроки образотворчого мистецтва в молодших класах і мистецтва – у старших.

Батьки тішаться своїми дітьми. І ми любимо і тішимося своїми. А коли бачу, що моя дитина така творча, то я б для неї небо прихилила – нехай малює і Бог їй допомагає. Юленька – насправді Божа дитина. З дитинства відвідувала катехитичну школу при монастирі сестер милосердя у Перегінську. Тоді там прислуговувала світлої пам’яті сестра Христина, готувала дітей до першого причастя і вчила перших кроків до Бога. Був у нас і о. Іван Когут, який нині служить на Калущині, то натхненна і духовно багата людина. Він навертав людей до Бога, до Його стежин. Я вважаю, що ще тоді зародилася любов до Бога, повага до батьків, людей і до свого рідного краю в Юлії. І це найголовніше.

(Ірина Візнович, мати мисткині, вчителька).

– До малювання, – розповідає 29-річна художниця, – мене привела світлої пам’яті бабуся Софія, яка майстерно виготовляла рішельє та різноманітні прикраси для хатнього убранства. Тож з дитинства спонукала мене малювати для неї різноманітні квіти чи вибудовувати художні орнаменти. Саме бабуся відвела мене свого часу до художньої школи в Перегінську. А в загальноосвітній школі мене особливо надихала до малювання моя перша вчителька і багатогранна творча особистість – нині вже покійна Марта Йосипівна Попівняк. Я завжди нею захоплювалася і вважаю її людиною з великої літери. Свого часу я провадила гурток образотворчого мистецтва від Рожнятівського будинку творчості і в Перегінській ЗШ №1 та організовувала різноманітні виставки робіт своїх вихованців.

– Бабусині «університети» – то дуже добра і велика наука, але я знаю, що й академічні не набили оскомину Вашій спразі до малярства?

– Так, у Прикарпатському університеті у мене був чудовий учитель і відомий художник-графік – Петро Прокопів. Він нас не просто примушував працювати, а, образно висловлюючись, творчо копав до успіху. Навчав, що для становлення справжнього майстра потрібно 99 відсотків праці і тільки один – таланту. Саме завдяки порадам Петра Микитовича я відтак вступила і з відзнакою закінчила магістратуру. Студіювала у нього графіку і займалася ліногравюрою. Та й наша група в університеті була дуже щирою і теплою – справжньою родиною. Ми підтримували одне одного, а не принижували. І ті, що жили в гуртожитку, і ті, що мешкали поза ним. Могли всією групою на студентській кухні до ранку малювати.

– Звісно, я не експерт, але бачу, що Ви належно володієте не лише технікою графіки, а й живопису тощо?

– Свого часу викладачі радили в малярстві не зациклюватися на чомусь, а широко розвивати свої здібності. Тож я, окрім графіки й живопису, в університеті займалася ще скульптурою. Згодом ці навики дуже знадобилися в роботі зі школярами. А ще пишу ікони, займаюся живописом на полотні, дереві чи ДВП, розписую пляшки, одяг, стіни... Словом, удосконалююся. Недавно, до речі, завершила писати образ святого Миколая Чудотворця. Але якщо напишу ікону, то ніколи її не продаю, а обов’язково дарую для церкви. Тож і в нашому небилівському храмі Архістратига Михаїла ПЦУ, де настоятелем отець Михайло Михасюк, також є мої витвори. До речі, моєю першою сакральною роботою якраз і був образ святого архістратига Михаїла.

– Юліє, погодьтеся, що навіть дуже талановитий і унікальний розпис пляшок з алкогольними напоями – мистецтво хоч і креативне, але однозначно контроверсійне... Як ставиться духовенство до такого малярства? Який ідейно-тематичний стрижень Ви як майстриня вважаєте головним у таких роботах?

– Моє малярство постає певним чином запобіжником проти вживання алкоголю. Бо ті люди, що придбали мої розписані пляшки, чи ті, кому я їх подарувала, ніколи з тих пляшок алкоголь не вживають, навіть не відкорковують, а просто використовують як святкову і креативну окрасу для новорічного чи різдвяного столу. Маю чимало шанувальників, які багато років колекціонують вироби з моїми розписами. Окрім різдвяного чи новорічного розпису на пляшках, використовую і весільну тематику. Проте весільні розписані пляшки обов’язково відкорковують.

Думаю, що і наше духовенство розуміє, що різдвяний розпис пляшок із традиційними напоями – то передусім мистецтво. Я завжди молюся перед тим, як почати роботу із сакральною тематикою чи іконою. Для такої праці потрібен особливий духовний настрій. До речі, перед початком занять у гуртку ми також обов’язково молимося.

– Розпис на склі, зокрема на пляшках, очевидно, має якусь специфіку?

– Спочатку пляшку готую до розпису: здираю всі наліпки і знежирюю від клею, відтак ґрунтую білою акриловою фарбою, хоч можна б і традиційною ґрунтівкою. Всі фарби – на водяній основі й українських виробників. А масляні і спеціальні для розпису на склі не використовую. Якщо тематика, наприклад, новорічна чи різдвяна і потрібно на пляшці ще зробити спеціальну «шапочку» зі «зливами», то використовую розтоплений силіконовий клей. Згодом все відповідно ґрунтую і замальовую. Таким чином все готове для розпису. Далі покриваю пляшку спеціальним акриловим лаком. На одну таку роботу потрібно два чи три дні. Не люблю поспіху. Хочу, щоб все було зроблено досконало. Кожна моя робота своєрідна – оригінальна і без жодних повторів у розписі. Намагаюся спілкуватися з людьми, щоб передати і штришок характеру того, хто придбає виріб чи отримає в подарунок. Що ж до ікон, то пишу їх тільки для церкви або в подарунок рідним та близьким. Дуже важко з ними розлучатися.

– Кажуть, що в художника на думці – те й на кінчику пензля... Що для Вас означає Різдво?

– Це передусім родина, коли всі рідні разом. Це свято зближує та єднає. Різдво – це радість, коляда і зустрічі з друзями. Ось чому не лише в різдвяній тематиці моїх творів переважає родинний образ Святого Сімейства – Йосифа, Марії та Ісусика, а й у житті.

– Чи маєте конкурентів у малярському ремеслі?

– Якби я боялася конкуренції, то дітей не вчила би цього ремесла. Навпаки, намагаюся передати учням щонайбільше вмінь. Я реалістка. Тож інколи дітям, які відвідують гурток у Небилові, кажу відверто: «Вчіться малювати так досконало, щоб згодом ви могли продати свої роботи...» Є такі учні, які працюють зі мною чотири чи п’ять років. Вони вже багато вміють і можуть у малярстві. Вони не конкуренти, а колеги чи майбутні колеги. Дуже добре і, на мій погляд, нормально, якщо учні своєю майстерністю перевершують вчителя. Мої талановиті вихованці старшокласники Марічка Стрижак і Вадим Тринчук якось сказали: «Юліє Василівно, коли ми вивчимося на художників, то відкриємо майстерню, а Ви будете в ній разом з нами працювати...» І це сьогодні – реальні речі.

– Чи виставляли Ви свої малярські роботи?

– Головно організовую дитячі виставки в рідному селі чи райцентрі, тобто більше просуваю своїх вихованців. В Івано-Франківську 2014 року вперше мої ліногравюри було представлено на виставці «Чорне і біле», яку організовував мій вчитель Петро Прокопів. Згодом уже самотужки надсилала свої живописні роботи і на двотижневу художню виставку в Києві. Планую організувати персональну виставку живопису і присвятити її рідному краю. Ви знаєте, що Небилів – батьківщина перших українських емігрантів, тож мої перші роботи, зокрема триптих «З рідного гнізда», присвячено саме цій темі. Стараюся своїм талантом славити рідний край і його людей. Мої батьки і старший брат завжди і у всьому мене підтримують. Радили займатися в житті тим, що я люблю і найкраще вмію, – слухати своє серце. Тішуся, що й батьки моїх учнів так само ставляться до своїх талановитих дітей. Малярство для мене сьогодні – то життя.