Щоби глибше зрозуміти важливість проблеми, яку порушуємо в цій публікації, доречно глянути у представницьку метрику міста Косова. Адміністративний центр територіальної громади на ріці Рибниці чи, як його у легендах прославляли і величали, «город Косів» – це й культурна столиця Галицької Гуцульщини – давня колиска звичаїв і ремесел, осердя сучасного культурного розвою і народного декоративно-прикладного мистецтва у Карпатах. Ще Косів з 2001 року має статус історичного міста, а з 2004-го – й курорту. Колись цю перлину, а вже виповнилося 570 років з часу першої писемної згадки про місто, через унікальний гірський природно-кліматичний потенціал, схожий на швейцарський, ще називали «гуцульським Давосом».

Але на прохання косівчан, які, образно кажучи, подолавши сім кіл чиновницького пекла – важких бюрократичних випробувань, насамкінець зі своїми проблемами і болями звернулися до «Галичини», мандруємо не у давоські високогірні дивовижі, а до милого серцю і неповторного гуцульського міста на Рибниці.

Сьогодні Косів, як і вся Україна, ніби пов’язався у чорну хустку зажури і скорботи – не чутно традиційних довоєнних мелодій літа і не видно радісних облич. А ще ж серпень – нестерпень, аж шкварить від спеки. Старезна, майже безрибна, виснажена і занехаяна Рибниця ледве хлипає – очікує на живильні дощі, а спрагла гірська земля та навколишня природа вже вицвіли дочасно від пекельного сонця й безводдя. Через страхи про забрудненість ріки пересічні косівчани здебільшого їздять відпочивати у Яворів – мовляв, там вода чистіша і безпечніша для купання.

Минаю центр Косова, де розташована й адмінбудівля місцевого органу самоврядування, і простую до п’ятиповерхівки на Майдані Незалежності, 15. Саме тут, на першому поверсі, як розповідають жильці, в одній із кав’ярень щоранку за філіжанкою кави починається робочий день значної частини косівських чиновників. А зовсім поруч із улюбленим закладом чиновників – у торці будинку №15 під вікнами людських помешкань – гучно господарює інший торговий заклад. А потерпають від сусідства з ним уже не один рік передовсім власники помешкань над закладом – майже шість десятків осіб.

Уже понад пів століття мешкає на другому поверсі багатоповерхівки безпосередньо над харчувальним закладом Надія МЕЛЬНИЧУК – шляхетна і красива жінка поважних років. Цю свого часу відому кравчиню і ще більш відому фризерку знають чи не всі косівчани – шістдесят років наводила красу на головах містян. Тепер вона, самотня і хвора, вдова, потерпає від дискомфорту через підприємців на першому поверсі під її помешканням і байдужість міської влади до вирішення багаторічної проблеми жильців будинку №15.

А звернутися з цією проблемою до «Галичини» Надію Миколаївну спонукала серія матеріалів у газеті про шумовий терор в Івано-Франківську та Коломиї. Та на відміну від невидимих і безіменних «шумних духів», про які ми розповідали, винуватці людського неспокою в Косові – зримі, з іменами та прізвищами.

– Маю такий клопіт – через сусідство з торговельним закладом «Yаlavash», який, якщо точніше, розташований під моїм помешканням, уже не перший рік не можу вночі відпочити – заважають постійний гул і стукіт, – розповідає крізь сльози Н. Мельничук. – І тоді беру у руки сокиру і б’ю по підлозі, щоб там хоч трохи притихли. Подивіться, як моя підлога вже виглядає. Цікаво, що вони працюють уночі – щось ремонтують чи добудовують, а вдень – тиша. Коли підприємець поверхом нижче провадив ремонти, то у моїй кімнаті на кілька сантиметрів просіла підлога. І що робити? Вже не маю сили їх витримувати.

Бувало, що інколи ходила ночувати до онука і так рятувалася від того гуку, або ж дрімала всю ніч у дворі багатоповерхівки, сидячи біля під’їзду на лавці. Тепер не можу, бо через постійні нерви і ноги не витримують ходити до онука. А взимку як бути? Нервуюся, сиджу і плачу. Я зверталася до лідерки однієї із відомих політичних партій. Але від неї надіслали листа голові міської ради Юрію Плосконосу, який відповів, що не може нічого вдіяти, бо будинок знятий з балансу міської ради.

У минулі часи під моїм помешканням працював кондитерський цех. То було жахіття – діти були ще маленькі, плакали і не могли заснути. Але я звернулася у санепідемстанцію. Прийшли, виміряли рівень шуму…і проблему вичерпали – стало тихо. Тепер же виглядає на те, що правди у нашому місті нема. Прийшли до влади нові керівники, і маємо замкнене коло, яке не можна розірвати. Ми зверталися і в прокуратуру, й до поліції – жодних порухів. Правда, чотири рази навідувався дільничний. Але що з того?

Вважаю цю добудову під нашими вікнами незаконною. У нас формально створене ОБСБ, але голова виїхав за кордон, а його обов’язки ніхто перебирати на себе не хоче. Я уклінно прошу міську владу і всіх не байдужих керівників та громадських активістів, аби у приміщенні під нашими квартирами, власниками яких передовсім є люди поважного віку, не було такого торговельного закладу, як «Yalavash». Хай буде якийсь магазин чи офіс – будь-що, але не заклад швидкого харчування, не пивбар чи кафетерій тощо. Коли кілька років тому у барі грала музика, то у моїй квартирі так відлунювало, ніби на пісенному фестивалі…

…Я уважно оглянув зовні приміщення торговельного закладу, який, зі слів Надії Мельничук, забирає у жильців здоров’я. Там не тільки торгують лавашами, але й їх готують. Заклад працює і відповідно функціонує все кухонне обладнання. А водночас у частині приміщень тривають ремонтні чи будівельні роботи. Бокова стіна будинку під трикімнатною квартирою жінки обвішана різноманітними витяжками, трубами, кондиціонерами, тобто кухонним та вентилізаційним обладнанням. А воно не тільки сморід від смаження шумно гонить трубами, а й гуде.

Війна – це важкий негативний емоційний тягар для кожного нормального українця. Але мешканці будинку №15 на Майдані Незалежності у Косові, крім того, ще й стривожені через близькість їхніх осель до закладу швидкого харчування. Звісно, я не можу розписуватися за всіх п’ятдесят шістьох квартировласників у будинку. Але ті жильці, з якими спілкувався у їхніх помешканнях, однозначно через постійну емоційну напругу перебувають на межі нервового зриву і за крок до панічних атак.

А також люди однозначно переконані, що шум – то повільний убивця. Дали мені почитати невеличку вирізку із одного поважного часопису, в якій ідеться про те, що в Аргентині, зокрема у місті Буенос-Айресі, вчені проводили експеримент на вплив шуму на організм пацюків у закритому приміщенні. Вже через кілька хвилин у тварин почалися судоми, а через п’ять годин вони загинули…

– Ніколи б не подумала, що в такому місті, як Косів, що його вважають адміністративною і культурною столицею Гуцульщини, осердям туризму і ремесел тощо, може панувати така владна байдужість, що простій людині не можна достукатися правди. Ми свого часу вже збирали заяви жильців і не раз шукали допомоги. Хотіли, щоб спеціальні служби перевірили все стосовно закладу швидкого харчування по сусідству і зробили необхідні заміри, – каже косівчанка Оксана ВИННИЦЬКА, сусідка Надії Мельничук. – Я ж спостерігаю щоразу, як до закладу приїжджають зранку мікроавтобусом працівники, відтак із криками вивантажують свої інструменти та матеріали й беруться до роботи. І я розумію – знову починається шумове пекло.

Ці ремонти вже тривають упродовж року з невеликими перервами, а влітку – щодня. Якось у підприємців, пригадую, вийшов з ладу кондиціонер, то він зо два дні немилосердно гудів, як трактор. Я приходила до них і нагадувала, що поруч живуть люди, які мають сім’ї і потребують елементарного спокою. Власне, щойно починаються гудіння, стукіт молотків чи свист свердел, як я щоразу викликаю поліцію. А звертатися до керівництва нашого міста – то марна справа. Я у Косівській райдержадміністрації пропрацювала двадцять три роки, то добре знаю, образно кажучи, всі ходи-виходи, але й на них також тільки час змарнувала – не допомогли.

Зверталася й до Кабміну, і в Національну поліцію – нема жодної відповіді. Вони сміються з нас. А дехто радить нам самотужки придбати спеціальне обладнання для вимірювання шуму… І міська влада, і поліція, образно кажучи, то «нуль» – годі й сподіватися від них розв’язання нашої проблеми. І це вже триває не менше п’яти років. А ми – пенсіонери і не маємо грошей на суди. Був під нашими вікнами свого часу і нічний клуб, куди дівчат щовечора привозили на авто, і пивний бар гудів допізна, то ми їх заледве збулись. А тепер ось уже оцей «Yalavash» життя не дає, та ще й його власники надумали розширюватися. Ми почуваємось у своїх помешканнях, як на якомусь чужому будівництві. Постійний шум, грюкіт та робота електроінструментів не дають елементарного спокою. Я не раз бачила, як диван у кімнаті моєї сусідки Надії Мельничук, яка виходить на бічну і передню стіни будинку, аж трясся від вібрацій на першому поверсі. І це попри часткове обладнання її помешкання євровікнами. Не раз заходжу до неї й бачу, як вона, вже немолода і хвора жінка, сидить та плаче від безвиході. На столику – тискомір та купа різних серцевих ліків... Було, що й пожежні та автомобілі швидкої допомоги гучно приїжджали під наші вікна, бо щось там у закладі швидкого харчування, очевидно, горіло...

Я переконаний, що керівництво Косівської міської ради територіальної громади на чолі з Юрієм Плосконосом не тільки має всі необхідні важелі для вирішення описаної проблеми людей, а й обов’язково її розв’яже. Тож цю публікацію прошу вважати журналістським запитом редакції газети «Галичина» до голови Косівської міськради ТГ. А найкращою відповіддю нам будуть не паперові пояснення, мовляв, які помешкання косівчан перебувають на балансі міської ради, а які ні, а добра справа органу місцевого самоврядування. Адже, щоб гарантувати містянам безпечне для здоров’я проживання, не потрібно, аби їхня багатоповерхівка була на балансі міської ради. Бо в цій ситуації йдеться не про п’ятиповерхову будівлю за адресою Майдан Незалежності, 15, а про майже шість десятків живих людей.

Якщо ж підприємці не вміють чи не хочуть працювати в умовах компактного проживання людей, то у цьому винуваті не жильці будинку, а вони. Адже я переконаний, що свого часу Косів величали «гуцульським Давосом» не тільки через неймовірні природні принади міського довкілля, а й – головно – через гідне ставлення до його жителів.