Радянська картина світу не руйнується за один день: спочатку з’являються запитання, потім – сумніви, а згодом приходить розуміння, що офіційна правда може бути брехнею. Для професора політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», наукового радника Фонду «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва Олексія ГАРАНЯ таким шляхом стали заборонені книжки, переосмислення історії України, правда про Голодомор і Чорнобиль. Від особистих сумнівів – до громадянської дії, Руху та боротьби за Незалежність. В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» О. Гарань згадує, про те, як руйнувалися радянські міфи, чому частина людей усередині самої системи стала на шлях державотворення і чому українська Незалежність визрівала задовго до 24 серпня 1991 року.
– Пане Олексію, нещодавно читала Вашу книжку «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога», яка, як на мене, є історією особистого інтелектуального прозріння: від людини, котра ще вірила в радянську картину світу до людини, що починає сумніватися, перевіряти офіційні істини, переосмислювати історію України й зрештою приходить до ідеї незалежності. Якщо на 35-річчя Незалежності, повернутися до Вашого досвіду кінця 1980-х, то коли Ви вперше відчули, що радянська картина світу у Вашій голові більше не працює? Що стало тією точкою особистого прозріння?
– Я б не назвав це одним моментом прозріння. Радянська картина світу руйнувалася поступово – що більше я читав, то більше в ній знаходив суперечностей.
Особливо вплинули книжки з історії та міжнародних відносин. Я почав помічати прості, але важливі речі: чому з «Кобзаря» вилучали вірші, де Шевченко жорстко критикував Богдана Хмельницького та Переяславську угоду? Чому в радянських книжках одні комуністи раптом ставали «неправильними»? Чому про одних історичних діячів мовчали, а інших оголошували ворогами?
Дуже багато давало й читання «між рядками». Навіть іноземна комуністична преса, яку ми, студенти-міжнародники, читали мовою оригіналу, показувала дещо відмінну картину світу. Наприклад, радянська «Правда» могла надрукувати виступ іноземного комуніста, але прибрати з нього критику СРСР (а це були так звані «єврокомуністи», які відкинули гасло «диктатури пролетаріату»). І саме ця різниця між оригіналом і тим, що доходило до радянського читача, була дуже промовистою.
А потім я почав ставити особисті запитання. Я – українець, то чому навчаюся в російській школі і спілкуюся переважно російською? Чому мою історію мені пояснюють переважно через історію Росії? Чому те, що вчора було «правдою», сьогодні вже не можна згадувати?
Тобто прозріння полягало не в тому, що я одного дня перестав вірити в радянську систему. Я просто поступово навчився сумніватися, перевіряти і порівнювати. І зрештою зрозумів: якщо систему треба постійно захищати від запитань, то, можливо, проблема не в запитаннях, а в самій системі.
– Ви згадуєте книжки Джеймса Мейса про націонал-комунізм і Ярослава Білінського «Друга радянська республіка» як чинники, що буквально руйнували Ваші попередні уявлення про Україну та радянську історію. Що виявилося найболючішим для людини, яка чимало часу вчила одну версію історії?
– Що ж до книги Мейса, то, коли я дійшов до 1933 року, далі читати вже не зміг: таким страшним ударом по психіці став Голодомор. Щось подібне я відчував раніше, коли намагався слухати радіостанцію «Свобода», де читали «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. У якийсь момент теж вимикав радіо, бо руйнувалися всі мої тодішні уявлення про світ.
Наступною у спецхрані я прочитав книжку американського професора Ярослава Білінського «Друга радянська республіка». Вона ще більше посилила мої сумніви щодо радянських трактувань історії України. Відбувся певний психологічний злам: я зрозумів, що після цього вже просто не зможу критикувати те, що називали «буржуазними фальсифікаціями».
– Чорнобиль у Вашій розповіді виглядає не лише як національна трагедія, а і як момент політичного пробудження: Ви побачили, що влада приховує правду, шукали зустрічі з Горбачовим, написали йому листа… Чи був Чорнобиль моментом, коли недовіра до системи стала вже незворотною?
– Це було надзвичайно важливим чинником. Розумієте, Чорнобиль – це той випадок, коли ніхто не міг звинуватити тебе в тому, що ти націоналіст, комуніст чи антикомуніст. Навіть для людей, які щиро вірили в радянські ідеали, це стало справжнім шоком. Виявилося, що нас просто обманули.
Обмануло радянське керівництво, яке брехало, і українське партійне керівництво, яке теж брехало і при цьому було повністю залежним від Москви. Найяскравіший епізод – першотравнева демонстрація в Києві. Щербицький знав, що це небезпечно, але сам вийшов на демонстрацію. Кажуть, навіть привів свого онука. Це мало продемонструвати: все нормально, небезпеки немає, люди спокійно йдуть на демонстрацію разом із дітьми. Але це був злочин.
І тут уже, знаєте, не було про що дебатувати. Людина, яка хотіла захищати радянську систему, фактично не мала аргументів. Після Чорнобиля починаються неформальні рухи, зокрема рух зелених. І хто міг звинуватити їх у націоналізмі чи антирадянщині? Вони говорили про захист навколишнього середовища, про те, що стосувалося життя кожної людини.
До речі, тут є цікавий момент: згодом зелені так і не реалізувалися як окремий серйозний політичний проєкт. Це вже окрема історія, і можна аналізувати, чому так сталося. Однією з причин, мабуть, було те, що Юрія Щербака – тодішнього голову партії, відомого лідера, письменника, лікаря, який, до речі, також відкривав правду про Чорнобиль, – відправили на дипломатичну роботу. Він був успішним послом, працював, зокрема, в Ізраїлі, США та Канаді.
А стосовно того, чи був цей процес незворотним, то тут є цікавий момент. На початку 1991 року проводили горбачовський референдум із маніпулятивним питанням про «оновлену федерацію». І більшість українців голосує «так».
Але водночас наше хитре керівництво – де-факто союз націонал-комуністів і націонал-демократів – придумало республіканське опитування. Там було інше, теж досить хитре питання: чи хочете ви входити до Союзу суверенних республік на основі Декларації про державний суверенітет України? І тут люди теж більшістю відповіли: «Так, хочемо».
Якби така модель була створена, вона фактично суперечила б існуванню СРСР: Радянський Союз перетворювався б на дуже аморфну конфедерацію. Тобто українці одночасно проголосували за «оновлену федерацію» і за модель, яка цю федерацію фактично розмивала.
Але це, на мою думку, дуже показовий момент. Ми бачимо, що старі ідеї ще залишалися живими. Людям потрібен був час, щоб дозріти до відкритого незадоволення системою і, зрештою, до її руйнування. Якщо подивитися на часову дистанцію, то від Чорнобиля 1986 року до 1991-го минуло лише п’ять років. А від виникнення Руху в 1988 році, а офіційного його створення у 1989-му, – ще менше.
Тобто процес, який здається нам сьогодні стрімким і неминучим, насправді був дуже швидким історичним переходом: від Чорнобиля до масового громадянського руху, а від нього до Незалежності.
– Що сильніше руйнувало радянську систему у свідомості людини – прочитана заборонена книжка, відкрита історична правда чи власний досвід зіткнення з брехнею держави?
– Книги, які були у так званих «спехранах» наукових установ, заборонені для широкого читача, справді мали дуже серйозний вплив. Найбільше, очевидно, впливали документальні, а не художні книги, ті, що відкривали історичну правду.
Але поступово це вже було не лише зіткнення з окремими фактами чи епізодами радянської системи, а з її самою суттю. І тут, знаєте, Чорнобиль – яскравий приклад того, як підривається вся система цінностей.
Так само було, коли я читав Джеймса Мейса. Дійшов до розділу про Голодомор – і просто закрив книжку. Настільки це було важко сприйняти. Тому що йшлося вже не про якусь окрему неправду чи фальсифікацію, а руйнувалася вся картина світу, яка до того часу була в голові.
– Як відбувся перехід від особистого прозріння до громадянської дії – від читання, сумнівів і дискусій до демонстрацій, Руху та участі в політичному житті? Коли Ви зрозуміли, що уже недостатньо просто знати правду, а треба щось робити?
– Щодо усвідомлення необхідності активних дій, то, розумієте, мене змалку вчили, що треба шукати справедливість. Особливо на цьому наголошувала моя бабуся. Але спочатку це проявлялося в окремих ситуаціях. Наприклад, якщо бюрократи неналежно поставилися до ветерана Афганської війни, я міг закликати студентів написати листа на його захист. Або підписатися на захист «Машини времени» – тоді напівпідпільної московської рок-групи.
Були й зовсім радянські за формою прояви активності: я збирав підписи на підтримку американських комуністів, Анджели Девіс, яка тоді перебувала у в’язниці, або «за мир». Тобто я був достатньо активною людиною, але ця активність ще цілком вкладалася в радянські уявлення про те, що правильно і що неправильно.
Коли почалася перебудова і стали відкриватися справжні масштаби проблем системи, це вже змінило характер моєї активності. Я фактично долучався до всіх близьких мені неформальних груп: «Меморіалу», який займався історичною реабілітацією діячів минулого, «Зеленого світу» – екологічного руху, Товариства української мови.
Але поступово я зрозумів, що всі ці напрями потрібно об’єднувати, бо окремими зусиллями систему не змінити. Потрібен був ширший громадсько-політичний рух. Тому я приєднався до Народної спілки сприяння перебудові – невеликої організації, яка виникла ще до Руху і вже тоді думала про необхідність системних змін. А згодом брав активну участь у створенні самого Руху.
– Ви описуєте парадокс: люди, які ще вчора працювали в радянській системі, починали ставати державниками, а сам Інститут історії, який виконував ідеологічні замовлення ЦК КПУ, згодом створив осередок Руху. Як відбувалася ця еволюція і чому вона виявилася можливою?
– Ми маємо розуміти, що і в радянській системі, і в Комуністичній партії були не лише мерзотники чи люди, які думали винятково про кар’єру. Були й ті, хто щиро вірив у комуністичні ідеали і хотів бути активним. А за тодішніх умов, якщо ти прагнув займатися організаційною роботою, керувати колективом, то саме членство в комуністичній партії відкривало для цього можливості.
Потрапляючи в цю систему, людина далі опинялася перед вибором: залишатися самою собою чи дозволити системі себе зламати. Якщо ти в ній працював, доводилося йти на компроміси, іноді дуже болючі, зокрема і з моральної точки зору.
Не всі могли або хотіли бути такими, як Стус. Були Драч і Павличко. Так, вони ішли на компроміси із системою, але водночас зробили дуже багато для української культури. А коли з’явилася можливість діяти відкрито, вони значною мірою використали її для просування ідеї незалежності.
Так само, а якби в Комуністичній партії не було людей на кшталт Кравчука? Які зрештою зрозуміли, що коли країна наближається до незалежності, не треба цьому опиратися, а навпаки, цей процес треба підтримати. Були б лише прихильники Москви.
Не варто забувати й про так зване демократичне крило – Демократичну платформу в КПРС і відповідну платформу в КПУ. Це були люди, які щиро вірили, що партію можна реформувати. Вони намагалися це зробити. А коли зрозуміли, що реформувати систему зсередини не вдасться, у 1991 році вийшли з Комуністичної партії й почали створювати власні політичні структури.
І ще один важливий момент – русифікація не означала повної втрати української ідентичності. Багато людей, особливо тих, хто виріс у селі, жили в україномовному середовищі: мати співала українських пісень, бабуся розповідала українські казки. Російська мова часто ставала мовою освіти, роботи, кар’єри, але українська залишалася мовою родини й культурної пам’яті.
Я добре пам’ятаю це на прикладі Інституту історії. Тоді українською говорив лише один відділ – відділ історії феодалізму, де, зокрема, працював нинішній директор інституту Валерій Смолій. Решта переважно спілкувалася російською.
Але з початком перебудови ситуація почала швидко змінюватися. Люди отримали доступ до документів, почали по-новому читати історію. І, працюючи передусім з україномовними джерелами, поступово поверталися й до української мови, яка для багатьох була природною ще до русифікації.
Тобто це були досить природні процеси навіть у такій інституції, яка тривалий час перебувала під щільним контролем ЦК КПУ і КДБ.
І показовий результат: приблизно третина співробітників установи вступила до Руху після його створення. Сам інститут, наприклад, висунув кандидатом у депутати Володимира Черняка – відомого економіста, безпартійного, який виступав за економічний плюралізм, став одним із засновників Руху.
Тому я б не розглядав радянське суспільство як однорідну масу людей, які або щиро вірили системі, або були її цинічними пристосуванцями. Усередині цієї системи весь час існували люди, які зберігали власні переконання, шукали можливості для дії, а коли система почала руйнуватися, дуже швидко переорієнтувалися на нові політичні й національні реалії.
– Чи можна сказати, що незалежність України почалася не 24 серпня 1991 року, а значно раніше – з маленьких особистих «прозрінь» окремих людей, які переставали вірити нав’язаній картині світу?
– Справді, спочатку відбувалися окремі прозріння, які поступово накопичувалися. А потім усі ці струмочки злилися в один великий потік.
– Сьогодні, під час повномасштабної війни, Україна знову проходить через дуже жорстке зіткнення з імперською брехнею та російськими міфами. Чи бачите Ви в нинішньому суспільстві процес такого ж зламу стереотипів, який переживали Ви наприкінці 1980-х? І чи можна сказати, що ця війна стала для мільйонів українців моментом остаточного прозріння щодо Росії?
– Що стосується цієї ломки стереотипів, то вона пройшла не лише у 2022 році. Цей процес почався фактично від самого початку творення незалежної України. Відбувалася переоцінка історії, поступово й суперечливо, але відбувалася українізація.
Виросло покоління, яке вже цілком природно могло розмовляти українською. Навіть молоді люди, які між собою часто спілкувалися російською, за потреби легко переходили на українську на роботі, в університеті тощо. А сьогодні багато хто з них повністю перейшов на українську. Тобто ця переоцінка тривала постійно. Вона відбувалася і в 1990-х, і після 2004 року, і особливо після 2014-го.
Дуже важливим моментом, на мою думку, став провал так званої «русской вєсни». Він чітко показав, що навіть у русифікованих регіонах люди в переважній більшості стоять за Україну і за її незалежність.
А 2022 рік уже остаточно підірвав усі фантазії про так званий «русскій мір». І тут є страшний парадокс: першими почали бомбити й знищувати саме ті міста та регіони, де жили люди, які найбільше вірили в цей «русскій мір», зокрема ті, що розташовані на кордоні з Росією.
– Ви починали свій шлях у державі, яка переконувала, що Україна не може бути самостійним суб’єктом історії. Чим, на Ваш погляд, нинішня Україна, за яку зараз воюють, принципово відрізняється від України 1991 року?
– Вже виросли покоління, для яких українська мова стала абсолютно природною, стала рідною. Цей процес особливо посилився після 2022 року. Виросли покоління в незалежній Україні, а не в Радянському Союзі, які вже не мусили приходити до ідеї незалежності, для них вона від самого початку була природною. Незалежність стала для них цілком органічною річчю, і їм важко уявити себе без неї.
А потім у життя вступило покоління Майдану, а тепер формується покоління, яке пройшло через війну.
Я дивлюся на своїх студентів – у них у голові вже немає тих радянських кліше. Та навіть, знаєте, радянські фільми, які ми продовжуємо цитувати, пісні, які пам’ятаємо, – для них цього вже практично немає. Вони цього не знають, для них це дуже далеко.
Тож ми пройшли колосальний шлях. І треба дивитися вперед з оптимізмом, але й із прагматизмом, усвідомлюючи страшні виклики воєнного часу.
