Сучасний Калуш – не лише промислове «місто хіміків» чи екологічно небезпечне «місто на хімії», а й яскравий самобутній культурний центр Бойківського Підгір’я, театральне обличчя якого – це передовсім «Легенда», міський театр з поважним багаторічним минулим. Тож ми в рамках нашого проєкту «Людина у війні» мандруємо до Калуша, щоб ознайомитися з найвиразнішими рисами його театрального образу. Театр «Легенда» і справді легендарний, адже заснований ще 1968-го і вже 40 років – з 26 листопада 1982-го – має звання народного. А в часі війни в Україні не лише популяризує сценічне мистецтво, а й є культурним фронтом і водночас осередком реабілітації українських воїнів через театральне мистецтво.
– Наступного року «Легенда» відзначить своє 55-річчя, – розповідає режисерка народного аматорського театру «Легенда» комунального закладу «Палац культури «Юність» Калуської міської територіальної громади Леся ПІЦИК, котра вже 20 років очолює колектив театру. – Його назва глибока. Свого часу я мала змогу змінити її, але не зробила цього, бо хотіла, щоб «Легенда», яка вже тоді була добре відома калушанам, й далі залишалася легендарною.
Історія театру велика. І до мене творили «Легенду» багато режисерів. Усе починалося з драмгуртка «Романтик». Відтак прийшла світлої пам’яті Раїса Груздєва – професійна акторка і вимоглива режисерка, яка на чолі колективу акторів-аматорів зробила дуже багато для театрального розвою Калуша. Вона сама готувала макети і виготовляла костюми для кожної вистави, причому все добротно й професійно. Її режисерська кімната була заповнена різним театральним начинням та реквізитом, афішами, буклетами тощо. Раїса Захарівна у свої вистави залучала багато акторів, навіть оркестр, вони були дуже серйозними і складними для втілення на сцені. Саме завдяки їй колектив отримав звання народного. У спадок режисерка залишила чудовий театральний колектив акторів. Далі «Легенду» творили режисери й викладачі Калуського коледжу культури Олег Сенів, Любов та Ігор Липовські, Ніна Романів, які активно залучали до роботи молоді таланти. Відтак нею керувала Надія Шипова, яка згодом виїхала за кордон. Опісля, 2002 року, очолити театр запропонували мені.
– Чому саме Вам?
– І досі не маю відповіді, хоч усе життя в культурі. Я народилась у селі Верхня Липиця на Рогатинщині, маю освіту керівника театральних колективів. Зокрема з відзнакою закінчила училище культури в Калуші. Й відразу почала працювати у культурній царині. Дуже хотіла працювати в Черчі на Рогатинщині, але там не було потреби в такому спеціалістові. Тож залишилася в Калуші, де мені запропонували очолити драматичний гурток у щойно відкритому Дитячому будинку культури «Романтик». Там я себе й вигранювала як майбутня режисерка. Працювала з підлітками, складала невеличкі сценарії до різних дат, казкові сюжети тощо.
Уже тоді з’явилося бажання працювати з людьми. Я зростала і мої вихованці також. Згодом відчула, що бракує освіти, тож вступила до Рівненського інституту культури. Закінчила його за спеціальністю керівника театральних колективів і почала завідувати в «Романтику» дитячим сектором. Також працювала на багатьох посадах у культурі міста Калуша. Мала честь насолоджуватися виставами «Легенди» ще до свого призначення режисеркою, бачила акторів та їхню працю. А відтак начальник міського відділу культури Володимир Добровольський запропонував мені очолити театр.
Працювати спочатку було дуже важко. Адже колектив – аматорський, а люди звикли до попереднього режисера. Та й не кожен актор хоче працювати з іншим режисером. Я все це усвідомлювала, тож була готова набрати інших і вигранювати майстерність. Адже і моя режисерська методика була іншою, зокрема погляд на театр, репертуар, музику тощо.
Словом, різних перипетій траплялося чимало. Але зі мною залишився Василь Федоришин – провідний актор театру за його попереднього керівника і фанат сценічного дійства. Він почав мені допомагати. Поступово ми оновили склад «Легенди». І належно виступили на фестивалях. Як режисерка я почала з української драматургічної класики, й надалі продовжувала ставити її на сцені. Театр – це слово, яке спонукає думати. І класика в цьому контексті дуже цікава і завжди буде сильною.
Ми ставили вистави за творами Івана Карпенка-Карого, Тараса Шевченка, Івана Франка та ін. Працівники «Юності» багато допомагали і допомагають. Тричі на тиждень ми проводили репетиції… І нас дуже добре сприймали не лише на Прикарпаттті, а й в Україні. Адже ми брали участь і здобували перемоги на багатьох театральних фестивалях.
– Так сталося, Лесю Ярославівно, що майже половину свого режисерського життя Ви творите у часі війни росії проти України, яка почалася ще 2014-го... Як змінювався репертуар «Легенда» у роки випробувань?
– Коли я побачила, що теми Євромайдану й АТО з роками почали в мистецтві затиратися, а в суспільстві – звикати до них, то задумалася над тим, як показати тих наших перших бійців-добровольців і як їм подякувати. На Калущині діє потужна спілка учасників АТО. Але зазвичай вони не хочуть говорити про бойові будні. Тож у мене виникла ідея разом з учасниками АТО/ООС створити творчий проєкт реабілітації через театральне мистецтво. З цією ідеєю і звернулася до голови спілки «атовців» Олександра Соколовського. Почала відтак шукати постановки про війну, але не знайшла. Поезії чи прозові твори були, а драматичного репертуару бракувало. Тож разом з О. Соколовським звернулися через інтернет до учасників АТО Калущини і розповіли про задум, означили номер телефону та попросили зголоситися охочих взяти участь у документальній виставі «Монологи війни».
Невдовзі почали приходити чи телефонувати перші охочі – Павло Джочка («Чуб»), капелан о. Федір Мороз та інші. Мені потрібно було поспілкуватися з усіма осібно, бо кожен з хлопців – то окрема історія війни. Розмови з нашими бійцями були дуже важкими. Я плакала після кожної. Було, що й хлопці проливали сльози. Мені вдалося домогтися, щоб кожен з них якоюсь мірою розкрився. І я сама цілковито змінилась. Як авторка ідеї й епізоди про воїнів писала сама, але для вистав використала поетичні твори інших авторів…
У рамках проєкту поставила впродовж 2019–2021 рр. чотири вистави: «Монологи війни», «Незламні», «Відчайдушні люди» і «Справжні». У них брали участь не лише актори «Легенди», а й бійці АТО, військові медики, капелани, волонтери... Було у виставах по кільканадцять історій життя у війну. Їхні герої виходили на сцену. Ми добре продумали кожну деталь, починаючи від позивних, і так зблизька познайомили калушан з усіма героями АТО/ООС і кожному бійцеві вклонилися на знак подяки. Зала плакала стоячи. Особливо ми хотіли показати добровольців, які пішли на війну з Майдану, колишніх полонених, людей героїчних, гартованих у боях... У виставах брав участь дуже сильний склад акторів. Ми підібрали до кожної воєнну музику і пісні, народжені війною. Реакція учасників АТО й ООС була дуже позитивною, і вони дякували кожному артистові, який їх у виставі представляв. Постановки тривали інколи й до двох годин. Я розуміла, що дехто з бійців вперше у житті взяв до рук мікрофон на сцені «Юності», тож готова була переписувати скільки потрібно їхні їсторії. Ми вигранювали кожну деталь. Бо в таких виставах важливе все.
– Але кожна така вистава – то люди, то не лише боротьба з емоціями, режисерські старання, а й величезна організаторська праця.
– Я працюю переважно самотужки, але маю міцну опору – добрих однодумців-акторів. Через повномасштабне вторгнення російських загарбників багато акторів «Легенди» тепер на фронті. Зокрема такі провідні актори, як Олег Савка, Віктор Павлів, Микола Білоус... Сучасну «Легенду» творять, втілюючи в життя мої задуми, й Ольга Яковина, Олег Відливаний, Тарас Кіндюх, Леся Боб’як, Наталія Калинчук та інші. Вони вже стають театральними особистостями.
Органічно влились у наш колектив дуже талановиті дівчата з числа внутрішньо переміщених осіб: Аліна Грищук і Людмила Касянчук – з Миколаєва та Анна Шабуня – з Харківщини. А ще дуже гарно у постановці себе показала Ольга Бойко з Калущини. А окрасою нашого колективу є актор Дмитро Равх. Тож нашу «Легенду» об’єднала війна і вона стала дуже цікавою. Недавно для підтримки ЗСУ ми показали поетичну виставу «Все буде Україна!».
У часі війни я відчула, що не можу ставити комедії, драми чи трагедії, тож почала збирати поезії, прозові твори та гумор, народжені війною. Ця вся воєнна творчість і вилилася у виставу «Все буде Україна!» – для піднесення духу всім українцям і для допомоги ЗСУ. У виставі є три частини: поетична «А ти сій квіти...», гумористична «Сміємось – отже, не здаємось» і документальна «Живі історії». У ній проходить наскрізний образ України, а її сюжет вінчає перемога.
Прем’єра у камерному форматі «актор – глядач» відбулась у вересні в музеї Калущини, а відтак у благодійному фонді «Крила підтримки», а 20 жовтня виступили з виставою «Все буде добре!» перед молоддю у ПТУ №7 Калуша. Це дуже важливо, бо вони – наші прийдешні захисники, майбутнє України. Я вірю в перемогу і добре розумію, що буде важко. А про те, як і на що спрямувати кошти від вистав, раджуся з Віктором Павлівим, який тепер на фронті. Усі наші дії прозорі – кожен може дізнатися, куди пішли зароблені гроші.
Хочу, щоб «Легенда» виступала на будь-якому – великому чи малому – майданчиках. У своїй творчості тісно співпрацюємо з фаховою спеціалісткою з хореографії і викладачкою Калуського коледжу культури Ольгою Квецько, котра керує народним ансамблем «Мереживо» і школою мажореток «Сузір’я». А ще у наших постановках на воєнну тематику бере активну участь директорка Палацу культури «Юність» Наталія Малинка – вона чудово співає.
Я довго думала, як зберегти всі поставлені «Легендою» документальні вистави з участю бійців АТО й ООС, щоб життєві історії наших захисників-героїв не загубилися. Вони дуже потрібні сьогодні і будуть необхідні завтра. Тож цього року в лютому, ще до масштабного вторгнення московії, видала документально-публіцистичний альманах «Про них і з ними», де я авторка-упорядниця. Презентацію книжки провела у приватній садибі «Джерело», де проходять реабілітацію наші бійці. Видання профінансували голова Івано-Франківської ОВА Світлана Онищук, нардеп Олег Марусяк, депутат облради Назарій Іванів і голова Калуської міської ради територіальної громади Андрій Найда.
Проте у своїй режисерській роботі з театром я не можу сказати, що маю належну підтримку – все з колективом «Легенди» робимо самотужки і своїм коштом…
