Історична пам’ять є одним із фундаментів державності. Саме тому питання місць пошанування, символів і тяглості національної традиції ніколи не бувають другорядними. Вони визначають, чи здатна країна усвідомлювати себе спадкоємицею багатовікової історії та боротьби.

Після повернення в Україну останків українського державного, військового та політичного діяча, голови ОУН, полковника Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник дискусія про створення Національного пантеону знову набула практичного виміру. Чи може Україна нарешті створити власний простір історичної пам’яті, де поєднаються постаті різних епох – від княжої доби до сучасної російсько-української війни? Про це ми розмовляємо з народною депутаткою України Оксаною Савчук, яка ще кілька років тому ініціювала створення Пантеону національних героїв у Києві, зареєструвавши у Верховній Раді відповідний проєкт постанови.

– Пані Оксано, недавно в Києві відбулося перепоховання голови ОУН, полковника Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. Наскільки важливою є ця подія для української держави та національної пам'яті?

– Пам'ять про полковника Андрія Мельника є невіддільною частиною нашого державного фундаменту. Перепоховання Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник в українській столиці є подією великого державного значення. Мельник належить до когорти творців українського національно-визвольного руху ХХ століття. Тому повернення на рідну землю таких постатей є важливим нагадуванням про тяглість нашої боротьби. Це знак пошани до тих, хто закладав підвалини української державності. Однак його перепоховання відбулося не у Києві на Аскольдовій могилі. Я вважаю, що Пантеон не може знаходитись далеко від столиці. Зараз на Аскольдовій могилі поховані крутянці, Герої новітньої російсько-української війни, і це місце є центральним, його потрібно розвинути для перепоховання в майбутньому.

– Чи можна вважати це перепоховання початком масштабного процесу повернення в Україну видатних діячів, які поховані за кордоном?

– Переконана, що держава має започаткувати окрему програму з пошуку та впорядкування місць поховання видатних українців, а також, за можливості, повернення їхніх останків в Україну. Адже нація сильна тоді, коли шанує не лише своїх сучасних Героїв, а й тих, хто десятиліттями до нас виборював право України бути незалежною.

Передусім це Іван Мазепа. У Національному реєстрі поховань Українського інституту національної пам’яті місцем поховання Івана Мазепи вказано територію колишньої церкви Святого Георгія в Галаці.

Це Євген Коновалець, який похований у Нідерландах. Саме він був творцем Організації українських націоналістів.

Особливе значення мало б повернення праху Степана Бандери, похованого в Мюнхені. Незалежно від політичних дискусій навколо його постаті, він залишається одним із найвідоміших символів національно-визвольної боротьби.

Серед діячів, чиє повернення в Україну мало б важливе значення, я б назвала Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Саме він після трагічної загибелі Симона Петлюри зберіг легітимність української державної традиції та десятиліттями представляв інтереси поневоленої України у світі. Сьогодні Андрій Лівицький спочиває на українському меморіальному цвинтарі Святого Андрія у штаті Нью-Джерсі (США).

Варто згадати про Симона Петлюру. Він був одним із керівників Української революції 1917 – 1921 років, Головою Директорії УНР та Головним Отаманом Армії УНР. Могила його розташована на кладовищі Монпарнас у Франції, де поруч поховані його дружина Ольга та донька Леся.

Перелік можу продовжувати. До речі, на Байковому кладовищі у Києві похований Міхновський. Теж варто обговорити і перепоховання з Байкового – тут має бути експертна думка науковців та істориків.

Однак я переконана, що кожне таке рішення має бути ухвалено не тільки політиками, а в співпраці з родинами, науковцями, громадськістю та державними інституціями.

– Ще у грудні 2020 року Ви зареєстрували у Верховній Раді проєкт Постанови про Пантеон національних героїв. Якою була головна ідея цієї ініціативи?

– Проєкт Постанови №4506, від 16.12.2020 року, який я зареєструвала, передбачав рекомендацію Кабінету Міністрів створити в Києві меморіальний комплекс «Пантеон національних героїв». Це позиція ВО «Свобода», про яку ми не раз говорили і то вже багато років. Йдеться не лише про меморіал, а про простір національної пам’яті, де могли б знайти останній спочинок видатні діячі української державності, військові, очільники УНР, учасники визвольних змагань та Герої, які віддали життя за Україну. Це місце ми бачимо на Аскольдовій могилі. Навіть у назві «Пантеон національних Героїв» важливо зберегти кожне слово, бо зараз пропонують назву «Пантеон Героїв».

У пояснювальній записці до проєкту постанови я наголошувала, що одним із головних завдань є «увічнення пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті та осіб, які зробили значний внесок у розбудову української державності, розвиток науки, культури, освіти, духовності». Також ішлося про створення місця для перепоховання видатних українців, які сьогодні поховані за межами України, але чиє життя нерозривно пов’язане з українською державотворчою традицією.

– Як змінилося суспільне сприйняття ідеї Пантеону національних героїв після повномасштабного вторгнення Росії?

– Якщо говорити відверто, то для українських націоналістів ідея Пантеону національних героїв ніколи не була чимось новим. Десятиліттями ми говорили про необхідність належного вшанування борців за українську державність. Для націоналістичного середовища Пантеон національних героїв є природним елементом державної політики пам’яті.

Нині українці набагато краще розуміють, що воїни, які захищають державу сьогодні, продовжують справу борців попередніх поколінь. Люди почали по-іншому дивитися на постаті Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича та багатьох інших діячів визвольного руху. Те, що колись було предметом дискусій, сьогодні дедалі більше сприймається як частина спільної історії боротьби українського народу.

Якщо раніше це була насамперед вимога національно-патріотичного середовища, то тепер дедалі більше українців усвідомлюють: сильна держава повинна мати місце, де зосереджена її історична пам’ять, увічнено подвиг її героїв та збережено державницьку традицію. Однак чинна влада може цей процес проводити по-різному, саме тому потрібно прийняти відповідний закон і визначити відповідальних із залученням істориків. Тоді ця справа героїзації матиме продовження. Якщо не зробити цього, то будуть одинокі перепоховання без комплексного Пантеону.

– На якому етапі сьогодні перебуває реалізація концепції Національного пантеону? Чи є політична воля довести цей проєкт до завершення?

– Сьогодні ідея створення Пантеону вже перейшла від рівня дискусій до практичної роботи. Створена робоча група, до якої входять народні депутати, представники профільних державних інституцій та експертного середовища. Я бачила проєкт законодавчої ініціативи, але наразі все в розробці. Саме законом потрібно визначити правовий статус Пантеону національних героїв та порядок його функціонування.

Ключові положення законопроєкту передбачають створення «Українського національного пантеону» як загальнонаціонального місця пам’яті та почесного поховання видатних діячів української державності, військових, культурних і наукових діячів. Важливо, що законопроєкт встановлює чіткі критерії щодо того, хто може бути похований або перепохований у Пантеоні, а рішення ухвалюватимуть за участі істориків, фахівців з питань національної пам’яті та після громадського обговорення. Попередній список осіб теж обговорюється і тут важливо відстояти в тексті закону постать Степана Бандери.

Також документ передбачає проведення відкритого архітектурного конкурсу для створення Пантеону, ведення Книги пам’яті, організацію державних церемоній та належне утримання комплексу за рахунок держави.

На мою думку, сьогодні політична воля для реалізації цього проєкту є значно більшою, ніж кілька років тому. Однак це буде не просто проголосувати в нормальній редакції. Неодмінно виникнуть дискусії. Повномасштабна війна ще раз показала, наскільки важливо для держави мати місце, де буде вшанована багатовікова боротьба українців за незалежність від княжої доби та визвольних змагань до сучасних героїв російсько-української війни.

– Чому в незалежній Україні за майже три з половиною десятиліття не створили Пантеон національних героїв?

– На мою думку, причина полягає не в тому, що в Україні не було гідних героїв чи суспільного запиту на вшанування борців за державність. Проблема була в політичній еліті, яка багато років визначала розвиток держави після відновлення незалежності.

Значну частину цього часу влада в Україні була представлена олігархічними групами або політиками, які мислили категоріями власного бізнесового чи політичного інтересу. Більше того, чимало представників української влади регулярно їздили до Москви на політичні консультації та фактично орієнтувалися на російські наративи щодо нашої історії. За таких умов держава не поспішала вшановувати тих, хто боровся за незалежну Україну: діячів Української Народної Республіки, Організації українських націоналістів, Української повстанської армії та інших учасників визвольного руху. Для багатьох представників тодішньої влади такі постаті були незручними або навіть небажаними.

– Яким Ви бачите Національний пантеон: меморіальним комплексом, військовим некрополем, місцем державних церемоній чи простором національної пам'яті для різних поколінь українців?

– Я бачу Пантеон як загальнонаціональний меморіальний простір, де можуть бути почесні поховання та перепоховання найвидатніших українців, але водночас це має бути місце державних церемоній, вшанування героїв та виховання майбутніх поколінь. Це має бути місце, куди приходитимуть школярі, військові, іноземні делегації та всі громадяни, щоб краще зрозуміти історію української держави.

Дуже важливо, щоб Пантеон не перетворився на звичайне кладовище. Його головна місія – це не тільки перепоховання, а й візуалізація української державницької традиції. Місце, де можна побачити нерозривний зв’язок між княжою добою, козацькою державою, Українською Народною Республікою, визвольним рухом ХХ століття та сучасною боротьбою проти російської агресії. Саме тому він має бути одним із головних символічних місць української держави і бути розміщеним у столиці – в місті Києві.

– У суспільстві часто звучать імена Євгена Коновальця, Симона Петлюри, Степана Бандери… Чи можуть саме вони стати наступними постатями, чиї останки держава прагнутиме повернути на Батьківщину?

– Безумовно, коли ми говоримо про можливе повернення в Україну видатних діячів визвольного руху, то серед перших згадуються імена Євгена Коновальця, Симона Петлюри та Степана Бандери. Водночас бачу, що повернення таких діячів і процес пришвидшення залежатиме від суспільного тиску всередині країни на представників влади. А ще доведеться докласти максимум зусиль для повернення Степана Бандери. Його постать має надзвичайно великий символічний резонанс не лише в Україні, а й за її межами. Тому за це треба буде поборотися. Чинна влада нині уникає цих розмов.

– Чи веде Україна вже сьогодні перемовини з іншими державами щодо можливого перепоховання видатних українців?

– Після перепоховання Андрія та Софії Мельників у травні 2026 року була заява, що Україна вже отримала дозвіл на перепоховання Євгена Коновальця, який похований на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі (Нідерланди), і що триває підготовка до його повернення в Україну найближчим часом. Станом на сьогодні мені не відомо про офіційні міждержавні переговори щодо перепоховання таких українських діячів, як Симон Петлюра чи Степан Бандера. На мою думку, після ухвалення законодавства про Пантеон національних героїв Україна зможе перейти від поодиноких рішень до системної роботи, зокрема й до офіційного діалогу з іншими державами щодо повернення на Батьківщину видатних українців.

– Під час війни Україна втрачає своїх захисників. Як поєднати в державній політиці вшанування героїв сучасної російсько-української війни та діячів визвольних змагань минулих століть?

– Державна політика пам’яті не повинна розділяти героїв на «історичних» і «сучасних». Навпаки, вона має показувати тяглість української визвольної боротьби. Пантеон повинен стати місцем, де буде продемонстровано цей нерозривний зв’язок поколінь – від княжих дружинників і козаків, до воїнів УНР, УПА, від сучасних захисників України до Героїв Небесної сотні і героїв майданів.

Московія намагається переконати світ, що українська державність є випадковістю. Наше завдання – показати тяглість боротьби за Україну, за яку покоління українців протягом століть воювали й віддавали свої життя. Саме тому герої нинішньої війни та діячі визвольних змагань минулого століття мають бути об’єднані в єдиній національній політиці пам’яті як частина однієї великої історії боротьби за свободу.

– Росія десятиліттями намагалася викреслити з історії українських державників і військових провідників. Чи стане створення Пантеону одним із символів остаточного подолання колоніальної спадщини?

– Українські націоналісти багато десятиліть говорили про те, що імперська політика Кремля полягала не лише в окупації територій, а й у знищенні історичної пам’яті. Багато сил докладав ворог, щоб знищити українську мову, стерти культуру, відкласти на другий план національно-патріотичне виховання молоді… Тому нам багато ще потрібно зробити, не все так однозначно і сьогодні. Проросійські агенти у владних структурах ще залишилися, і не всі вони розсекречені, зрештою багато історичних документів вкрала Москва. Та я вірю, що почався незворотній суспільний рух вільних громадян, які хочуть знати правду й жити в країні, яка поважає своїх справжніх героїв. Головне, щоб ті, хто в тилу, не дозволили фарбованим лисам у владі знову навʼязувати свою політику.