Крадіжки дорогих мобільних телефонів сьогодні для загалу – речі буденні і вже нікого не здивують. Більше того – і вистеження злодіїв за допомогою спеціального електронного обладнання також вже мало кого здивує. Тож і Марія Святишин, яка мешкає в мікрорайоні «Каскад» міста Івано-Франківська, розповіла редакції газети «Галичина» про свою пригоду не з метою потішитися радістю повернення вкраденого телефона, а з гіркотою розчарування через украй мляві дії оперативників реформованої міської поліції.

«Якось у неділю увечері, – розповіла жінка, – ми з донькою під’їхали до торгового центру «Арсен» і запаркували авто на майданчику. Я пішла купити якісь фрукти, а донька за кермом поїхала збирати внучку, бо діти її залишали зі мною. Через десять хвилин я хотіла доньці зателефонувати, але вже біля каси побачила, що немає телефона. Попросила знайому скористатися її – думала, що свій залишила у машині. Та донька сказала, що в авто телефона немає.

Відтак діти ще раз з’їздили на паркувальний майданчик. Все обшукали – марно. Але біля опівночі зять повідомив, що мій телефон раптом з’явився у мережі і він встиг навіть вирахувати, що мій золотистий «Самсунг» вже у Ланчині. Сергій скинув нам координати – з точністю до будинку, де телефон знаходиться. Вже десь о першій годині ночі я викликала поліцію. Приїхали дуже оперативно. Відтак ми з поліцейським поїхали у міськвідділ, де я написала заяву. Прийшов слідчий, поговорив зі мною і сказав, що вперше зустрічається з ситуацією, коли заявники самотужки вирахували, де знаходиться їхній телефон. Однак пояснив, що не має права їхати, бо потрібно витримати спеціальну процедуру, рішення суду і т. д. і т. п. Навіть додому мене серед ночі не довезли, а порадили скористатися таксі. Я – без телефона, добре, що гроші при собі мала, тож черговий викликав таксі…

Якби я знала, що маю тільки у поліції заяву написати, а відтак два тижні чекати на відповідь, то ніколи б з хати серед ночі не поїхала і не залишила б дитину. Бо я думала, що поліція оперативно разом зі мною, як кажуть, по гарячих слідах поїде в Ланчин і вилучить телефон у злодіїв. Тож була здивована: поліції, як на тарілочці, «піднесли» координати того місця, де знаходився мій украдений телефон, а можливо, й самі злодії, а оперативники не забажали і з місця зрушити, щоби зловити ймовірних крадіїв.

Я приїхала додому десь о другій годині ночі. А тим часом мій зять з донькою вже вранці повернулися з-за кордону й відразу подалися до Ланчина, до тієї оселі, де як показала відповідна апаратура, опинився мій телефон.

Розповіли мені потім, що з добротного будинку, біля якого були припарковані два авто – з українськими та іноземними номерами, вийшла молода жінка. Зять переконливо сказав, що в їх будинку знаходиться наш телефон. Вона була шокована і запитала – який, а відтак його принесла. Сказала, що, мовляв, знайшли. Зять їй коректно порадив більше так не робити.

З’ясувалося, що мій «Самсунг» нові «власники» вже встигли заблокувати. Але то не наша справа досліджувати – вкрали наш телефон чи знайшли.

Розумієте, я анітрохи не здивувалася, що завдяки спеціальному обладнанню вдалося знайти мій телефон, бо про таку можливість я знала. Мене, по-перше, найбільше здивувала байдужість поліціянтів. Вони не лише мене не відвезли додому, а навіть не запропонували мені – жінці – свою допомогу, щоб серед ночі дістатися в інший кінець міста.

А ще, по-друге, мене вразило їхнє «оперативне» реагування і «бажання» по гарячих слідах знайти злодія. Висновок для себе я вже зробила: тепер зрозуміло, що у нас переважно нічого вчасно не розслідується і роками не розкривається не лише через недолугість правового поля, а й через отакі дії оперів, які нагадують борсання мух, залиплих у мазуті. І відповідне ставлення в суспільстві до правоохоронців формується саме через такі життєві ситуації».