Пів століття тому в умовах тотального контролю й страху в Україні постала ініціатива, яка змінила саму логіку спротиву системі. Українська Гельсінська група стала не лише голосом захисту прав людини, а й моральним викликом імперії, що будувалася на замовчуванні й репресіях. Нині, коли Україна знову виборює свою свободу, досвід тих, хто наважився діяти відкрито й відповідально, набуває особливої ваги. Один із співзасновників Української Гельсінської групи (УГГ) – видатний український правозахисник, дисидент, політв’язень часів СРСР Мирослав МАРИНОВИЧ в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» згадує про мотиви, ризики та принципи, які визначали діяльність правозахисників і водночас формували нову етичну й політичну культуру, що зрештою стала підґрунтям незалежної України.

– Пане Мирославе, якими були ключові мотиви для Вас особисто долучитися до створення Української Гельсінської групи?

– У строгому сенсі, засновниками Групи були лише дві особи – письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Саме в розмові між ними з’явилася ідея, що поряд із Московською Гельсінською групою треба було б створити Українську в Києві. Микола Данилович і взявся за цю справу, об’їжджаючи тих осіб, які, на його думку, могли б наважитися вступити в таку несанкціоновану владою групу. Мені й моєму другові Миколі Матусевичу запропонувала увійти до Групи Оксана Яківна Мешко – уже на той час її членкиня. І коли ми підписали Декларацію УГГ, то тим самим і увійшли до десятки її членів-засновників.

Утім, слід одразу ж сказати про одну несправедливість щодо членства у ній. До згаданої першої десятки членів Групи не потрапили ті, хто не оголошував про своє членство, хоч працював для її добра не менш активно і мав не меншу відповідальність. Це передусім Раїса Руденко, самовіддана дружина голови Групи, яка фактично була її секретарем, а згодом і сама була заарештована. Щиро пригорнулася до нашого товариства й Оля Гейко та без найменшого страху взялася нам допомагати. Їй якось вдавалося брати напрокат друкарські машинки, на яких вона і відстукувала матеріали Гельсінської групи. Згодом, дізнавшись, що після нашого арешту Оля вступила до УГГ офіційно, я лише утвердився у своїй переконаності, якою відчайдушно хороброю була на той час ця наша вірна подруга. Отож без отого численного й потужного кола підтримки членам Групи було б сутужно.

Звичайно, на той момент для нас уже було зрозуміло, що Гельсінський рух відкриває в Україні нове річище боротьби проти радянської влади. Офіційно ми не ставили питання про зміну цієї влади чи здобуття незалежності й обмежувались боротьбою за громадянські, культурні й релігійні права людини. Проте спроба не підпільної, але несанкціонованої діяльності була для радянського режиму в чомусь навіть дошкульнішою, ніж підпільна. І це добре відчули, наприклад, Зеновій Красівський та Ірина Сеник – обоє переконані діячі бандерівського руху, за що й були раніше засуджені, – які, не вагаючись, приєдналися до УГГ, хоч вона була лише правозахисною.

– Як відбувався процес формування Групи? Чи були суперечки щодо її стратегії та форм діяльності?

– Дещо про це я вже сказав. Оскільки приєднання до Групи вимагало певної відваги, Микола Руденко ішов зі своїм запрошенням передусім до тих, хто вже зазнав переслідувань КДБ, а тому мав певний імунітет перед погрозами й новими небезпеками. Тому не дивно, що до першої десятки увійшло семеро колишніх арештантів – Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Олекса Тихий і Ніна Строката-Караванська. Сам Микола Руденко на той час уже «пройшов через «психушки», тобто був, як і Петро Григоренко, жертвою каральної психіатрії. Отож з усіх членів-засновників лише ми з Миколою Матусевичем тоді не були заарештовані, хоч обоє вже не один рік перебували під пильним оком КДБ.

Особливістю діяльності УГГ на той час було те, що з таким її складом неможливо було провести загальні збори – майже половина її членів офіційно перебувала під наглядом, а тому не могла покинути місце проживання. Отож входження до Групи двох молодих хлопців – Миколи й мене – було дуже помічним, оскільки часом ми діяли як зв’язкові.

Відповідно не було в нас і загальних обговорень: усі ідеї циркулювали між членами УГГ та її головою – Миколою Руденком. Чи не найпринциповішою дискусією щодо діяльності Групи було обговорення її статусу. Дотримуючись легального характеру УГГ, Микола Руденко почав вести її документацію як громадської організації, зокрема оформив протокол №1 про розподіл обов’язків поміж її членами. Левко Лук’яненко – досвідчений юрист і політв’язень – наполягав на тому, щоб цього не робити, оскільки такий документ кадебісти могли б використати як підставу для кваліфікації нашої діяльності за ст. 64 КК УРСР (участь в антирадянській організації), яка давала можливість «накрутити» більший термін. Руденко погодився з цією аргументацією, і протокол відхилили.

Спершу на Заході вважали, що створено українську філію Московської групи. Однак це відразу спростували як Московська, так і Українська групи. Відтак і Українська Гельсінська група, і всі наступні новостворені національні Гельсінські групи – Литовська (25 листопада 1976 р.), Грузинська (14 січня 1977 р.) і Вірменська (1 квітня 1977 р.) – виступали як цілковито самостійні. Такими вони, зрештою, й були у сфері ухвалення рішень – ніхто з москвичів не втручався в наші документи. Це, звісно, не означає, що вони все однозначно схвалювали. Скажімо, з погляду багатьох московських дисидентів, Українська Гельсінська група приділяла занадто велику увагу національним моментам, що, мовляв, шкодило суто демократичній природі Гельсінського руху.

Ні неминучі в умовах кадебістського стеження і провокацій підозри, ні арешти першої десятки не зупинили діяльності Української Гельсінської групи. До неї потягнулися інші. Утім, як я дізнався згодом, в Оксани Мешко, яку на той час вважали неформальним керівником УГГ, було прагнення оберегти кандидатів або ж навіть випробувати їх, перш ніж оголошувати про їхнє формальне членство. Звідси, мабуть, і пішла тимчасова практика надавати новачкам статус «неоголошеного члена». Такий статус певний час мали Йосип Зісельс, Микола Горбаль, Володимир Малинкович та одеситка Ганна Михайленко. І як згадує Йосип Зісельс, лише Зеновій Красівський домігся для всіх надання статусу оголошеного члена Групи й сам вступив до неї.

Отож загалом було кілька хвиль входження нових членів – недарма московська дисидентка Людмила Алєксєєва називала членів УГГ «камікадзе». Загалом їх було 41, причому дванадцятеро з них – як-от Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь – оголосили про своє входження до Групи вже в ув’язненні. Це був дивовижний жест солідарності.

– У чому полягала найбільша загроза для радянської системи з боку правозахисного руху?

– Радянська система звикла боротися з підпільними групами – і для багатьох необізнаних людей справді була переконливою логіка: «Ховаються – значить, вороги». Ось чому поява непідпільної групи, члени якої оприлюднили свої прізвища та адреси, стала викликом для комуністичної пропаганди. Треба було щось вигадувати, аби кинути тінь на членів УГГ. Приміром, у передмісті Василькова, де я тоді жив, серед моїх сусідів поширювали чутку, що я канадський шпигун. А ще КДБ розігрував «єврейську карту» – поширював серед людей чутки на кшталт: «Ви думаєте, що це Українська Група? А хто там у ній – Матусє-є-віч, Маріно-о-віч...» (усе це вимовлялося із шаржовано єврейськими інтонаціями).

Крім того, Радянський Союз офіційно проголосив себе найбільшою демократією у світі. А тут раптом якісь правозахисники починають твердити, що в країні порушуються права людини. Але ж це неможливо за означенням! Ось чому нас і судили як наклепників. Але перш ніж почати арештовувати, все-таки був тримісячний період вагань: що з нами краще робити – ігнорувати чи саджати? І врешті, побачивши нашу діяльність, вирішили запроторити за ґрати.

– Чи усвідомлювали Ви, підписуючи установчі документи, масштаби можливих репресій?

– Так, дуже чітко. Уже після першої ж пропозиції Оксани Мешко приєднатися до Групи перед нами з Миколою Матусевичем постала відома дилема «безпека супроти цінностей». З одного боку, якщо вступимо, то це майже неминучий арешт. З другого – якщо відмовимось, то впродовж усього життя вважатимемо себе боягузами. А у молодому віці так хочеться не втратити самоповагу і зберегти хоч якусь гідність! Отож тепер, оглядаючись на той час, я дякую Богові, що вирішив цю дилему на користь цінностей.

Якось, пригадую, гуляючи з Миколою Руденком лісочком у Кончі-Заспі (вдома про це не говорили через «підслушки»), ми обмінювалися думками про те, як поводитимемося, коли нас заарештують. Згодом я і намагався дотримуватись тих наших домовленостей.

Важливою для мене була й розмова у Чернігові з Левком Лук’яненком. Слухаючи мою розповідь про роботу в Групі, він раптом спитав: «А Ви готові сісти в тюрму? Ви розумієте, чим це скінчиться? Якщо не готові, то краще відійдіть уже тепер». Якусь мить я замислився, а тоді впевнено відповів: «Так, я готовий». Ці слова не раз спливали мені в пам’яті згодом, під час слідства чи ув’язнення, коли було непереливки. Як дисциплінували вони мене, яку давали внутрішню силу! Ось що означає поставити правильне питання у правильний час!

Врешті-решт, 5 лютого 1977 року, в день арешту Миколи Руденка й Олекси Тихого, мене, як і інших членів УГГ, офіційно попередили: якщо ми не припинимо своєї діяльності, то будемо заарештовані. І оскільки ми не припинили, то я психологічно й був готовий до того моменту, коли 23 квітня цього ж року мене таки заарештували. Першою була думка: «Ага, це виглядає так». А другою була згадка про маму й сестру, як вони все це сприймуть…

– Які принципи Ви вважали визначальними для діяльності Групи на старті?

– Звичайно, це передусім принцип прав людини, ось чому головний мандат Групи – це стежити за виконанням тих положень Гельсінських угод, які гарантували права людини. Головним документом УГГ була її Декларація, автором якої був Микола Руденко. Навіть сьогодні вона видається мені бездоганною. Ось що Група ставила собі за мету:

Метою, сформульованою таким чином, могла б гордитися будь-яка громадська організація й сьогодні, хоч Україна і стала незалежною державою.

Слід, до речі, врахувати, що в Декларації прав людини йдеться не лише про громадянські, а й про культурні (національні) та релігійні права, тож ми мали легітимне право порушувати також питання про національні і релігійні права українців.

– Чи можна сказати, що Українська Гельсінська група була не лише правозахисною, а й політичною ініціативою?

– Можу зажартувати: якби Ви запитували про це питання у радянський час, то відповідь могла б коштувати мені кілька рочків ув’язнення додатково…

А якщо серйозно, то свою відповідь я можу сформулювати так: ми не ставили перед собою прямих політичних завдань, не зачіпали питання державного устрою, проте при цьому добре усвідомлювали політичне значення нашої діяльності. Виявилось, що боротьба за права людини навіть більше розхитувала підвалини комуністичної влади, ніж пряма підпільна діяльність. І я маю просте пояснення цього: головним «клеєм», що скріплював радянський режим, був страх – точніше, інерція ще сталінського страху. Відверта діяльність дисидентів, зокрема членів Гельсінських груп, розмивала цей «клей» і відкривала шпаринку для щораз масовішого висловлення незгоди з ідеологією й облудою режиму. А це, як згодом засвідчила горбачовська «перебудова», було для нього смертельно небезпечним.

– Які рішення, ухвалені засновниками, з перспективи часу Ви вважаєте найдалекогляднішими?

– Українська Гельсінська група остаточно утвердила те, що розпочали інші українські «незгодні», а саме: входження України в європейську цивілізацію прав людини. Звичайно, ми не могли тоді претендувати на те, щоб представляти всю країну. Але подальше закріплення європейського вибору незалежної України в її Конституції лише підтвердило далекоглядність того рішення, що його зробили члени УГГ.

А ще хочу привернути Вашу увагу до слів із нашої Декларації: «…домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси, створення незалежних пресагентств тощо». Цю проблему не вдалося остаточно розв’язати навіть у незалежній Україні. Європа й світ надто довго були москвоцентричними і звично отримували інформацію про Україну через московські джерела. Сподіваюся, цю практику остаточно зламає лише нинішня війна.

– Наскільки важливою для Вас була підтримка міжнародної спільноти під час створення Групи?

– Передусім зазначу, що така підтримка була важливою насамперед морально. Адже ми розуміли, що в разі нашого арешту ми не зникнемо у казематах ГУЛАГу, як до нас зникали численні борці з комуністичним режимом. Отож дружня рука міжнародної спільноти служила для нас важливою моральною опорою.

Проте ми, зрозуміло, були зацікавлені також у розповсюдженні наших документів, адже саме для цього ми й передавали їх на Захід. Природно, що найбільше цьому сприяли закордонні радіостанції «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі й «Німецька хвиля», а також закордонна преса. Неоціненною була допомога української діаспори. Скажімо, уже 17 листопада 1976 року у Вашинґтоні на підтримку УГГ за ініціативою Осипа Зінкевича, який очолював тоді Інформаційну службу «Смолоскип», було створено Комітет Гельсінських гарантій для України. На нього й лягла левова частка «диспетчерської» та інформаційної роботи.

Додам також, що у жовтні 1978 року в США було організоване Закордонне представництво УГГ (Петро Григоренко, Ніна Строката і Надія Світлична, до яких долучився Леонід Плющ, що оселився у Франції), яке перебрало на себе частку комунікативних функцій, виступало на захист переслідуваних чи вже заарештованих правозахисників, підтримувало зв’язки з міжнародними організаціями. Представництво видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні», тоді як видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка видавало матеріали УГГ українською та англійською мовами. Все це творило відчуття плідного й неоціненного для нас партнерства.

– Чи відчували Ви тоді, що формуєте нову політичну культуру відповідальності й відкритості?

– Тоді ми чітко усвідомлювали свій громадянський обов’язок – вистояти й обстоювати правду, не даючи всюдисущій радянській брехні поглинути нас. Тобто йшлося про те, щоб послужити зразком відповідальної постави, яку змогли б перейняти інші. Це вже згодом я дізнався про точне визначення дисидентства, зроблене російським дисидентом Андреєм Амальріком: «Дисиденти зробили геніально просту річ – у невільній країні почали поводитись як вільні люди й тим самим міняти моральну атмосферу й панівну у країні традицію». І, як бачите, ці слова підтверджують Ваш висновок, що міститься у поставленому мені запитанні.

– Який урок Української Гельсінської групи найважливіший для держави, що перебуває у стані війни?

– Згадаймо отой прекрасний момент із гібсонівського фільму «Страсті», коли Ісус, несучи на собі хреста, з мукою каже своїй Матері: «Ось нове творю все...». Так збудований цей світ, що без жертви ви не створите щось нове. І час творити нове настає саме тоді, коли для успіху, здавалося б, немає жодного шансу, коли зло переможно шкіриться і навісніє, коли тягар твого життєвого хреста цілковито притискає тебе до землі.

Таким був досвід українських дисидентів. А нині таким є досвід українських воїнів, волонтерів, лікарів, рятувальників, журналістів і всіх, хто йде на самопожертву й бере на свої плечі тягар війни. Свого часу, у 90-х роках, у мене була ілюзія, що моє покоління було останнім, кому довелося дорого заплатити за свою свободу. І я не здогадувався, що наступні після нас покоління колись назвуть поколіннями війни. Але тим більше я вдячний молодшим за мене українцям, які підхопили естафету боротьби за Україну й нині героїчно ставлять чоло ще донедавна могутній імперії.

– Як змінилося Ваше особисте розуміння ролі дисидента від часу створення групи до сьогодні?

– Я не знаю, чи став би дисидентом, якби мою душу не запалила натхненна творчість шістдесятників. Зі шкільної лави мені вкарбувалися в серце слова Миколи Вінграновського:

Отож для мене дисиденти стали передусім зразком духовної і громадянської постави. У тодішній «імперії зігнутих спин» (Євген Сверстюк) їхні випростані постаті заворожували й ставали заохотою до послідовництва. Це вже потім прийде розуміння того, що в якомусь сенсі вони стали тою точкою опори, яка перевернула комуністичний режим і в політичному сенсі.

– Яке головне застереження Ви адресували б сучасним політикам, зважаючи на досвід дисидентського руху?

– Досвід дисидентського руху засвідчує щонайменше три речі.

По-перше, щоб внести у суспільство бажані зміни, треба виробити у собі міцний хребет. Тоді ти витримаєш великі навантаження.

По-друге, цей хребет має спиратися на міцну ціннісну платформу, бо тільки тоді згадану дилему «безпека супроти цінностей» політик вирішить на користь тих останніх.

І по-третє, як колись дисиденти, зумійте стати духовною опорою для тих, хто прагне жити чесно й правдиво. Візьміться разом за руки і творіть мережі довірливої солідарності. Шануйте гідність одне одного, вчіться довіряти одне одному і не зраджуйте одне одного за найменшої вигідної нагоди. І, як сказав Махатма Ґанді, «станьте тією зміною, яку хочете здійснити!».

Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю, – 50 років від створення Української Гельсінської групи (1976).