«Пані Анна» в заголовку – то Анна Василівна Кузнєцова, директорка Народного дому в Микитинцях Івано-Франківської територіальної громади, яка віддала культурному розвою цього села майже три десятка років і сьогодні, очолюючи спільноту «Університет народознавства», є подвижницею й берегинею народних традицій і звичаїв. А чому посиденьки? Все дуже просто: Анна Кузнєцова очолює Клуб цікавих зустрічей «Посиденьки у пані Анни», тож і нашу передріздвяну зустріч на шпальтах часопису ми намагалися зробити цікавою і неповторною, щоб і самим посмакувати враженнями, і з читачами було чим поділитися.

До світлиці-музею історії села Микитинців на передсвяткову розмову Анна Кузнєзова, крім журналіста «Галичини», запросила і тих, хто серед багатьох-багатьох інших микитинчан є рушієм культурного життя громади – членкиню Союзу українок і активну учасницю життя громади Марію Хоминець, завідувачку сектору з основних видів діяльності Народного дому і надійну опору директорки у роботі Наталію Бутюк та учасницю народного аматорського ансамблю «Відроджена пісня» Марію Кубацьку. Але я переконаний, що й глядацька зала Народного дому не вмістила б усіх подвижників культурного розвою села, бо микитинецька громада була, є і буде багата народними талантами.

Основний виклик, який постає сьогодні перед усіма приміськими селами, і не тільки навколо Івано-Франківська, пов’язаний головно з ризиками втратити свою неповторність і традиції, розчинитися у міській одноликості. Тож Народний дім і його трударі у Микитинцях – то не лише творці культурно-мистецького видива у часі розмаїтих свят і дат, а й обереги ідентичності сільської громади під патронатом святого Микити.

Народний дім у Микитинцях збудували ще 1934-го. І вже понад чверть століття його очолює А. Кузнєцова. Але сказати, що очолює – то майже нічого не сказати про цю подвижницю культурного життя у громаді, бо Анна Василівна є його рушієм і творцем. Вона навчалася на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника і 17 років працювала в об’єднаннях «Карпатпресмаш» і «Автоливмаш». Але покликання взяло своє. 1995 р. керівництво села запропонувало їй стати художнім керівником у Народному домі. Погодилася й не жалкує.

– На сцені нашого Народного дому я виступала, починаючи з першого класу, – розповідає Анна Кузнєцова, – і була з дитинства в селі дуже активною учасницею художньої самодіяльності. Дуже любила сцену. Роки минули. І я знову повернулася, образно кажучи, на підмостки Народного дому: спочатку працювала художнім керівником, аж поки не очолила культурну установу як директор.

– Народних домів на Прикарпатті багато, але тільки на гербі Микитинців зображено соловейка. То Ваша громада – найбільш співоча?

– Так воно і є. Навіть наш мер Руслан Марцінків щоразу наголошує, що Микитинці – найспівочіше село. Можна вірити чи не вірити, але, на мій погляд, так воно і є. У Микитинцях є три народні аматорські пісенні колективи – хори «Первоцвіт» під орудою Ганни Карась, який торік відзначив своє 130-річчя, та духовної музики «Сяйво», яким керує Василь Гнатишин, а також аматорський ансамбль «Відроджена пісня» на чолі з Василем Савиним. А ще є дитячі вокальні колективи «Співаночка», «Перлинки», «Веселка». При Народному домі діє й чоловічий ансамбль «Істина». Тож вокал – неповторна самобутність нашого і Народного дому зокрема, і співочого села. А ще у Народному домі дуже багато різноманітних цікавих любительських клубів. І це також його особливість. Наприклад, працюють краєзнавчий клуб «Народний університет народознавства», літературний клуб «Кришталеві джерела», спортивний клуб «Сокіл», клуб цікавих зустрічей «Посиденьки у пані Анни», мистецький клуб «Чарівний олівець» і т. ін.

– Напередодні Різдва, Анно Василівно, думаю, не завадило би розповісти зі шпальт нашої газети саме про микитинецькі різдвяні традиції…

– Різдвяні свята у Микитинцях ми починаємо відзначати ще вечорницями 13 грудня – на Андрія. Але цього року плануємо це дійство осучаснити і запросити спортивний клуб «Сокіл» для проведення низки конкурсів. Але ще до того – вже вчора – у нашому Народному домі відбулися майстер-класи з виготовлення ялинкових прикрас. Надіємося, що й празник Святого Миколая буде цікавим. Завдяки керівництву села маємо чудовий костюм великого Чудотворця. Буде і відкриття новорічної ялинки біля Народного дому. Дуже хочемо мати живу ялинку, тож наступного року посадимо. Буде гарна фотозона і невеличкий концерт та інші цікаві атракції. Як і торік у часі різдвяних свят, маємо намір і тепер звеселити громаду живим сценічним вертепом у нашій церкві Святого Микити УГКЦ. Особливість такого вертепу – театралізоване біблійне дійство і його хоровий супровід, а також дуже глибокі та змістовні діалоги героїв. Люди коли вперше побачили виступ вертепу на сцені Народного дому, були вражені його сценарієм. Цього разу, звісно, будуть і «Посиденьки у пані Анни» – з колядою і різдвяним частуванням різноманітними микитинецькими смаколиками – пампушками з маком, медівниками... А головно – кутею. Різдво для моєї родини особливе. Бабуся моя народилася на наш Святий вечір – 6 січня, мама – на католицький Святий вечір 24 грудня, а я – 10 січня. Тож крім вселенського значення, Різдво для нас – і дуже особливе й тепле родинне свято.

– Але для Вас як працівника культури і керівника Народного дому то ще й завжди велике навантаження і чимала відповідальність? Та ще й Микитинці цього року вперше зустрічатимуть Різдво в об’єднаній великій Івано-Франківській територіальній громаді?

– Ми з працівниками культурної сфери також підемо в коляду і будемо вітати поважних микитинецьких ґаздів і ґаздинь зі святом Різдва Христового. Ще сподіваємося на централізовану допомогу з подарунками для дітей, бо яке ж то свято Миколая без дарунків? Але після того, як нам сказали, що подарунків не буде, ми з Наталею Бутюк взяли рахунок і купили матеріали, з яких будемо самотужки виготовляти авторські кульки, щоб відтак дарувати дітям. Звісно, якщо буде допомога від спонсорів, то, слава Богу, не відмовимося. Нам не вперше докладати своє. Наприклад, глядацька зала у Народному домі вже багато років потребує ремонту. І ми про це не раз говорили. Якби ж знали, що 12 мільйонів гривень Микитинці віддадуть місту після об’єднання в територіальну громаду, то на свого сільського керівника, образно кажучи, насіли би і не злізли, доки би не домоглися того. Але ми знайшли маляра – Василя Бутюка, який на центральній стіні сцени у глядацькій залі намалював нам чудову різдвяну зимову ніч. Так ми нашу сцену трохи причепурили. Люди були вражені. Хоча, ніде правди діти, сільська рада нам завжди допомагала розв’язувати всі наболілі проблеми.

– Я ще пам’ятаю сільський вертеп у Микитинцях у післявоєнні роки. Було дуже цікаво. Я була маленька, то дуже боялася вертепу. Особливо ж таких його персонажів, як Смерть, Ірод чи Жид. Діти цього вертепного дійства вчилися самотужки, по хатах, бо ж такі речі забороняли і розганяли колядників. Але все одно ми ходили попід хати й колядували. Починали 7 січня й колядували аж до Водохреща. І дуже тішилися копійками, якими нам віддячували слухачі. Переважно звучала коляда «У місті Вифлеємі сталася новина...» чи «Бог ся рождає...».

Але в родинах починали колядувати у селі ще далеко до Різдва – у грудні, з початком Різдвяного посту. Лущили ґаздині квасолю чи кукурудзу і колядували. Всі діти знали колядки. Нас у селі дуже мало залишилося «союзянок». Але свого часу ми активно провадили культурне життя, тим-то й тепер на Різдво підемо в коляду. Відроджуємо давні коляди й пісні. Різдво для мене – радість народження Ісуса Христа і світлий спомин про дитинство. Пригадую змалку смачну кутю. Її готували завжди з «піханої» (без полови) пшениці (її отримували, коли в металевій кулі (ступі) перетирали зерно важким металевим, але не гострим стержнем). Додавали до неї мед і розтертий мак, а горіхи в куті традиційно були цілі, тобто не перетерті, а просто подрібнені. Не заправляли кутю ні родзинками, ні іншими прянощами. А у Святвечір обов’язково на столі мало бути 12 пісних страв. Юшка грибна, юшка горохова, юшка з вушками, борщ, оселедець... Тато ставили на покуття дідуха з соломи, а на стіл – «Василя» і «Маланку», тобто два пишні калачі. Один менший, а другий більший. Любов до цього свята у моєму серці живе з малих років. Ми знаємо, що Ісус народжується, щоб спасти наші душі і зробити нас щасливими…

– Я з дитинства люблю співати, тож і прийшла у цей колектив за покликанням. У передріздвяний час, пригадую, моя бабуся заставляла нас, дітей, колядувати в хаті, починаючи від Різдвяного посту. У нашій родині Різдво щонайперше пов’язувалося і сьогодні асоціюється не з наїдками і смаколиками, а з духовним життям. Ми з дитинства розуміли, що Різдво – то народження Ісуса Христа передусім у серцях людських…

Найбільші враження були від сільського вертепу. У Микитинцях було два гурти. Кожен мав свій маршрут. Ходили три дні, починаючи з Різдва. Сьогодні, на жаль, такого вертепу у селі вже немає. Різдво для мене й велика радість, прощення і надія на зустрічі з рідними і друзями, а головно – з Ісусом Христом. Передріздвяні очікування і відчуття завжди дивовижні і неповторні…

– Я у Народному домі переважно працюю з дітьми та молоддю. У нашому живому вертепі задіяний хор духовної музики «Сяйво», учасницею якого є і я. У товаристві – люди, які ходять до церкви і шанують пісню та полюбляють співати. Адже як колектив ми сформувалися саме на церковному підґрунті. Щонеділі співаємо Святу Літургію, знають нас і в навколишніх селах. Також беремо участь у всіх культурних заходах, які відбуваються під керівництвом Народного дому.

На базі хору «Сяйво» ми відродили живий вертеп. Звісно, він не такий, як той, що колись прославляв Новонародженого Ісусика вулицями Микитинців. Новостворений вертеп – то сучасне театралізоване сценічне дійство. Костюми біблійних персонажів яскраві і вражаючі. Тож і музика звучить, і дія відбувається органічно, підсилюючи і доповнюючи загальне враження від почутого і побаченого на сцені. На цю театралізовану виставу сходиться завжди багато людей – відбувається свого роду різдвяний аншлаг. Ми були з нашим вертепом і в селі Тязеві, де парохом уродженець Микитинців отець Дмитро Кубацький. Різдво для мене – то величезне світло душі, відчуття особистого відродження, оновлення духовне і фізичне.

...Насамкінець нестримно хочу похвалити (лиш аби не перехвалити) керівників Микитинецької сільської громади. Приїжджаю у це село не вперше, буваю тут уже не один рік, тож враженнями завдячую як чинним ґаздам, так і колишнім, а головно – людям, які хочуть і вміють любити своє село. Микитинці і у будні – як на свята, завжди причепурені у всіх своїх закутах. Після відвідин такої громади і сам почуваєшся мовби сердечно відродженим.