Голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політичних наук, професор ІФНТУНГ Олександр СИЧ в інтерв’ю для газети «Галичина» пояснив, чому так важко зрушити з місця питання заборони Української православної церкви московського патріархату, наголосив, що націоналізм під час війни стає трендовим явищем, ба більше, він стає невід’ємною частиною державної політики, звернув увагу, що дедалі більше стає зрозуміло, що Європа без України – немислима, що Україна потрібна Європі як бастіон, тягач і локомотив, який витягне її з гедонічного вмирання і вприсне еліксир живих цінностей.

– Депутати Івано-Франківської облради закликали керівництво держави заборонити Українську православну церкву московського патріархату в країні, ініціювати розслідування її діяльності та покарати винних за колабораціонізм. Як Ви вважаєте, чому досі на восьмому місяці російсько-української війни так важко зрушити з місця це питання?

– Передусім слід усвідомити, чим є російська православна церква. А вона є дуже важливим складником московського гібридного колоніалізму. За всі роки колоніального поневолення України московщиною ця церква дуже глибоко проникла в корені українського суспільного, а тепер уже й державного життя. Думаю, що своїми метастазами вона вразила всі життєздатні структури українського національного і державного організму. Будучи складовою частиною гібридного механізму колоніального поневолення, вона також використовує гібридні методи впливу на людей. На декого – це віра, на інших діє інструмент залежності, на когось – підкупу чи боязнь розголошення таємниці сповіді… Не варто забувати, що в будь-якому поневоленні найважливіше місце займає поневолення душі. Якщо колонізатор поневолить душу, то все решта забрати – це вже справа техніки. Тому так важко викоренити російську православну церкву з українського суспільного життя.

Загалом тема релігії (як і національності) – це надзвичайно чутлива тема. Я вже багато разів у житті переконувався, що люди, які себе символічно зараховують до якоїсь конфесії чи національності й не дуже у своєму повсякденні на цьому акцентують, дуже болісно реагують, коли зачіпають честь їхньої нації чи релігії. Тому якщо це все докупи пов’язати, то можна зрозуміти, чому це питання так складно вирішується в українському суспільстві. Але якщо Україна обрала вектор руху в ЄС й на те, аби розірвати всі узи, що зв’язують її з ординською московщиною, то вона повинна це зробити рішуче. Хоча це питання і є одним із найскладніших суспільних вузлів.

– Подання Україною заявки на вступ до НАТО за пришвидшеною процедурою викликало жваве обговорення в українському суспільстві. Що означає такий крок для нашої країни й чи наблизить він завершення російсько-української війни?

– Не думаю, що наша формалізація відносин із НАТО щось суттєве поміняє в перебігу війни. Блок НАТО реально допомагає Україні, й ця допомога не зміниться. Очевидно, такі серйозні кроки здійснюються за попереднім погодженням. Чи Офіс Президента це наперед узгодив, скажімо, зі США, важко сказати? Адже якби Україну прийняли в НАТО під час війни, то це однозначно означало б те, чого боїться Альянс, – відверту війну між блоком і росією.

Натомість, гадаю, такий символічний крок з боку української влади здійснено передовсім для того, аби дати сигнал як для західних союзників, так і для московщини, що наш курс на євроатлантичну інтеграцію є незмінним. Така заявка на вступ може виглядати і як черговий інструмент кристалізації ядра друзів України в НАТО. Тобто це подразник, і важливо як на нього будуть реагувати ті чи інші країни.

Ті країни, які відразу висловили підтримку вступу України в НАТО – це і є ядро наших союзників у блоці. Водночас це є і зондажем стану решти країн, що належать до блоку, – наскільки вони залишаються сонними, чи збудила їх війна від того гедонічного сну, у якому вони досі перебували, а чи вони й далі опановані ілюзіями безпроблемного світоустрою. Це також сигнал і про наш намір на післявоєнну перспективу. Цим кроком ми демонструємо, що настільки впевнені у своїй перемозі, що вже тепер, не чекаючи завершення війни, подаємо заявку на вступ у НАТО. Бо ж я сумніваюся, що під час війни Україну приймуть у НАТО. Отож насправді, це надзвичайно багатоаспектне питання.

– На Вашу думку, війни гартують людські і національні організми, відсівають суттєве від несуттєвого, вартісне від безвартісного. Якою бачите перемогу України?

– Перемога буде дуже цінною, як і все те, що дається у боротьбі і важкими зусиллями. Вона трансформує українське суспільство, яке після війни стане кращим, монолітнішим і життєздатнішим. Перемога підніме авторитет України в геополітичних змаганнях. Україну потрібно відновити в її кордонах, і після завершення війни створити систему безпеки на нашому північно-східному кордоні. Після розпаду російської імперії це може бути пояс із незалежних національних держав, союзних Україні або ж лояльних до неї.

Деколи чую, що варто деякі території, як от Кубань, повернути Україні. Так от Степан Бандера свого часу скептично ставився до таких декларацій. Він стверджував, що значно краще мати на кордоні з Україною федеральну козацьку державу, в якій Кубань своєю корінною українською культурою та ментальністю формуватиме симпатію до України. Тому, як на мене, значно важливішим є не додаткова територія для України, а її система безпеки у післявоєнному устрої.

Сподіваюся, що після нашої великої перемоги у цій війні за Незалежність (а я саме так її називаю), українська нація стане єдиним, згуртованим, солідарним і свідомим своєї неповторної ідентичності організмом. Українська держава стане значно могутнішою, заможнішою і впорядкованішою. Вона звільниться від олігархічної плутократії і поступово поверне в практику державного управління історично притаманні їй високі зразки народовладдя.

Україна вже сьогодні в горнилі війни несе на своїх плечах місію повернення Європи додому, до своїх органічних підвалин і цінностей. Наша Перемога над рашизмом, що консервує цивілізаційну відсталість і своїм дикунством тримає Європу у полоні страху, започаткує новий відлік в її історії – епоху великого Відродження. Наша Перемога припинить занепад Заходу і поверне його знову на домінуючі позиції у розвитку людської цивілізації. А Україна входитиме до п’ятірки провідних держав Європи.

– Російсько-українська війна змінила ставлення до українського націоналізму, нині можемо спостерігати його поширення на масовому рівні, багато-хто з моїх знайомих, які раніше сповідували ліберальні ідеї, нині вважають, що націоналізм – це ідеологія, яка об’єднує Україну. Чи збільшилося нині прихильників ВО «Свобода», ідеологом якої Ви є?

– Найперше, нині важко точно сказати про збільшення числа прихильників «Свободи». Це можна оцінювати, спираючись на соціологічні дані, а не на бажані сподівання чи на декларативний популізм. А ми, зі зрозумілих причин, не робили соціологічних опитувань під час війни. А якщо загалом розмірковувати над темою популярності націоналізму під час війни, то це наскільки багатоаспектне питання, що йому можна присвятити декілька наукових статей.

По перше, трендовість і затребуваність націоналізму в умовах загроз для національного організму – це закономірне явище. Бо ж націоналізм – це найкращий інструмент національної мобілізації. Симпатики націоналізму з числа його вчорашніх запеклих критиків сьогодні найголосніше кричать «Слава Україні!» та проголошують якісь націоналістичні сентенції. Поряд з ними деколи аж почуваєшся не у своїй тарілці і здається, наче твої погляди аж надто є ліберальними – так, ніби ми помінялися місцями.

Але, повірте, коли війна закінчиться, запит на таку моду істотно зменшиться, і маса того штучного людського баласту, який потрапив у тренд націоналізму, змиється із нього. Й це станеться після першого ж стурбованого окрику із Заходу. Бо ж чимало сьогоднішніх новоспечених «націоналістів» життєво орієнтується на якісь там західні ґранти, проєкти, можливості… Ліберальний Захід закономірно терпить прояви українського націоналізм під час війни. Але чи так буде після її завершення? Питання сумнівне. А тому ті всі ліберальні елементи зречуться українського націоналізму ще скоріше, ніж біблійний Петро зрікся Ісуса.

Інше питання, що український націоналізм за всі роки незалежності проходить трансформацію. Це було навіть головною темою моєї докторської дисертації. До часу відновлення Української держави закономірно, що він мав визвольний характер. Його головним завданням було визволення нації з поневолення. Коли держава постала, він став державницьким, а сьогодні з державницького трансформується у державний. Тут дуже важливо зрозуміти відмінність між термінами «державницький» і «державний». Державницький – це той, що сповідує ціль розбудови власної держави, вболіває за неї і сприяє її становленню. А державний – це той, що належить державі. Ми з державницького етапу розвитку націоналізму переходимо в державний. Усі українські націоналісти своїм найвищим ідеалом бачили Українську державу й у своїх програмах проголошували, що її слід розбудовувати як могутню, самодостатню і справді суверенну. Сьогодні у часі війни, коли сама Українська держава відчула потребу в націоналізмі, в акцентуванні на власній, самодостатній і відмінній від ворожої ідентичності, націоналізм починає ставати державним, тому що навіть на державному рівні ті чи інші елементи націоналістичної доктрини звучать чи то з уст Президента, а чи від інших представників керівництва держави.

У своєму розвитку українська нація, а відповідно й український націоналізм, проходять той шлях, яким свого часу розвивалися західноєвропейські нації. У чому полягає відмінність між західним і східним націоналізмом? Західний від самого початку формувався як державний. Адже в час становлення західноєвропейських націй на їхній території вже існували держави. Такі, наприклад, як Франція чи Англія. Й вони патронували розвиток своєї нації, захищали її і створювали сприятливі умови для її поступу. А головне призначення націоналізму – захищати свою націю. Отже, сам націоналізм західних націй був невід’ємною частиною політики цих держав. Натомість східний націоналізм був притаманний поневоленим націям. Головну роль у їхньому розвитку і як інструмент самозбереження відігравала культура. Сьогодні українська нація у своєму розвитку вийшла на державний етап існування і подібно до західноєвропейських націй може розраховувати на захист від власної держави. Головні завдання націоналізму переймає на себе держава і тоді націоналізм стає невід’ємною частиною державної політики.

– Чи вважаєте Президента Володимира Зеленського українським націоналістом?

– Володимир Зеленський націоналіст такою ж мірою, як Макрон, Шольц чи Байден… Ви скажете, що вони не націоналісти. Так, вони в політичному та ідеологічному розумінні не є націоналістами. Але вони, як очільники держав, виконують найголовніше завдання націоналізму – захищають національні інтереси своїх держав. Не зважаючи на те, під якою ідеологічною оболонкою ховаються ті чи інші політичні режими сучасних західних держав, вони насправді є націоналістичними, бо прагматично захищають свої національні інтереси попри сповідування тієї чи іншої ідеології їхніми очільниками та провідними партіями.

Оскільки сьогодні, у час війни, Президент України дбає про захист держави і її національних інтересів, то він є таким же націоналістом, як уже названі мною лідери держав. Це так зване метаідеологічне розуміння націоналізму, коли питанням розбудови держави, якщо вона є, чи питанням боротьби за незалежність нації пройняті всі сегменти національного суспільства, незалежно від партійних чи ідеологічних уподобань. А от у політичному та ідеологічному розумінні націоналізм – це конкретна політична сила, що сповідує конкретну націоналістичну ідеологію і впроваджує її в життя під час політичної боротьби. Тому Зеленський є націоналістом у метаідеологічному розумінні, але він не є націоналістом у політичному та ідеологічному розумінні. Чи зможе він стати світоглядно українським націоналістом й чи зможе пройти таку трансформацію, яку, наприклад, пройшла Олена Теліга, це вже покаже час…

– Яке місце України після перемоги у спільноті європейських народів?

– Війна вже змінила сприйняття Європою України. Якщо раніше Україна для неї була такою собі дикою Скіфією, незнаною землею, територією, невіддільною від московського масиву, то тепер сприйняття нашої держави зовсім інше. І не тільки на рівні лідерів європейських держав та політичного істеблішменту, а й великою мірою серед суспільного загалу також. Колись європейці дивилися на Україну зверхньо – мовляв, хто ви такі?! А сьогодні стає дедалі більше зрозуміло, що Європа без України немислима. Вона є для неї джерелом енерґетичного потенціалу. І не тільки в ціннісній сфері. Тепер уже стало очевидним, що світ залежний також і від наших ресурсів. Почалася війна, й у світі схаменулися, що насправді українське сільське господарство годує 400 мільйонів людей в світі. І без українських зерна і олії Європа не може вижити…

Ця немислимість уже не залежить від формалізації наших відносин з Європейським Союзом. Насправді Європа вже усвідомила, що вона без України неможлива. Україна потрібна Європі як оборонний бастіон і як тягач та локомотив, що витягне її з гедонічного вмирання і вприсне еліксир живих цінностей.

– Ви є прихильником того, що у воєнний час органи місцевого самоврядування слід розвивати і конструктивно використовувати для стабілізації ситуації в суспільстві. Чи вдається нині долати виклики, формуючи в умовах війни добрі перспективи для післявоєнного розвитку цивілізованого місцевого самоврядування?

– Цілком закономірно, що під час війни, коли суспільство перебуває у стресовому стані, воно шукає поради в авторитетів. Хто для суспільства є авторитетом? Церква, військо, органи влади… Серед органів влади, звісно, авторитетнішими є ті, кого громада сама обирала. Зрозуміло, до місцевих органів влади обирають, як правило, знаних людей. Тож такі обранці і є тими авторитетами, до яких у воєнний час тягнуться люди за захистом і за порадою. Якщо ми обрали шлях демократичного розвитку, то повинні розвивати місцеве самоврядування, а не згортати й нівелювати його. Це все – цілком логічне, і про це я нещодавно говорив на міжнародній науковій конференції, що відбулася в Чернівцях.

Намагання деяких «каліфів на годину» позбавити обласні ради залишків їхніх повноважень в умовах, коли Україна здобула статус кандидата в члени ЄС і готується до повноцінного вступу до нього, слід розглядати через призму їхніх особистих дріб’язкових інтересів і як шкідливі для національних інтересів України. Адже однією із головних вимог до члена в кандидати ЄС є наявність розвиненої демократії. А преамбула Європейської хартії місцевого самоврядування чітко вказує, що органи місцевого самоврядування є однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму.

Війна однаковою мірою як формує виклики, так і дає можливості вибудовувати добрі перспективи. Очевидно, залежно від того, наскільки влучно сформовані відповіді на ці виклики. А тому вона є як викликом для функціонування місцевого самоврядування, так і дає можливості сформувати у створених нею умовах добрі перспективи для його післявоєнного розвитку. Бо ж ця війна ведеться за цивілізоване майбутнє України, і в ньому має бути місце й для цивілізованого місцевого самоврядування.

Наша перспектива сьогодні – в питомо українському, органічному народовладді.