Нищівної критики заслуговують ті чиновники на Прикарпатті, які через війну «забули» про екологічні проблеми своїх сіл, селищ і міст, а натомість вирішили, образно кажучи, розслабитись і прикрити своє неробство війною як ковдрою. «Війна не вичерпує, а стрімко нарощує небезпечні екологічні ризики, реанімує нерозв’язані проблеми і несподівано породжує нові», – переконаний голова ГО «Зелений рух «Карпати» відомий калуський еколог і чільник калуського осередку Всеукраїнської антикорупційної громадської організації «Народний контроль» Михайло ДОВБЕНЧУК. Цей громадський подвижник ексклюзивно для «Галичини» у часі війни зробив деякі наголоси – передовсім про потребу діяти і небезпеку бездіяльності в екологічній царині господарювання.
– Михайле Михайловичу, чому, на Вашу думку, в часі війни актуально нагадувати чиновникам і керівникам територіальних громад про недопустимість бездіяльності в екологічній сфері?
– Робити прогнози, зокрема й екологічні, – річ дуже невдячна. Та все ж про це слід говорити. І голосно, щоб почули всі. Адже війна призводить до нищення довкілля, зводить нанівець попередні добрі починання у сфері екології. Добре видно це на прикладі Калуша, де фактично не дбають про середовище проживання або ж донищують залишки попередніх екологічних надбань. Я навіть не хочу вдаватися до переліку техногенних ризиків, які загрожують райцентру, а наведу банальний приклад із нищенням зелених насаджень – легень міста. Дерева з діаметром стовбура по двадцять чи тридцять сантиметрів комунальні вандали нахабно зрізають, залишаючи замість них високі обчикрижені пні. Прикриваються тим, що так, мовляв, дбають про безпеку електромереж. Але ж ми живемо у ХХІ столітті і, образно кажучи, головно користуємося айфонами, а не кнопковими телефонами – то ж доки у місті електромережі будуть дротові, а не кабельні? І чому через таку безгосподарність у місті мають знищувати зелені насадження?
– Чи є екологічно небезпечними і нині такі резонансні об’єкти в Калуші, як Домбровський кар’єр, хвостосховища, захоронення гексахлорбензолу?
– Хто ж то знав, що у нас отакі злодії і що їх цікавили не екологія нашого міста, не майбутнє своєї землі, дітей і внуків, а лише гроші. Кинули в Калуш два мільярди гривень – і все розікрали. Імітували укріплення північного борта кар’єра, щоб не прорвалася ріка Сівка і не наробила біди. І що? Кілька років тому вона таки ввірвалася в кар’єр і затопила навколо людські дачі. Приїжджали небожителі, дивилися, ахкали і охкали… Ледь руки не заламували від розуміння і співпереживання. Але й далі нічого не робиться. Є небезпека і від хвостосховища №2… Вважаю, що у Калуші сьогодні екологія некерована – більше негативного, ніж позитивного… Цілковита катастрофа. Ніхто не дбає про захист довкілля. Всі прикриваються війною.
– А на що, на Вашу думку, в екології невідкладно потрібно звернути увагу?
– Коли у місті протизаконно змонтували, встановили і запустили в роботу одну з виробничих установок «Карпатнафтохіму», то я офіційно запрошував приїхати до Калуша й ознайомитися зблизька з екологічними проблемами міста вище керівництво України. Подякували і… не приїхали. Щонайперше потрібно звернути увагу на недоцільність об’єднання двох міністерств – екології й енергетики. Адже як може керівництво об’єктивно й ефективно працювати, якщо під спільним міністерським дахом і началом одного і того ж керівника одне з відомств шкодить екології, а друге активно бореться з наслідками того шкідництва? Також потрібно відновити роботу екологічних інспекцій, але підпорядкувати їх безпосередньо міністерству і в жодному разі – не обласним адміністраціям. Виконавча влада і контрольні органи не мають бути в одній структурі і в одній керівній особі. У часі війни не можна нічого не робити в екологічній галузі. Тому що серед інших бід і гіркі екологічні наслідки війни ми на Прикарпатті також відчуємо. Будуть великі проблеми…
Щонайперше потрібно хоч на десять років заборонити вирубування лісів у верхніх межах Карпат, а залишити тільки низинні квадрати. Бо цим країну перетворюють на колонію. І це наслідки роботи влади, яка свідомо робить так, щоб тільки їй було добре. І ще, по-друге, потрібно звернути велику увагу на берегоукріплення річок і несанкціоновані «руслоочисні» роботи. Інакше залишимося без води. Екологи світу переконані, що буде війна не за території, а за водні ресурси. Я тридцять років віддав екології, а кожна влада мене всі ті роки пресувала за те й далі пресує… Я ще досі перебуваю в сутяжництві в Європейському суді з прав людини.
– Вам не видається, що для значної маси нашого чиновництва війна – як ковдерка, якою дуже комфортно прикрити свою екологічну бездіяльність?
– Однозначно так і видається. Повірте, я за багато років вже добре навчився і вмію голосно стукати у двері влади, але тепер ситуація парадоксальна – не можу достукатися. Вони сприймають мої екологічні поради чи наголоси як нікому не потрібні речі чи якийсь абсурд. Як кажуть, комусь війна, а комусь – мати рідна. Мене дуже хвилює такий бедлам. Це недобре. Ви розумієте, що до Києва – на вулицю Банкову – наша пошта вже не приймає рекомендаційні листи від людей, а тільки звичайні. Здогадуєтеся, чому? Я думаю, що таким чином центральна влада руками різних чиновників і чиновничків недолуго і нікчемно захищає себе, щоб не було документальних підтверджень її бездіяльності…
Ми з Михайлом Михайловичем неквапом ішли калуськими вулицями. Він неспинно оповідав і оповідав. Його емоції аж зашкалювали від небайдужості до екологічних проблем регіону і великого подиву, що, ігноруючи екологію, люди, образно кажучи, підрізують корені дерева, на якому тримається життя їхнє і наступних поколінь.
